— Стули пельку, — огризнувся Вайненд.

— Ґейле, ти… ти був найуспішнішим видавцем на світі. Хіба я повинен говорити очевидне? Непопулярні справи — небезпечний бізнес для будь-кого. А для популярної газети — це самогубство.

— Якщо ти не стулиш пельку, то підеш збирати речі, і я знайду собі іншого неперебірливого адвокатика.

Вайненд почав сперечатися про цей випадок із впливовими людьми, з якими зустрічався на ділових ланчах та вечерях. Він ніколи не сперечався на жодну тему; він ніколи не просив. Він просто повідомляв остаточне рішення шанобливим слухачам. Тепер слухачів не було. Він зіткнувся з байдужою мовчанкою, сумішшю нудьги й обурення. Люди, які дослухалися до кожного його слова на теми біржових операцій, нерухомості, реклами, політики, не виявляли жодного зацікавлення його думками про мистецтво, велич або абстрактне правосуддя.

Він вислуховував такі відповіді:

«Так, Ґейле, так, звісно. Хоча я вважаю, що з його боку це було жахливо егоїстично. І в цьому проблема сучасного світу — в егоїзмі. Хоч куди поглянь, забагато егоїзму. Саме про це писав у своїй книжці Ланселот Клоукі — дивовижна книжка, там усе про його дитинство, ти ж її читав, я бачив твоє фото з Клоукі. Клоукі об'їздив увесь світ, він знає, про що пише».

«Так, Ґейле, але чи не занадто старомодно ти поводишся у цій справі? Навіщо всі ці балачки про велику людину? Що захопливого у возвеличенні укладальника цегли? І кого саме називати великим? Ми всі складаємося із залоз, хімічних сполук і того, що їмо на сніданок. Я думаю, Лойс Кук дуже добре це пояснила у своїй чудовій невеличкій книжечці — як там вона називається? — так, у „Хороброму Жовчному Камені“. Твоє власне „Знамено“ страшенно вихваляло цю маленьку книжечку».

«Але послухай, Ґейле, потрібно насамперед думати про інших людей, а вже потім про себе. Я вважаю, якщо людина немає любові в своєму серці, вона не може бути хорошою. Я почув це у вчорашній виставі. Це була видатна вистава — за новою п'єсою Айка, чорт забирай, як же його прізвище? — ти повинен це побачити. Жуль Фауґлер казав, що це смілива й ніжна поема для сцени».

«Ти говориш усе правильно, Ґейле, і я не знаю, як тобі заперечити, не знаю, де ти помиляєшся, ось лише мені це здається неправильним, тому що Еллсворт Тухі — зрозумій мене правильно, я не згоден із політичними поглядами Тухі, я знаю, що він радикал, але, з іншого боку, ти повинен визнати, що він видатний ідеаліст із серцем великим, наче будинок — так-от, Еллсворт Тухі сказав…»

Мільйонери, банкіри, промисловці, підприємці — всі вони не могли зрозуміти, чому світ котиться до пекла, як вони нарікали під час промов.

Одного ранку, коли Вайненд вийшов зі свого автомобіля перед «Знаменом» і переходив через тротуар, до нього підбігла жінка. Вона очікувала на нього біля входу. Жінка була огрядна, середніх літ, вбрана у брудну бавовняну сукню і пом'ятий капелюшок. У неї було бліде обвисле обличчя, безформний рот і чорні круглі блискучі очі. Вона зупинилася перед Вайнендом і жбурнула йому в обличчя жмуток гнилої бурякової гички. Буряків не було, лише гичка, м'яка і липка, зв'язана мотузочкою. Вдаривши його по щоці, гичка впала на тротуар.

Вайненд незворушно стояв і дивився на жінку. Він бачив її білу плоть, тріумфально роззявлений рот, обличчя самовпевненого зла. Якийсь перехожий ухопив жінку, і вона почала нецензурно лаятися. Вайненд підніс руку, похитав головою, жестом попросив відпустити її та увійшов до редакції із зеленкувато-жовтою плямою на щоці.

— Еллсворте, що нам робити? — стогнав Алва Скаррет. — Що нам робити?

Еллсворт Тухі всівся на краю стола і всміхнувся так, наче хотів поцілувати Алву Скаррета.

— Еллсворте, чому вони не припинять цієї бісової справи? Чому не станеться нічого, щоб прибрати цю справу з перших сторінок? Невже ми не можемо відшукати якоїсь теми про міжнародну ситуацію чи щось таке? За все своє життя я ще ніколи не бачив, щоб люди шаленіли через таку дрібницю. Якийсь там вибух! Господи, Еллсворте, це ж історія для останньої шпальти. Ми друкуємо такі щомісяця, майже після кожного страйку, пригадуєш? — страйк кушнірів, страйк прибиральників… Що за чортівня! Звідки вся ця лють? Кому це потрібно? Чому їм це так важливо?

— Є обставини, Алво, коли на карту поставлено не зовсім очевидні речі. І реакція суспільства здається недоречною, але це не так. Не будь таким похмурим. Ти мене дивуєш. Ти повинен дякувати своїм зіркам. Знаєш, це саме те, що я мав на увазі, очікуючи слушної миті. Сприятлива мить завжди з'являється. Чорт мене забирай, якщо я не сподівався, що мені цю мить піднесуть на тарілочці. Веселіше, Алво. Ми беремо все в свої руки.

— Беремо в руки що?

— Вайнендові видання.

— Ти божевільний, Еллсворте. Як і решта. Ти божевільний. Про що ти говориш? Ґейл володіє п'ятдесят одним відсотком акцій.

— Алво, я люблю тебе. Ти просто чудовий, Алво. Я тебе люблю, але благаю Бога, щоб ти не був таким бісовим ідіотом, щоб я міг говорити з тобою! Я хотів би мати когось, з ким можна поговорити!

Одного вечора Еллсворт Тухі спробував поспілкуватися з Ґасом Веббом, але розчарувався. Ґас Вебб протягнув:

— Проблема в тому, Еллсворте, що ти занадто романтичний. Занадто, чорт забирай, метафізичний. Навіщо весь цей галас? У цьому жодної практичної цінності. Нічого, у що ти міг би вгризтися зубами, хіба що на один-два тижні. Я хотів би, щоб він підірвав цей будинок, коли в ньому було повно людей — щоб кількох дітей розірвало на шматки — тоді б у цьому щось було. Мені це сподобалося б. Наш рух міг би цим скористатися. Але це? Хай їм чорт, вони замкнуть цього дурня у в'язниці та й по всьому. Думаєш, ти реаліст? Ти невиліковний приклад інтелігенції, Еллсворте, і не більше. Ти вважаєш себе людиною майбутнього? Не дури себе, серденько. Людина майбутнього — це я.

Тухі зітхнув:

— Твоя правда, Ґасе.

14

— Як це мило з вашого боку, містере Тухі, — смиренно мовила місіс Кітінґ. — Я втішена, що ви прийшли. Не знаю, що робити з Піті. Він не хоче нікого бачити. Не ходить на роботу. Я налякана, містере Тухі. Вибачте мені, я не повинна скаржитися. Можливо, ви здатні допомогти йому, підбадьорити. Він дуже високої думки про вас, містере Тухі.

— Так, я спробую. Де він?

— Сюди, будь ласка. До його кімнати. Сюди, містере Тухі.

Це був неочікуваний візит. Тухі не приходив сюди кілька років. Місіс Кітінґ почувала вдячність. Вона провела його коридором і відчинила двері не постукавши, побоюючись називати відвідувача, побоюючись, що син відмовиться. Вона бадьоро сказала:

— Поглянь, Пітере, якого я привела до тебе гостя!

Кітінґ підвів голову. Він сидів за захаращеним столом, зігнувшись під невеличкою лампою, що давала мало світла; він розв'язував кросворд, видертий із газети. На столі стояла склянка з-під томатного соку із засохлими червоними рештками на внутрішніх стінках, коробка з головоломками, колода карт і Біблія.

— Привіт, Еллсворте, — сказав Кітінґ, усміхаючись. Він нахилився вперед, щоб встати, але на півдорозі забув про свій намір.

Місіс Кітінґ, побачивши його усмішку, квапливо відступила і полегшено зачинила двері.

Його вуста застигли, так достоту й не перетворившись на усмішку. Це був інстинкт пам'яті. Потім він пригадав чимало такого, чого намагався не розуміти.

— Привіт, Еллсворте, — безпорадно повторив він.

Тухі стояв перед ним, зацікавлено розглядаючи кімнату і стіл.

— Дуже зворушливо, Пітере, — сказав він. — Дуже зворушливо. Я впевнений, що він це оцінив би, якби побачив.

— Хто?

— Ти не надто балакучий останнім часом, так, Пітере? Не дуже товариський?

— Еллсворте, я хотів тебе побачити. Хотів поговорити з тобою.

Тухі взявся за спинку стільця, підняв його, широким розмашистим круговим рухом присунув до столу і сів.

— Добре, для цього я і прийшов сюди, — сказав він. — Почути, що ти скажеш.

Кітінґ мовчав.

— Ну?

— Не думай, Еллсворте, що я не хотів тебе бачити. Це лише тому, що… те, що я сказав матері нікого не впускати… це через журналістів. Вони не дають мені спокою.