— Кого?

— Мого дядька.

— Як, — запитав Кітінґ захриплим голосом, — як звати твого дядька?

— Еллсворт Тухі. Що таке?

Його руки безсило впали. Він сидів, втупившись у неї безтямним поглядом.

— Що сталося, Пітере?

Він ковтнув слину. Вона побачила, як сіпнулась його горлянка. Потім рішуче мовив:

— Послухай, Кеті, я не хочу знайомитися з твоїм дядьком.

— Але чому?

— Я не хочу знайомитися з ним. Не через тебе… Послухай, Кеті, ти мене не знаєш. Я людина, яка експлуатує інших. А тебе я не хочу експлуатувати. Ніколи. Не дозволяй мені. Тільки не тебе.

— Експлуатувати мене? Про що ти? Чому?

— Дуже просто: я усе віддав би, щоб познайомитися з Еллсвортом Тухі, отак-от, — він хрипко засміявся. — Кажеш, він дещо тямить в архітектурі? Дурненька ти! Він найважливіша людина в архітектурі. Ще ні, можливо, але за кілька років він таким стане — запитай у Франкона, цей старий кріт знає. Невдовзі він стане Наполеоном усіх архітектурних критиків, цей твій дядечко Еллсворт, от побачиш. Насамперед не так уже й багато охочих писати про наш фах, отже, він розумний чоловік, який вчасно входить на ринок. Ти б бачила великих цабе у нашій конторі, які жадібно ковтають кожну кому в його статтях! Ти кажеш, він міг би мені допомогти? Авжеж, він міг би створити мені ім'я, і він зробить це. Й одного дня я з ним познайомлюся, коли буду готовим, так само, як я познайомився із Франконом, але не тут, не через тебе. Розумієш? Не через тебе!

— Але ж, Пітере, чому б і ні?

— Бо я так не хочу! Бо це брудно, і я ненавиджу все це, роботу і свій фах, те, що я роблю, і те, що збираюся робити! Це те, від чого я хочу тримати тебе якнайдалі. Ти все, що у мене є. Просто тримайся подалі від цього, Кеті!

— Подалі від чого?

— Не знаю.

Вона підвелася, але залишилася в його обіймах. Він притулився обличчям до її стегна; вона пестила його волосся, дивлячись на нього згори вниз.

— Усе добре, Пітере. Думаю, я розумію. Ти не мусиш знайомитися з дядьком, поки сам не захочеш. Просто скажи мені, коли захочеш. Можеш експлуатувати мене, якщо потрібно. Усе гаразд. Нічого ж не зміниться.

Коли він підвів голову, вона лагідно сміялася.

— Пітере, ти запрацювався. Нерви трохи розхиталися. Хочеш, я зроблю тобі чаю?

— Ой, геть забув, я не вечеряв сьогодні. Часу не було.

— Ну от! Як жахливо! Негайно ходімо на кухню, я подивлюся, що можна приготувати для тебе.

Він вийшов від неї за дві години, почуваючись просвітленим, очищеним, щасливим, забувши про свої страхи, забувши про Тухі та Франкона. Він думав лише про те, що обіцяв їй прийти завтра, і наступного дня потрібно чекати нестерпно довго. Він пішов. А вона стояла біля дверей, поклавши руку на клямку, якої він торкався, і думала, що він може прийти завтра — або через три місяці.

— Коли закінчиш увечері, — сказав Генрі Камерон, — зайди до мого кабінету.

— Добре, — відповів Рорк.

Камерон стрімко розвернувся на каблуках і вийшов із креслярні. Це була найдовша фраза, з якою він звернувся до Рорка за місяць.

Рорк щоранку приходив до цієї кімнатки, виконував завдання і ніколи не чув жодного слова відгуку. Камерон заходив до креслярні та подовгу стояв за його спиною, зазираючи через плече. Здавалося, його очі навмисне намагаються змусити здригнутися олівець, що виводив лінію на папері. Два інших креслярі партачили від самої думки про те, що ця проява стоятиме у них за спиною. Рорк, здавалося, нічого не помічав. Він і далі креслив, не поспішаючи, неквапно відкладав затуплений олівець і вибирав інший. «Угу», — раптово буркав Камерон. Тоді Рорк повертав голову, ввічливий і уважний. «Слухаю?» — запитував він. Камерон відвертався без слів, його примружені очі зневажливо показували, що він не вважає за потрібне відповідати, і виходив із креслярні. Рорк продовжував креслити.

— Кепські справи, — довірливо казав молодий кресляр Луміс своєму старезному колезі Сімпсону. — Старигану не подобається цей хлопець. Не можу сказати, що я обвинувачую його. Зовсім ні. Але цей не протягне тут довго.

Сімпсон був старий і немічний; він пережив триповерхове бюро Камерона і застрягнув тут, сам цього не зрозумівши. Луміс мав обличчя вуличного хама, тут він опинився, бо його звільнили з багатьох інших місць.

Вони обидва не злюбили Рорка, як це відбувалося завжди і всюди, з першого погляду. Його обличчя було замкнене, наче двері банківського сейфа; речі у банківських сховищах цінні, але люди воліли не замислюватися про це. Його присутність створювала холодний, бентежний настрій у приміщенні: вона відчувалася завжди, та водночас було враження, що його тут немає; або навпаки, що він є, а немає їх.

Після роботи він пішки долав чималу відстань додому, до орендованого житла поблизу Іст-Ріверу.

Він обрав цей будинок, бо за два п'ятдесят на тиждень мав увесь горішній поверх, велетенське приміщення, що раніше використовували як склад; тут не було стін, а через нещільні балки протікав дах. Але тут був довгий ряд вікон на обох стінах, частина були засклені, а деякі закриті аркушами картону, і ці вікна з одного боку виходили на річку, а з другого — на місто.

Тиждень тому Камерон зайшов до креслярні і жбурнув на стіл Рорка недбалий ескіз заміської резиденції.

— Подивимося, чи ти зможеш зробити із цього будинок! — гаркнув він і пішов, нічого не пояснюючи. Протягом кількох наступних днів він не підходив до Роркового столу. Минулого вечора Рорк закінчив креслення і залишив їх на столі Камерона. Зранку Камерон зайшов, кинув Рорку кілька ескізів сталевих перекриттів, наказав йому пізніше зайти до кабінету, й до кінця дня більше не з'являвся у креслярні.

Усі вже розійшлися. Рорк прикрив стіл шматком старої церати і пішов до Камерона. Його креслення заміського будинку були розкладені на столі. Світло від лампи падало Камеронові на щоку, на бороду, в якій поблискували білі волосини, на його кулак, на кут креслення, чорні лінії якого були виразні та чіткі, наче витиснені на папері.

— Тебе звільнено, — сказав Камерон.

Рорк стояв посеред довгої кімнати, перенісши вагу на одну ногу, його руки висіли вздовж тіла, одне плече підняте.

— Звільнено? — перепитав він тихо, не поворухнувшись.

— Підійди, — сказав Камерон. — Сідай.

Рорк підкорився.

— Ти занадто тямовитий, — сказав Камерон. — Надто здібний як на те, що хочеш із собою зробити. Це безглуздо, Рорк. Краще зараз, аніж пізніше.

— Про що це ви?

— Безглуздо марнувати те, що ти маєш, на ідеал, якого ти ніколи не досягнеш, якого вони ніколи не дозволять досягнути. Безглуздо перетворювати твої дивовижні здібності на стовп для тортур для самого себе. Продай це, Рорк. Продай це зараз. Це буде не зовсім те, але тебе на це вистачить. Ти маєш те, за що платитимуть, і платитимуть чимало, якщо ти використаєш свій талант по-їхньому. Погодься з ними, Рорк. Іди на компроміс. Іди на компроміс, бо ти й так пізніше зробиш це, пройшовши через таке, про що шкодуватимеш. Ти не знаєш. А я знаю. Врятуй себе від цього. Покинь мене. Іди до когось іншого.

— А ви теж так вчинили?

— Ти самовпевнений виродок! Ти думаєш, я сказав, що ти надто здібний? Як ти смієш порівнювати себе з… — Він замовкнув, бо побачив, що Рорк усміхається.

Побачивши це, він раптом усміхнувся у відповідь, і це було найболісніше видовище, яке Рорку будь-коли доводилося бачити.

— Ні, — сказав Камерон лагідно, — це не подіє, правда ж? Ні, не подіє… Добре, твоя правда. Ти такий здібний, як тобі і здається. Але я хочу поговорити з тобою. Я точно не знаю, як почати. Я втратив навички спілкування з людьми, схожими на тебе. Ти можеш зрозуміти?

— Я розумію. Гадаю, ви марнуєте свій час.

— Не грубіянь. Бо я зараз не можу бути грубим із тобою. Я хочу, щоб ти вислухав. Слухатимеш, не перебиваючи?

— Так. Пробачте. Я не хотів грубіянити.

— Бачиш, я останній з усіх людей, до яких ти повинен був прийти. Я кою злочин, затримуючи тебе тут. Хтось мусив би попередити тебе про мене. Я не зможу тобі допомогти. Я не зможу тебе відрадити. Я не можу навчити тебе здорового глузду. Натомість я підштовхну тебе вниз. Я тягнутиму тебе шляхом, яким ти йдеш зараз. Я силою змушу тебе залишатися тим, ким ти є, і зроблю тебе ще гіршим… Хіба не ясно? За місяць я не зможу тебе відпустити. Не впевнений, що й зараз можу зробити це. Тому не сперечайся зі мною і йди. Вибирайся, поки можеш.