— Ось і відповідь, Пітере. Ось мій доказ. Ти знаєш, хто я такий, ти знаєш, що я з тобою зробив, у тебе не залишилося жодних ілюзій стосовно моєї доброчесності. Але ти не можеш мене покинути і ніколи не зможеш. Ти підкорився мені в ім'я ідеалів. Ти підкорятимешся мені без ідеалів. Бо це все, на що ти здатен… Добраніч, Пітере.

15

«Це прецедент. Наше ставлення покаже нашу суть. В особі Говарда Рорка ми повинні розчавити сили егоїзму й антисоціального індивідуалізму — прокляття сучасного світу, — бо вони наочно явили нам свої наслідки. Як уже згадувалося на початку цієї статті, окружний прокурор уже має докази — поки що ми не можемо їх оприлюднити, — що безперечно підтверджують провину Рорка. Ми, громада, вимагаємо справедливого покарання».

Це з'явилося в колонці «Один маленький голос» наприкінці травня. Ґейл Вайненд прочитав це в машині, їдучи з аеропорту додому. Він літав до Чикаґо, сподіваючись відновити контракт на три мільйони доларів, що його відмовилася продовжувати провідна рекламна агенція країни. Два дні відчайдушних зусиль виявилися марними; Вайненд втратив рекламодавця. Вийшовши з літака в Нью-Йорку, він купив місцеві газети. Автомобіль, що мав відвезти його до заміського будинку, вже чекав на нього. А потім він прочитав «Один маленький голос».

На мить Вайненд навіть засумнівався, яку газету тримає в руках, і глянув на назву. Але це було «Знамено», і статтю було надруковано однією колонкою, на першій шпальті.

Він нахилився до водія і наказав їхати в редакцію. Він тримав розгорнуту газету на колінах, аж поки автомобіль зупинився біля «Знамена».

Щойно увійшовши, він одразу дещо помітив. В очах двох журналістів, які вийшли з ліфта у вестибюлі; в позі ліфтера, який насилу поборов бажання обернутися і витріщитися на нього; у раптовому закам'янінні людей у його приймальні, в зупинці тріскотіння друкарської машинки на столі однієї із секретарок, у здійнятій і застиглій в повітрі руці другої — він зауважив очікування. Він зрозумів, що наслідки неймовірної події розуміє кожна людина в редакції.

Він уперше відчув невиразне сум'яття; тому що це очікування містило також сумнів стосовно результатів сутички між ним та Еллсвортом Тухі.

Але він не мав часу аналізувати власну реакцію. Він не міг дозволити собі звертати увагу на щось, окрім відчуття напруги, тиску на кістки обличчя, зуби, щоки та хрящі носа, — і він знав, що повинен стримати цю напругу, полегшити її, втамувати.

Ні з ким не привітавшись, він увійшов до свого кабінету. На стільці перед його столом сидів Алва Скаррет. Він мав брудну білу пов'язку на горлі, а його щоки пашіли. Вайненд зупинився посеред кімнати. Люди у приймальні полегшено зітхнули. Вайненд видавався спокійним, але Алва Скаррет знав, що це не так.

— Ґейле, мене тут не було, — витиснув він із себе надтріснутим шепотом, що й голосом було важко назвати. — Мене не було тут два дні. У мене ларингіт, Ґейле. Запитай у мого лікаря. Я щойно встав із ліжка, поглянь на мене, у мене температура під сорок, лихоманка, лікар мені забороняв, але я… підвівся, тобто, Ґейле, мене тут не було, мене не було!

Він не був упевненим, чи Вайненд його чує. Але Вайненд дозволив йому закінчити, потім вдав, що слухає, наче звуки долітали до нього із запізненням. Після паузи Вайненд запитав:

— Хто відповідав за випуск?

— Це… це були Ейлієн і Фалк.

— Звільни Гардінґа, Ейлієна, Фалка і Тухі. Дай відкупного Гардінґові за порушення контракту. Але не Тухі. Щоб за п'ятнадцять хвилин їх тут не було.

Гардінґ був випусковим редактором, Фалк — коректором, Ейлієн відповідав за реалізацію і верстку; всі працювали в «Знамені» понад десять років. Скаррет наче почув повідомлення про імпічмент президента, знищення Нью-Йорка метеоритом і затоплення Каліфорнії Тихим океаном.

— Ґейле! — закричав він. — Ми не можемо!

— Іди геть!

Скаррет вийшов.

Вайненд натиснув кнопку селектора і сказав у відповідь на тремтячий голос секретарки:

— Нікого до мене не впускати.

— Так, містере Вайненд.

Він натиснув іншу кнопку і наказав відповідальному за продаж:

— Вилучи із продажу весь наклад.

— Містере Вайненд, занадто пізно! Більша частина вже…

— Вилучи!

— Так, містере Вайненд.

Він хотів покласти голову на стіл, полежати нерухомо і відпочити, ось лише потрібного йому відпочинку не існувало — він потребував відпочинку більшого за сон, більшого за смерть, відпочинку людини, яка ніколи не жила. Це бажання відпочити суперечило його природі, тому що він знав: напруга, що розпирала його череп, означала інше, це був заклик до дії, такий потужний, аж його паралізувало. Він понишпорив у столі, шукаючи аркуші чистого паперу, забувши, де вони зазвичай лежать. Він мусив написати передовицю, що пояснить і спростує попередню. Він мусив поспішати. Він відчував, що не має права зволікати жодної хвилини.

Напруга щезла з першими написаними словами. Він думав — поки його рука квапливо писала — про силу, приховану в словах; потім про тих, хто ці слова прочитає, але спершу про тих, хто ці слова знайшов; про цілющу силу, рішення як подолання перешкод. Він думав: можливо, головну таємницю світу, першоджерело життя, науковці ще не розкрили, але саме це відбувається, коли думка набуває форми слів.

Він відчував гуркіт, вібрацію в стінах свого кабінету, в підлозі. Друкарські машини готували обідній випуск його маленької бульварної газети «Ріжок». Він усміхнувся цим звукам. Його рука почала писати швидше, наче цей звук помпував енергію в його пальці. Він відмовився від свого звичного редакторського «ми». Він написав: «…і якщо мої читачі або мої вороги захочуть висміяти мене через цей інцидент, я це сприйму і вважатиму сплатою старих боргів. Я на це заслужив».

Він подумав: «Це б'ється серце будівлі… котра година? Я і справді його чую чи це моє власне серце? Якось лікар приклав мені до вуха стетоскоп і дав послухати власне серцебиття — воно лунало так само — і він сказав, що я здорова тварина і проживу чимало років… чимало… років».

«Я завинив перед моїми читачами через цього мерзенного негідника, що його духовне зростання є моїм єдиним виправданням. Я не відчуваю до суспільства такого рівня зневаги, що дозволила б мені вважати його небезпечним. Я досі відчуваю до моїх співгромадян достатньо поваги, яка дозволяє мені сказати, що Еллсворт Тухі не може становити для них загрози».

«Кажуть, звук ніколи не зникне повністю, він мандрує у просторі. А що відбувається з людським серцебиттям? Так багато ударів зробило серце за п'ятдесят шість років — чи можна зібрати їх знову, до якогось накопичувача, і вжити ще раз? Якщо вони ретранслюються, то чи не могли вони перетворитися на стукіт цих друкарських машин?»

«Але я взяв його до своєї газети, і якщо публічне каяття — це дивний, принизливий акт у нашу епоху, то саме таке покарання я понесу».

Не п'ятдесят шість років цих ледь чутних ударів, кожен з яких відокремлений та остаточний, схожий не на кому, а на крапку — багато крапок на сторінці, зібраних докупи, щоб оживити ці друкарські машини; не п'ятдесят шість, а тридцять один, решту двадцять п'ять років пішли на підготовку — мені було двадцять п'ять, коли я прибив над входом табличку; видавці не змінюють назви газети — я змінив — нью-йоркське «Знамено», «Знамено» Ґейла Вайненда…

«Я прошу вибачення у кожної людини, яка бодай колись читала цю газету».

Здорова тварина — і те, що я роблю, є свідченням мого здоров'я. Я мушу запросити сюди того лікаря, щоб він послухав ці друкарські машини — він усміхнеться доброю вдоволеною усмішкою. Лікарі інколи, наче еталони досконалого здоров'я, одначе це доволі рідкісне явище. Я повинен подарувати йому це задоволення — найздоровіший ритм, що він будь-коли чув — і він скаже, що «Знамено» проживе чимало років…

Двері його кабінету відчинилися, й увійшов Еллсворт Тухі.

Вайненд без жодного заперечення дозволив йому перетнути кімнату і підійти до столу. Вайненд подумав, що він відчуває лише цікавість — якщо цікавість може розбухати до розміру безодні, мов оті карикатурні жуки завбільшки з будинок, які насуваються на людей на сторінках недільного додатку до «Знамена» — цікавість, тому що Еллсворт Тухі досі перебував у цій будівлі, тому що Тухі прорвався до нього попри наказ нікого не впускати і тому що Тухі сміявся.