— Це так, — відповів, усміхаючись Франкон, — справді так.

У креслярні Кітінґ зосередив увагу на Тімі Дейвісі. Праця та креслення були лише неуникненними дрібницями на поверхні його життя; Тім Дейвіс став суттю і формою першого кроку його кар'єри.

Дейвіс доручав йому виконувати більшість власних завдань; спершу тільки понаднормову роботу, потім — почасти і денні завдання; спершу потайки, потім відкрито. Дейвіс не хотів, щоб про це дізналися. Кітінґ зробив так, щоб про це довідалися всі — з наївною щирістю, яка мала засвідчити, що він був лише інструментом, не більше ніж Тімовим олівцем або рейсшиною; що його допомога радше увиразнює Тімову важливість, але аж ніяк не применшує її, саме тому він не хоче її приховувати.

Спочатку Дейвіс інструктував Кітінґа, та згодом головний кресляр почав сприймати це як належне і сам став підходити до Кітінґа із завданнями, призначеними Дейвісові. Кітінґ завжди був напоготові. Всміхаючись, він казав: «Я зроблю це; не турбуйте Тіма такими дрібницями, я про це подбаю».

Дейвіс розслабився і поплив за течією; більшу частину часу він курив, сидів на стільці розвалившись і схрестивши ноги, заплющивши очі, мріяв про Елен, деколи питаючи: «Піте, вже готово?».

Навесні Дейвіс одружився з Елен. Він частенько запізнювався на роботу і шепотів Кітінґу:

— Ти приятелюєш зі старим, Піте, замов принагідно за мене слівце, добре? Щоб він трохи приплющив очі. Господи, як я ненавиджу необхідність працювати зараз!

Кітінґ казав Франконові:

— Вибачте, містере Франкон, за запізнення з планами підвального поверху на замовлення Маррея, але Тім Дейвіс учора ввечері посварився з дружиною, ви ж знаєте, як воно у молодят, не будьте з ним надто суворим.

Або:

— Це знову через Тіма Дейвіса, містере Франкон. Пробачте йому, він не може нічого вдіяти, він просто не може зараз зосередитися на роботі.

Коли Франкон поглянув на платіжну відомість своїх працівників, то зауважив, що найдорожчий кресляр був водночас найменш потрібним у бюро.

Коли ж Тім Дейвіс втратив роботу, у креслярні не здивувався ніхто, крім самого Тіма Дейвіса. Він не міг цього збагнути. Був ображеним на увесь світ, а невдовзі зненавидить його назавжди. Здавалося, що на цій землі у нього не залишилося жодного приятеля — крім Пітера Кітінґа.

Кітінґ заспокоював його. Кляв Франкона, кляв несправедливість людства, витратив шість доларів у барі, розважаючи секретарку свого знайомого безликого архітектора і домовився про нову роботу для Тіма Дейвіса.

Згодом, мимохіть згадуючи про Дейвіса, Кітінґ відчував приємне тепло; він уплинув на перебіг людського життя, зіштовхнув людину з однієї стежки і підштовхнув до іншої; Дейвіс уже не був для Кітінґа людиною, а був лише живою оболонкою для розуму, свідомого розуму, — чому він завжди так боявся таємничої організації чужої свідомості? — він підпорядкував цю оболонку і цей розум власній волі. Стіл Тіма, його посада і платня перейшли Пітерові Кітінґу за одностайним рішенням Франкона, Геєра і головного кресляра. Але це була лише часточка його задоволення; існувало й інше, тепліше, менш помітне і небезпечніше почуття. Він часто весело казав: «Тім Дейвіс? О так, я влаштував його на роботу».

Він написав про це матері. Вона вихвалялася своїм друзям: «Піті — такий безкорисливий хлопчик».

Кітінґ писав до неї щотижня; його листи були стислі та сповнені поваги; її ж листи, довгі, докладні, напучувальні, він рідко коли дочитував до кінця.

Іноді він бачився з Кетрін Гейлсі. Він не пішов до неї того наступного вечора, як обіцяв. Прокинувся зранку, згадав усе, що напередодні розповів, і зненавидів її за те, що сказав. Але за тиждень знову відвідав її; вона не дорікала і вже не згадувала про дядька. Після цього він зустрічався з нею один раз на місяць або й двічі; почувався щасливим, коли бачив її, але ніколи більше не розповідав їй про свою роботу.

Кітінґ намагався поговорити з Говардом Рорком; спроба провалилася. Він двічі заходив, обурено долаючи п'ять сходових маршів до Роркової кімнати. Тішився, коли бачився з ним, очікував підтримки, не знаючи, ні якої підпори шукає, ні чому саме від Рорка. Він розповідав про свою роботу і, щиро зацікавлений, розпитував у Рорка про бюро Камерона. Говард вислуховував його, охоче відповідав на всі запитання, та Кітінґ відчував, що натикається на залізний щит у нерухомих очах гаданого приятеля, і що вони говорять зовсім про інше. Наприкінці відвідин Кітінґ зауважував Роркові потерті манжети, вичовгані черевики, латку на коліні штанів і відчував задоволення. Він ішов геть, підсміюючись, але почуваючись на диво жалюгідно й незатишно, дивувався, чому так, обіцяв собі ніколи більше не бачитися з Рорком, але чомусь знав, що таки побачиться з ним.

— Гаразд, — сказав Кітінґ, — я не наважився запросити її на обід, але вона піде зі мною на виставку Мовсона післязавтра. І що тепер?

Він сидів на підлозі, опершись головою на край дивана і витягнувши босі ноги, навколо яких вільно теліпалася зеленкувата піжама Франкона.

Крізь прочинені двері ванни він бачив Франкона, який стояв біля вмивальника, притиснувшись животом до сяючого краю, — він чистив зуби.

— Чудово, — з повним ротом зубної пасти сказав Франкон, — це подіє так само добре, розумієш?

— Ні.

— Господи, Піте, я ж учора ввечері пояснив тобі це, ще до того, як ми почали розважатися. Чоловік місіс Данлоп планує звести для неї будинок.

— О так, — спроквола промовив Кітінґ, прибираючи з обличчя сплутані чорні кучері. — О так… Я згадав… Боже, Ґаю, голова лускається…

Він заледве пригадував вечірку, на яку Франкон узяв його минулого вечора, пам'ятав кав'яр у заглибині крижаного айсберга, вечірню чорну сукню з тюлю та гарнесеньке личко місіс Данлоп, але не міг пригадати, як він опинився у Франковій квартирі. Стенув плечима: протягом останнього року він відвідав чимало вечірок разом із Франконом і часто його приносили сюди у такому от стані.

— Це не дуже великий будинок, — розповідав Франкон, тримаючи зубну щітку в роті; щітка утворила опуклість на його щоці, а зелена ручка стирчала з рота. — За 50 тисяч чи щось таке, як розумію. Хай там як, вони — мальки. Але свояк місіс Данлоп — це Кімбі, ти знаєш, потужний продавець нерухомості. Не зашкодить трохи вклинитися у цю сімейку, аж ніяк не зашкодить. Ти повинен зрозуміти, що з них можна запопасти. Піте, я можу покластися на тебе?

— Звісно, — сказав Кітінґ, кивнувши. — Ти завжди можеш розраховувати на мене, Ґаю…

Він сидів нерухомо, розглядаючи пальці своїх босих ніг, і думав про Штенґеля, Франконового дизайнера. Він не хотів про це думати, але його думки автоматично поверталися до Штенґеля, який втілював наступний крок його кар'єри.

Штенґель був неприступним для дружби. Два роки спроби Кітінґа заприятелювати з ним розбивалися об лід Штенґелевих окулярів. Те, що Штенґель думав про нього, пошепки переповідали в креслярні, але мало хто наважувався повторити це голосно, хіба що, взявши в лапки; Штенґель не добирав слів, хоча й знав, що всі поправки його ескізів, коли ті поверталася з кабінету Франкона, зроблено Кітінґовою рукою. Але в Штенґеля було вразливе місце: він давно планував покинути Франкона і відкрити власне бюро. Він уже обрав собі партнера, молодого архітектора — без хисту, але з чималим успадкованим капіталом. Штенґель тільки очікував слушної нагоди. Кітінґ чимало міркував про це. Він не міг думати ні про що інше. І він знову про це міркував, сидячи на підлозі Франконової спальні.

За два дні, супроводжуючи місіс Данлоп на виставку картин якогось там Фрідеріка Мовсона, він розробив план. Вів жінку крізь нечисленний натовп, деколи стискаючи пальцями її лікоть, дозволяючи зауважити свій погляд, частіше звернений на її молоде обличчя, ніж на картини.

— Авжеж, — сказав він, коли вона слухняно розглядала пейзаж із автозвалищем, намагаючись зобразити на своєму обличчі вираз очікуваного захоплення, — це неймовірна робота. Погляньте на кольори, місіс Данлоп… Кажуть, що цьому чолов'язі Мовсону було непереливки. Давня історія — намагатися здобути визнання, давня і зворушлива. Однакова для всіх царин мистецтва. Включно з моїм фахом.