Авто прийшло о восьмій десять, і я притьмом заліз усередину, занадто щасливий, що можу втекти од вітру, аби сердитися на водія, хоч він на це й заслуговував. Той вітер, подарунок від холодного фронту, що лише напередодні прийшов до нас із Канади, жартувати намірів не мав. Він свистав і завивав біля вікна таксівки, час від часу глушив сальсу, що лунала з водієвого радіоприймача, і розгойдував великий «чекер»[159] на ресорах. Багато крамниць ще були відчинені, але на хідниках практично не видно було запізнілих покупців. А ті, що задлялися надворі й ще не повернулися додому, вочевидь почувалися не у своїй тарілці, змагаючись із віхолою.

Увесь день сніг то йшов, то переставав, і тепер от знову засніжило. Тонкі пластівці переросли в циклон, що вирував перед нами на вулиці. Повертаючись додому тієї ночі, я міркуватиму про те, як погано поєднуються між собою сніг, таксі та Нью-Йорк… але, звісно, тієї миті я ще цього не знав.

На розі Третьої та Сорокової через усе перехрестя, мов дух, проплив великий різдвяний дзвоник із фольги.

— Важка нічка буде, — зауважив таксист. — Завтра в моргах на дві дюжини пожильців побільшає. П’яні бурульки. І старчих кілька докупи.

— Та мабуть.

Таксист поринув у тяжкі роздуми.

— Ну, — промовив урешті, — народу менше — кисню більше. І грошики соціальної помочі цілими лишаться, ге?

— Ваша різдвяна доброта вражає своїм розмахом та глибиною.

Таксист знову пішов у задуму.

— Ви шо, з тих співчутливих лібералів? — зрештою спитав.

— Я відмовляюся відповідати на підставі того, що моя відповідь, найпевніше, слугуватиме доказом проти мене, — сказав я. І таксист пирхнув — мовляв, «і-чого-мені-вічно-дістаються-мудрагелики»… але замовк.

Він висадив мене на розі Другої та Тридцять п’ятої, і півкварталу до клубу я пройшов пішки, згинаючись у три погибелі під вітрюганом і притримуючи капелюха на голові рукою в рукавичці. Умить усю життєву силу, здавалося, було загнано десь глибоко в надра мого тіла, і вона мерехтіла там синім вогником пальника в духовці. У сімдесят три холод пробирає людину стрімкіше й глибше. Ця людина повинна сидіти вдома перед теплим каміном… чи бодай електричним обігрівачем. У сімдесят три гаряча кров — це вже навіть не спогад, це радше академічне поняття.

Заметіль уже трохи вщухла, але сніг сухою піщаною порошею сипав в обличчя. Я зрадів, побачивши, що східці, які ведуть до дверей будинку № 249, посипали піском — то, звісно, Стівенз постарався. Стівенз добре знав алхімію літнього віку: не свинець на золото, а кістки — на скло. Коли я міркую про таке, то дедалі більше переконуюся, що Господь багато в чому мислить як Ґраучо Маркс[160].

Стівенз підійшов до дверей, притримав їх, і за мить я вже був усередині. Уперед коридором зі стінами, обшитими панелями червоного дерева, крізь подвійні двері, розсунуті на три чверті в прихованих пазах, у бібліотеку cum[161] читальнею cum баром. То була темна кімната, у якій то тут, то там сяяли острівці світла — лампи для читання. На дубовому паркеті відбивалося більш насичене, рельєфне світло, і до моїх вух долинуло рівномірне потріскування березових полін у гігантському каміні. Тепла, яке він випромінював, вистачало на всю кімнату. Нема для людини ліпшого привітання за те, що його дарує тепло вогнища. Шурхотіли сторінки — сухо й трохи нетерпляче. То, певно, Йогансен з його «Волл-стрит джорнал». За десять років я навчився розпізнавати його присутність за тим, як він читає про свої акції. Потішно… і по-своєму дивовижно.

Стівенз допоміг мені зняти пальто, бурмочучи, що погода кошмарна. По «WCBS» передавали, що до ранку буде хурделити.

Я погодився, що надворі таки жахіття коїться, і знову перевів погляд на велику залу з високою стелею. Гидка погода, у каміні палахкотить полум’я… і хтось розказує історію про привидів. Я вже казав, що в сімдесят три гаряча кров — це далеке минуле? Здається, так. Але від цієї думки в грудях розливалося тепло… та не від того привітного та статечного вогню, який розпалив у каміні надійний Стівенз.

Я думаю, тепло було від того, що настала черга Маккерона розказувати історію.

У розкішний особняк з червонувато-коричневого пісковика, що стоїть за адресою Східна Тридцять п’ята вулиця, 249, — я навідувався ось уже десять років. Майже регулярно, проте не зовсім. Про себе я зву його «клубом для джентльменів», кумедним пережитком минувшини, тих давніх часів, коли на сцену ще не вийшла Ґлорія Стайнем[162]. Однак навіть тепер я до кінця не певен, що це справді такий клуб і як він, узагалі, таким став.

Того вечора, коли Емлін Маккерон розповів нам свою історію (про метод дихання), клуб налічував близько тринадцяти членів, хоча того завірюшного холодного вечора тільки шестеро з нас наважились вийти з дому. На моїй пам’яті були роки, коли клуб мав не більше від восьми постійних членів, а бували й такі, коли їх було щонайменше двадцятеро або й більше.

Припускаю, що всю історію клубу міг знати Стівенз. Цілковито я певен лише в одному — Стівенз був тут від самого початку (байдуже, скільки в перерахунку на роки)… і вважаю, що вигляд у нього молодший за вік. Значно, значно молодший. Говорить Стівенз із легким бруклінським акцентом, та, попри це, він брутально коректний і до болю педантичний, мов той британський дворецький у третьому поколінні. Стриманість Стівенза — невід’ємна частка несамовитого шарму, а ледь помітна усмішка — це двері за сімома замками. Я ніколи не бачив жодних клубних журналів (якщо він їх веде). Ніколи не отримував квитанції на сплату членських внесків — бо членство безкоштовне. Мені ніколи не телефонувала секретар клубу — бо клуб не має секретаря, а в будинку за адресою Східна Тридцять п’ята вулиця, 249, нема телефону. Тут не існує коробки з білими та чорними кулями для голосування. А ще в клубу (якщо це клуб) ніколи не було назви.

Уперше я до клубу (мушу й далі його так називати) потрапив на запрошення Джорджа Вотергауза. Джордж очолював юридичну фірму, у якій я працював із п’ятдесят першого року. Моє просування кар’єрними сходинками в цій конторі (одній із трьох найбільших у Нью-Йорку) відбувалося стабільно, проте вкрай повільно: я був невтомним трудівником, мулом, що тягнув лямку, кернером[163] від юриспруденції… проте справжнім талантом чи геніальністю похизуватися не міг. Були люди, що почали працювати разом зі мною, та потім семимильними кроками пішли далі, тоді як я торував собі шлях маленькими крочками. І я не вбачав у цьому нічого дивного.

Ми з Вотергаузом обмінювалися привітними словами, відвідували обов’язкову вечерю, яку фірма влаштовувала щороку в жовтні, а поза тим перетиналися мало. До осені тисяча дев’ятсот шістдесят… коли якось на початку листопада він зазирнув до мене в кабінет.

Це само із себе було вже вкрай незвично, тому миттєво навіяло мені чорні думки (звільнення), які одразу ж зрівноважилися запаморочливими (неочікуване підвищення). То був загадковий візит. Вотергауз прихилився до одвірка. На грудях м’яко поблискував ключ приналежності до «Фі Бета Каппа»[164]. Бос говорив на якісь приємні загальні теми, проте ніщо зі сказаного ним не мало жодної справжньої ваги чи важливості. Я все чекав, коли він облишить ґречні слова й перейде до суті: «А зараз про справу Кейсі» або «Нас попросили дослідити правомірність призначення мером Салковіца на…» Але складалося таке враження, що жодних справ нема. Він позирнув на годинник, сказав, що приємно було поговорити й що йому вже пора йти.

Спантеличений, я все ще кліпав очима, коли він обернувся й недбалим тоном докинув: