Рорк повернувся і поглянув на нього. У його погляді не було зневаги, його очі лише розплющилися трохи ширше, ніж зазвичай, уважні та збентежені. Він промовчав і знову повернувся до ескізів.

Кітінґ почувався голим. Дейвіс, Штенґель, Франкон нічого тут не означали. Люди були його захистом від людей — Рорк людей не відчував. Інші люди давали Кітінґу почуття власної цінності — Рорк не давав йому нічого. Він подумав, що повинен схопити свої ескізи й утекти. Небезпека йшла не від Рорка. Небезпека випливала з того, що він, Кітінґ, залишався. Рорк повернувся до нього.

— Пітере, тобі подобається розробляти такі проекти? — запитав він.

— О, я знаю, — пронизливо вигукнув Кітінґ, — я знаю, ти цього не схвалюєш, але це бізнес. Я тільки хочу дізнатися, що ти думаєш про це з практичного погляду, не з філософського, не…

— Що ти, я не збираюся проповідувати тобі. Мені просто було цікаво.

— Якби ти міг допомогти мені, Говарде, якби ти міг бодай трішечки мені допомогти… Це мій перший будинок, і він стільки означає для моєї кар'єри, а я не впевнений. Що ти думаєш? Ти допоможеш мені, Говарде?

— Добре.

Рорк відкинув ескіз чепурного фасаду із різьбленими пілястрами, ламаними фронтонами, римськими фасціями над вікнами і двома імперськими орлами біля входу. Він узяв ескізи, поклав на них аркуш кальки і почав креслити. Кітінґ стояв, спостерігаючи за олівцем у Рорковій руці. Він побачив, як зникає його показний вестибюль, покручені коридори, неосвітлені кути; побачив величезну вітальню, що виникла в просторі, який він вважав надто обмеженим, низку гігантських вікон, що виходили на сад, простору кухню. Він довго дивився.

— А фасад? — запитав він, коли Рорк кинув олівця.

— Із цим я тобі не можу допомогти. Якщо це мусить бути класика, зроби принаймні порядну класику. Тобі не потрібно три пілястри там, де вистачить одного. І прибери цих качок із дверей. Бо це вже занадто.

Кітінґ вдячно всміхнувся йому. Він вийшов із кресленнями під пахвою, ображений і злий; потім три дні працював, креслячи нові плани за Рорковими ескізами і нові, простіші проекції; і він продемонстрував свій будинок Франконові з гордим, дещо бундючним жестом.

— Добре, — сказав Франкон, вивчаючи ескізи, — добре, скажу я тобі!.. Що за уява в тебе, Пітере… Але це цікаво… Трохи зухвало, але цікаво…

Він прокашлявся і додав:

— Це саме те, про що я думав.

— Авжеж, — промовив Кітінґ. — Я вивчав твої будинки і намагався уявити, що б його такого зробити, і якщо вийшло непогано, то це тому, що я, як мені здається, навчився розуміти твої ідеї.

Франкон усміхнувся. І Кітінґ зненацька зрозумів, що Франкон насправді не вірить його словам і знає, що й сам Кітінґ їм теж не вірить, і все ж вони обидва були задоволені, тісніше зв'язані спільними методами і спільною виною.

У листі йшлося про те, що, на жаль, ретельно розглянувши проект будівлі нового філіалу в Асторії, рада директорів Трастової фінансової компанії не може його схвалити, і замовлення передадуть фірмі «Ґулд і Петтінґілл». До листа, за попередньою домовленістю, було додано чек за ескізи; ця сума не могла покрити витратних матеріалів.

Розгорнутий лист лежав на столі. Камерон сидів перед ним, відсунувшись, міцно схопивши пальцями однієї руки долоню другої, що лежала на колінах. Це був лише аркуш паперу, але він сидів зіщулено і нерухомо, бо цей лист здавався йому чимось надприродним, чимось на кшталт радію, промені якого завдадуть йому шкоди, якщо він поворухнеться і потрапить під них.

Протягом трьох місяців він чекав на замовлення від Трастової фінансової компанії. Один по одному шанси на інші замовлення, що протягом цих двох років бовваніли на обрії непевних обіцянок, оберталися категоричними відмовами. Одного кресляра довелося звільнити. Домовласник ставив запитання, спочатку ввічливо, потім сухо, і врешті відверто брутально. Та нікого в бюро не турбувало ані це, ані затримки виплати зарплатні: вони мали замовлення Трастової фінансової компанії. Віце-президент, який запропонував Камеронові подати проект, сказав: «Я знаю, деякі з директорів не поділятимуть моєї думки. Але спробуйте, містере Камероне, і я боротимуся за вас».

Камерон ухопився за шанс. Вони з Рорком працювали мов прокляті, щоб закінчити креслення вчасно, навіть завчасно, до того, як «Ґулд і Петтінґілл» нададуть свій проект. Петтінґілл був двоюрідним братом дружини президента банку і відомим знавцем руїн Помпеї; президент банку був пристрасним прихильником Юлія Цезаря та якось у Римі протягом години із чвертю шанобливо оглядав Колізей.

Камерон, Рорк і кавник із чорною кавою чимало днів не покидали контори від однієї до іншої холодної зорі, й Камерон мимохіть згадував про рахунки за електрику, але змушував себе забути про них. На світанку в креслярні досі горіло світло. Він відсилав Рорка по бутерброди, і Рорк виходив у сірий ранок, а в їхньому бюро, у вікнах, що виходили на високу цегляну стіну, ще панувала ніч.

Опівночі останнього дня праці Рорк відправив Камерона додому, бо в того вже тремтіли руки, а коліна знаходили підтримку у високому креслярському табуреті, спираючись на нього повільно, обережно і хворобливо акуратно. Рорк провів старого до таксі. У світлі вуличного ліхтаря Камерон побачив Роркове змарніле обличчя, ледь розплющені очі, пересохлі губи.

Наступного ранку Камерон зайшов до креслярні й узрів на підлозі чорну калюжу, а в ній — перекинутий кавник, Роркову руку з повернутою догори долонею та з напівзігнутими пальцями, і самого Рорка, простягненого на підлозі: він міцно спав, закинувши голову. На столі лежало закінчене креслення…

Камерон сидів, дивлячись на листа на столі. Біда була не в тому, що він не міг думати про ночі роботи, не міг думати про будівлю, що мала постати в Асторії, і про споруду, що з'явиться на її місці; він міг думати лише про неоплачений рахунок за електроенергію.

Протягом цих двох років Камерон інколи тижнями не з'являвся в бюро, Рорк не заставав його вдома і не знав, що сталося, але міг лише чекати, сподіваючись на благополучне шефове повернення. Згодом Камерон втратив навіть почуття сорому за свою агонію і приходив у бюро, хитаючись, нікого не впізнаючи; сильно п'яний, він хизувався цим у стінах єдиного місця на землі, яке поважав.

Рорк навчився спокійно заявляти своєму домовласникові, що не зможе заплатити за черговий тиждень; домовласник його боявся і не наполягав. Пітер Кітінґ якось дізнався про це, як він завжди дізнавався про все, що хотів знати. Одного вечора він прийшов до Роркової холодної кімнати і, не скидаючи пальта, сів на стілець. Витягнув гаманець, дістав п'ять десятидоларових купюр і простягнув їх Роркові.

— Говарде, тобі вони потрібні. Я знаю, що потрібні. Не заперечуй. Колись повернеш мені.

Рорк здивовано зиркнув на нього і взяв гроші:

— Так, потрібні. Дякую, Пітере.

А потім Кітінґ сказав:

— Що ти на біса робиш, занапащаючи себе у старого Камерона? Навіщо ти так живеш? Кидай це, Говарде, і переходь до нас. Мені варто лише сказати, Франкон зрадіє. Для початку ми дамо тобі шістдесят на тиждень.

Рорк витягнув гроші з кишені та простягнув їх Кітінґу.

— О, заради Бога, Говарде… Я не хотів тебе образити.

— Я теж.

— Будь ласка, Говарде, залиш собі гроші.

— Добраніч, Пітере.

Рорк пригадав це, коли Камерон зайшов до креслярні з листом від Трастової фінансової компанії у руці. Він мовчки дав листа Роркові, повернувся і пішов до свого кабінету. Рорк прочитав листа і пішов услід за шефом. Щоразу, коли вони втрачали чергове замовлення, Рорк знав, що Камерон хотів бачити його у своєму кабінеті, не розмовляти про невдачу, а просто бачити, говорити на інші теми, повертаючи собі спокій.

На Камероновому столі Рорк зауважив примірник нью-йоркського «Знамена».

Це була провідна газета знаменитого концерну Вайненда, видання, що він його очікував побачити на кухні, в перукарні, у третьосортній вітальні, у метро; будь-де, лише не в кабінеті Камерона. Камерон простежив за його поглядом і вишкірився.