Архітектора для будівництва Стоунріджу іще не обрали. Новина про проект просочилася до зголоднілих фахівців. Протягом кількох тижнів Вайненд відмовлявся читати листи чи відповідати на телефонні дзвінки від найкращих архітекторів країни та їхніх друзів. І він вкотре відмовився розмовляти, коли наприкінці наради секретарка повідомила йому, що містер Ролстон Голкомб наполегливо просить приділити йому дві хвилини спілкування телефоном.

Коли агенти пішли, Вайненд натиснув кнопку на своєму столі та викликав Алву Скаррета. Скаррет увійшов до кабінету, радісно всміхаючись. Він завжди відповідав на цей сигнал з утіхою та запалом хлопця на побігеньках.

— Алво, що таке в біса цей «Хоробрий Жовчний Камінь»?

Скаррет засміявся.

— А, це? Назва роману Лойс Кук.

— Що це за роман?

— О, суцільна маячня. Це мало би бути щось на кшталт поеми в прозі. Там ідеться про Жовчний Камінь, що вважає себе незалежною істотою, таким собі переконаним індивідуалістом у жовчному міхурі, якщо ти розумієш, про що я, а потім людина приймає велику дозу рицини — там докладно змальовано наслідки цього. Не впевнений, що з медичного погляду все точно, але, хай там як, хороброму Жовчному Каменю настає кінець. Усе це повинно довести, що вільної волі не існує.

— Скільки примірників продали?

— Не знаю. Думаю, небагато. Це ж лише для інтелектуалів. Але я чув, що нещодавно продалося ще щось. І…

— Атож. Алво, що тут відбувається?

— А що? О, ти про те, що зауважив кілька згадок, які…

— Я про те, що зауважую їх у «Знамені» протягом кількох останніх тижнів. Зроблено дуже тонко, у мене пішло трохи часу, щоб втямити, що це не випадковість.

— Про що тобі йдеться?

— А ти як вважаєш? Чому ця назва весь час з'являється у найневідповідніших місцях? Спершу в поліцейському рапорті про страту вбивці, який «умер сміливо, як хоробрий Жовчний Камінь». Два дні по тому — на шістнадцятій сторінці в офіційному повідомленні з Олбані: «сенатор Гейзелтон вважає себе незалежною істотою, але може виявитися, що він усього лише хоробрий Жовчний Камінь». Згодом у некрологах. Учора це з'явилося на жіночій сторінці. Сьогодні в коміксах: «Снуксі називає свого заможного домовласника хоробрим Жовчним Каменем».

Скаррет примирливо пхикнув:

— Хіба це не дотепно?

— Я вважав, що це дотепно. Спершу. Більше так не вважаю.

— Але ж, Ґейле, якого дідька! Це ж не стало головною темою наших провідних авторів. Це пише дрібнота, яка отримує по 40 доларів на тиждень.

— У цьому й річ. Зокрема. Інше — це те, що книжка не є очевидним бестселером. Якби так було, я міг би зрозуміти назву, що западає в пам'ять автоматично. Але це не так. Отже, хтось робить це свідомо. Хто?

— Ой Ґейле, облиш! Навіщо комусь забивати собі цим голову? І навіщо нам перейматися? Якби це була якась політична справа… Але, чорт забирай, хто може отримати бодай цент, просуваючи ідею вільної волі чи протест проти вільної волі?

— Хтось радився з тобою стосовно такої реклами?

— Ні. Я скажу тобі, ніхто цього не робить навмисне. Усе цілком випадково. Просто чимало людей вирішили, що це кумедний жарт.

— Від кого першого ти це почув?

— Не пригадую… Дозволь подумати… Це був… так, я гадаю, це був Еллсворт Тухі.

— Зупини це. І накажи також містерові Тухі покласти цьому край.

— Добре, якщо ти так кажеш. Але насправді це дрібниця. Просто люди трохи порозважалися.

— Мені не подобається, коли хтось розважається у моїй газеті.

— Гаразд, Ґейле.

О другій годині Вайненд приїхав як почесний гість на сніданок, організований Національним конгресом жіночих клубів. Він сів праворуч від очільниці у лункій бенкетній залі, просяклій запахами квітів на корсажах — гарденій і духмяного горошку — та смажених курчат. Після сніданку Вайненд виступив. Конгрес обстоював право заміжніх жінок працювати; Вайнендові газети боролися проти працевлаштування заміжніх жінок багато років. Вайненд говорив хвилин двадцять, хоча не сказав нічого посутнього, але створив враження, що підтримує кожну тезу, промовлену під час зібрання. Ніхто й ніколи не міг пояснити впливу Ґейла Вайненда на аудиторію, надто жіночу. Він не робив нічого особливого, його голос лунав приглушено, металево і трохи монотонно, він поводився так коректно, що його коректність видавалася зумисною пародією. Одначе він прихилив до себе всіх слухачів. Люди казали, що це через його виточену потужну силу; вона змушувала його ґречний голос, що промовляв про школу, дім і родину, лунати так, наче він кохається з кожною присутньою тут старою шкапою.

Повернувшись до редакції, Вайненд зазирнув до відділу міських новин. Стоячи за високим столом, він списав великим синім олівцем величезний аркуш типографського паперу літерами, завбільшки з два сантиметри кожна: у блискучій і безжальній передовиці він осуджував усіх прихильників працевлаштування жінок. Його ініціали «ҐВ» наприкінці статті скидалися на спалах блакитної блискавки. Він не перечитав написаного — у цьому ніколи не було потреби, — лише жбурнув аркуш на стіл найпершого ж редактора, який потрапив йому на очі, та вийшов з кімнати. Пізніше, по обіді, коли Вайненд збирався вже йти з роботи, секретарка повідомила, що Еллсворт Тухі просить прийняти його.

— Запроси, — наказав Вайненд.

Тухі увійшов із обережною півусмішкою, наче насміхаючись із себе та зі свого боса, але з делікатним балансом: шістдесят відсотків іронії він скерував на себе. Знав, що Вайненд не хотів його бачити, й те, що його приймають, не на його користь.

Вайненд сидів за столом із люб'язно порожнім обличчям. Дві ледь помітні діагональні зморшки перетинали його чоло паралельно до підведених брів. Цей особливий вираз у нього на обличчі удвічі посилював емоцію і мав зловісний відтінок.

— Сідайте, містере Тухі. Чим можу прислужитися?

— О, я значно безцеремонніший, — весело відказав Тухі. — Я прийшов не просити про послугу, а запропонувати свою.

— Стосовно чого?

— Стоунріджу.

Діагональні лінії на Вайнендовому чолі поглибшали.

— Яку послугу Стоунріджу може надати газетний фейлетоніст?

— Газетний фейлетоніст — жодної, містере Вайненд. Але експерт із архітектури… — Тухі дозволив своєму голосу скотитися до насмішкуватого запитання.

Якби очі Тухі не уп'ялися нахабно у Вайненда, йому негайно наказали б забиратися геть із кабінету. Але той погляд сказав Вайнендові, що Тухі знає, як його мучать люди, які рекомендують архітекторів; і те, як затято він намагається їх уникати; і те, що Тухі їх перехитрив, домігшись цієї зустрічі задля мети, що Вайненд її не очікував. Зухвала витівка розважила Вайненда, на що Тухі й розраховував.

— Гаразд, містере Тухі. Кого ви хочете продати?

— Пітера Кітінґа.

— Ну?

— Даруйте?

— Ну то впарюйте його мені.

Тухі замовк, потім весело стенув плечима і перейшов до справи:

— Ви, звісно, розумієте, що я жодним чином не пов'язаний із містером Кітінґом. Я дію лише як його товариш — і ваш. — Його голос був приємно неофіційним, хоча і втратив дещицю впевненості. — Справді.

Я розумію, що здаюся банальним. Але що ще я можу сказати? Так сталося, що це правда. — Вайненд ніяк не відреагував. — Гадаю, я прийшов сюди, бо вважав за обов'язок поділитися своєю думкою. Ні, це не моральний обов'язок. Радше, це обов'язок естетичний. Я знаю, що ви вимагаєте найкращого в усьому, що робите. Для проекту такого масштабу, як ви замислили, немає кращого з нині живих архітекторів, який може дорівнятися до Пітера Кітінґа діловитістю, смаком, оригінальністю й уявою. Це, містере Вайненд, моє щире переконання.

— Цілком вам вірю.

— Вірите?

— Авжеж. Але, містере Тухі, чому я повинен зважати на ваші переконання?

— Ну, врешті-решт, я ваш експерт із архітектури! — він не зміг приховати роздратування в голосі.

— Мій любий містере Тухі, не плутайте мене з моїми читачами.

Після паузи Тухі відхилився назад і розвів руками у глумливій безпорадності.