— Є одне місце, до якого я часто навідуюся в четвер увечері… це щось на кшталт клубу. Там здебільшого старі нікчеми, але з декотрими можна непогано потеревенити. І винний погріб там прекрасний, якщо ви поціновувач вишуканих вин. А ще час від часу хтось розповідає цікаву історію. Девіде, може, завітаєте якось увечері? Як мій гість. Я запрошую.

Я пробелькотів щось у відповідь (досі не можу згадати, що саме). Та пропозиція збила мене з пантелику. Вона прозвучала досить-таки невимушено, проте його очі, сині англосаксонські крижини під кущастими вихрами брів, дивилися надзвичайно серйозно. І якщо я не пам’ятаю достеменно, яку відповідь дав, то це тому, що зненацька я відчув — ця пропозиція (хай навіть розмита й незрозуміла) була саме з тих, до яких він, за моїми очікуваннями, мав перейти.

Еллен того вечора відреагувала сміхом і роздратуванням. У «Вотергауз, Ґарден, Лоутон, Фрезьєр та Ефінґем» я працював близько двадцяти років, і вже очевидно було, що розраховувати на значне підвищення, маючи посаду середнього рівня, на якій я працював, не варто. Еллен висловила припущення, що фірма вигадала економічно ефективний замінник для золотого годинника.

— Старі шкарбани розповідають байки про війну й грають у покер, — сказала вона. — Один такий вечір, і ти радітимеш, якщо тебе до пенсії відправлять у заслання в бібліотеку-читальню. Поставлю для тебе на лід дві пляшки «Бекс». — І вона ніжно мене поцілувала. Мабуть, помітила щось на моєму обличчі. Бачить Бог, після всіх цих років, які ми провели разом, вона читала мене, як розгорнуту книжку.

Потім усе якось заглухло, й упродовж тижнів нічого не відбувалося. Коли я думками повертав до дивної пропозиції Вотергауза (безперечно, дивної, бо ж почув я її від чоловіка, котрого бачив менш ніж дюжину разів на рік, а в товаристві зустрічав хіба на трьох вечірках за рік, включно з корпоративною в жовтні), то думав, що помилково витлумачив той вираз його очей, що насправді він запропонував знічев’я, та вже й забув про це. Чи пошкодував — ет! Одначе якось надвечір він підійшов до мене, майже сімдесятирічний чоловік, досі широкоплечий і спортивний на вигляд. Я саме натягав пальто, затискаючи ногами портфель.

— Якщо ви не проти випити в клубі, може, приїдете сьогодні? — спитав він.

— Ну… я…

— От і добре. — Він тицьнув мені в руку клаптик паперу. — Тут адреса.

Того вечора він чекав мене біля підніжжя сходів, а Стівенз притримав для нас двері. Вино, як і обіцяв Вотергауз, було пречудовим. «Представити мене іншим» він навіть не намагався. Спершу я прийняв це за снобізм, та згодом відкинув цю думку. Двоє-троє «інших» самі відрекомендувалися мені. І одним з них був Емлін Маккерон. Уже тоді йому було за сімдесят. Він простягнув руку, я її коротко потис. Шкіра в нього була суха, щільна, жорстка, як у черепахи. Він спитав, чи граю я в бридж. Я відповів заперечно.

— Богом проклята хороша річ, — сказав він. — Я не знаю іншої такої Богом проклятої гри, яка б так успішно вбивала розумні пообідні розмови, як ця. — Проказавши це, він віддалився у сутінь бібліотеки, де тяглися в нескінченність ряди полиць.

Я роззирнувся навколо в пошуках Вотергауза, однак той зник. Почуваючись трохи незручно й зовсім не у своїй тарілці, я підійшов до каміна. Він був, як я, здається, уже казав, величезним — а надто для Нью-Йорка, де мешканці квартир, такі як я сам, насилу могли уявити собі таку вигоду більшою за вогнище, на якому можна посмажити поп-корн чи грінки. У каміні на Східній Тридцять п’ятій, 249, можна було засмажити на відкритому полум’ї бика. Замість камінної полиці над ним вигиналася могутня кам’яна арка. Посередині її вінчав замковий камінь, що трохи випинався вперед. Він був на рівні моїх очей, тож, попри погане освітлення, я без надмірних зусиль прочитав напис, вигравіюваний на камені: «ОПОВІДЬ, А НЕ ТОЙ, ХТО ОПОВІДАЄ».

— Девіде, а ось і ви, — сказав біля мого ліктя Вотергауз, і я підскочив од несподіванки. Отже, він не покинув мене, а просто відходив у якийсь не відомий мені закутень, щоб повернутися з напоями. — Для вас — мартіні з джином «Бомбей», правильно?

— Так. Дякую, містере Вотергауз…

— Джордж. Тут — просто Джордж.

— Добре. Джордже, — сказав я, хоча називати його на ім’я мені видавалося трохи божевіллям. — А що тут за…

— Будьмо, — мовив він.

Ми випили. Мартіні було бездоганним, я так і сказав, замість продовжити своє запитання.

— Баром у нас завідує Стівенз. Це він змішує напої. Любить повторювати, що це маленьке, проте життєво важливе вміння.

Мартіні трохи притупило моє відчуття розгубленості й ніяковості (притупило, однак саме відчуття лишилося — удома я півгодини провів, витріщаючись у свою шафу, бо не знав, що вдягти. Зрештою зупинився на темно-коричневих штанах і шорсткому твідовому піджаку майже в тон, сподіваючись, що не натраплю на чоловіків, убраних або в смокінги, або в сині джинси та картаті сорочки. Проте, здається, з одягом я майже не схибив). У незнайомому місці й ситуації кожен болісно продумує свої дії, навіть найнезначніші, тож тієї миті, тримаючи в руці напій, після обов’язкового маленького тосту, я дуже хотів бути впевненим, що не проґавив нічого важливого.

— Чи є тут гостьова книга, у якій я маю розписатися? — спитав я. — Щось на зразок цього?

Вотергауз подивився на мене трохи зачудовано.

— У нас нічого такого немає, — відповів він. — У всякому разі я так думаю. — Він роззирнувся по залі, у якій панували сутінки й тиша. Йогансен шурхотів своєю «Волл-стрит джорнал», у дверях на дальньому боці зали промайнув Стівенз, схожий на примару у своєму обідньому кітелі. Джордж поставив склянку на журнальний столик і підкинув у вогнище поліно. У чорну горлянку димоходу шугнули іскри.

— А що це означає? — спитав я, показуючи на напис на камені.

Вотергауз уважно прочитав, наче вперше бачив. «ОПОВІДЬ, А НЕ ТОЙ, ХТО ОПОВІДАЄ».

— Я здогадуюся, — мовив він. — Ви теж здогадаєтеся, якщо прийдете ще раз. Так, здогадаєтеся, і не лише про це. Із часом. А поки розважайтеся, Девіде.

Із цими словами він відійшов. І хоч це може видатися дивним, однак, покинутий напризволяще, тонути або випливати в незнайомому середовищі, я все-таки зумів розважитися. Передусім я завжди любив книжки, а в тій бібліотеці було де оку розгулятися. Ціла колекція скарбів. Я повільно обійшов полиці, придивляючись у поганому освітленні до спинок, час від часу котрусь книжку витягав та гортав. А раз спинився, щоб визирнути у вікно, на перехрестя вулиці та Другої авеню. Я стояв і дивився крізь розмальовану інеєм по краях шибку на світлофор того перехрестя. Поки світло мінилося: від червоного до зеленого й жовтого та знову до червоного, — я зненацька відчув, як мною опановує чудернацьке, проте не менш від цього приємне відчуття спокою. Воно не накотило хвилею, радше прокралося непомітно. «О так, — можете сказати ви, — дуже розумно. Усі відчувають спокій, коли дивляться на світлофор».

Гаразд. Нічого розумного в цьому не було. Згоден із вами. Але відчуття від цього нікуди не поділося. Уперше за багато років я згадав зимові ночі на фермі у Вісконсині, на якій зростав: як лежав у ліжку у своїй кімнаті на другому поверсі, де гуляли протяги, і насолоджувався тим, що за стінами свище січневий вітер, намітає сухий, мов піщинки, сніг уздовж миль сніжного паркану, а моєму тілу під двома ковдрами так тепло й затишно.

Траплялися на полицях і книги з юриспруденції, проте якісь дивні, чорт забирай. «Двадцять випадків розчленування та їхні наслідки згідно з британським законодавством» — цю назву я добре запам’ятав. Ще були «Справи з хатніми улюбленцями». Я взяв цей фоліант, розгорнув і зрозумів, що в ньому науковою мовою описано законодавче врегулювання (цього разу за американськими законами) випадків, пов’язаних із домашніми тваринами: від котів, які успадковували величезні суми грошей, до оцелота, який зірвався з ланцюга й сильно погриз листоношу.

Було там зібрання творів Діккенса, Дефо, практично нескінченна кількість романів Тролопа, а ще твори такого собі Едварда Ґрея Севіля (загалом одинадцять книг), у прекрасній шкуратяній оправі й назвою видавництва золотом на корінці — «Стедем і син». Ні про Севіля, ні про його видавця я ніколи не чув. У першому романі Севіля, «То були наші брати», стояла дата встановлення авторського права — тисяча дев’ятсот одинадцятий. Останній же, «Руйначі», вийшов тисяча дев’ятсот тридцять п’ятого.