— Щиро кажучи, містере Вайненд, я не сподівався, що мої слова якось на вас уплинуть. Отож не мав наміру продавати вам Пітера Кітінґа.

— Ні? А який ви мали намір?

— Хотів лише запитати, чи приділите ви півгодини часу комусь, хто зможе краще за мене переконати вас у здібностях Пітера Кітінґа.

— І хто ж це?

— Місіс Пітер Кітінґ.

— Чому я маю захотіти говорити на цю тему з місіс Пітер Кітінґ?

— Бо вона надзвичайно вродлива жінка і вкрай наполеглива.

Вайненд відхилив назад голову і голосно розреготався.

— Боже милосердний, Тухі, невже я такий передбачуваний?

Тухі спантеличено кліпнув.

— Справді, містере Тухі, я повинен вибачитися перед вами, якщо, показавши свої уподобання, спонукав вас повестися так грубо. Я й гадки не мав, що, крім усіх ваших гуманітарних справ, ви ще й сутенер.

Тухі підвівся.

— Вибачте, що розчарував вас, містере Тухі. У мене немає жодного бажання зустрічатися з місіс Пітер Кітінґ.

— Я й не думав, що воно у вас виникне, містере Вайненд. Не після моєї нічим не обґрунтованої пропозиції. Я передбачив це ще кілька годин тому. Насправді ще сьогодні вранці. Тому я взяв на себе сміливість приготуватися до ще однієї можливості обговорити з вами цю справу. Я наважився надіслати вам подарунок. Коли ви прийдете ввечері додому, ви його побачите. Потім, якщо відчуватимете, що я мав рацію, можете зателефонувати мені, я негайно прийду, щоб почути, бажаєте ви зустрітися з місіс Пітер Кітінґ чи ні.

— Тухі, це неймовірно, але мені здається, що ви пропонуєте мені хабара.

— Саме так.

— Знаєте, або цей фокус вам минеться, або ви втратите через нього роботу.

— Я покладаюся на ваше рішення, коли ввечері побачите мій подарунок.

— Гаразд, містере Тухі, я подивлюся на ваш подарунок.

Тухі вклонився і приготувався йти. Він був уже біля дверей, коли Вайненд додав:

— Знаєте, Тухі, незабаром ви мені набриднете.

— Я докладу зусиль, щоб це не сталося передчасно, — відповів Тухі, ще раз вклонився і вийшов.

Повернувшись додому, Вайненд уже забув про Еллсворта Тухі.

Того вечора у своєму пентхаусі Вайненд вечеряв із жінкою, в якої було біле обличчя, м'яке каштанове волосся, а в минулому — три століття батьків і братів, які вбили б чоловіка навіть за натяк на те, що з нею виробляв Ґейл Вайненд.

Лінія її руки, коли вона піднесла до вуст кришталевий келих, була така ж досконала, як форма срібного канделябра, створеного незрівнянним майстром — Вайненд захопливо дивився на неї. Відблиски свічок робили її обличчя таким вродливим, що він бажав, щоб вона не була живою, щоб він міг просто її роздивлятися, нічого не казати і думати, що заманеться.

— За місяць або два, Ґейле, — сказала вона, ліниво всміхаючись, — коли стане по-справжньому зимно й огидно, візьмімо «Я це роблю» і попливімо кудись до сонця, як ми зробили це минулої зими.

«Я це роблю» називалася Вайнендова яхта. Він ніколи нікому не пояснював цієї назви, хоча чимало жінок розпитували його про це. Ця жінка теж запитувала раніше. Зараз, оскільки він промовчав, перепитала:

— Між іншим, любий, що це означає — назва цієї твоєї чудової яхти?

— Це запитання, що я на нього не відповідаю, — сказав він. — Одне із запитань.

— Добре, то мені готувати гардероб для круїзу?

— Найбільше тобі личить зелений. На тлі моря він має чудовий вигляд. Мені подобається дивитися, як він відтіняє твоє волосся і твої руки.

Мені бракуватиме вигляду твоїх оголених рук на тлі зеленого шовку, тому що сьогодні ввечері ми бачимося востаннє.

Ії пальці на ніжці келиха не поворухнулися. Ніщо не свідчило, що сьогоднішній вечір стане останнім. Але вона знала: щоб покласти всьому край, йому вистачало цих слів. Усі Вайнендові жінки знали, що їм слід очікувати такого кінця і що це не обговорюється. Трохи помовчавши, вона запитала низьким голосом:

— Ґейле, яка причина?

— Очевидна.

Він сягнув до кишені та дістав діамантовий браслет. Прикраса спалахнула в полум'ї свічок холодним сяйвом: важкі ланки вільно звисали поміж його пальців. Він був не запакованим. Вайненд кинув браслет через стіл.

— На згадку, моя люба, — промовив він. — Значно цінніший за те, що він знаменує.

Браслет зачепив келих, і той дзеленькнув тонко та різко, неначе скло крикнуло замість жінки. Жінка натомість не мовила і слова. Він знав, що це жахливо, бо вона не належала до людей, яким у такі миті дарують такі подарунки, так само як усі попередні жінки; але й знав, що вона не відмовиться, як не відмовлялися інші.

— Дякую тобі, Ґейле, — сказала вона, защіпаючи браслет на зап'ястку і не підводячи погляду.

Згодом, коли вони пішли до вітальні, вона зупинилася і спрямувала свій погляд крізь довгі вії у темряву, туди, де починалися сходи до його спальні.

— Ґейле, дозволиш мені зробити це на згадку? — безживно запитала вона.

Він похитав головою і відповів:

— Насправді я мав такий намір, але я втомлений.

Коли вона пішла, він і далі стояв у вестибюлі, думаючи, що вона страждає. І це страждання зараз було справжнє, але за певний час для неї нереальним стане все, крім браслета. Він не міг пригадати, щоб колись така думка завдавала йому гіркоти. А стосовно того, що сталось увечері, він не відчував нічого, крім здивування, чому не зробив це давно.

Він вирушив до бібліотеки і просидів там кілька годин, читаючи. Потім раптово відклав книжку, без причини, посеред важливого речення. Він уже не мав бажання читати. Не мав бажання навіть докласти зусиль до цього.

Із ним нічого не сталося: події — це позитивна реальність, а жодна реальність ніколи не робила його безпорадним; одначе з'явився якийсь незбагненний негатив — наче все стерлося, залишаючи безсенсовну порожнечу, трохи непристойну, бо вона здавалася такою звичайною, такою нудною, мов убивця з наївною посмішкою.

Нічого не зникло — лише бажання; ні, більше за це, — зник сам корінь, бажання бажати. Він подумав, що людина, позбавлена зору, все-таки зберігає пам'ять про нього; але він чув про жахливішу сліпоту — коли центри мозку, відповідальні за контроль зору, зруйновано, людина втрачає навіть пам'ять про візуальне сприйняття.

Він відклав книжку і підвівся, не бажаючи залишатися на одному місці, але також і не відчував бажання піти звідси. Він подумав, що краще заснути. Було надто рано для нього. Але завтра він міг прокинутися раніше. Він пішов до спальні, помився під душем і вдягнув піжаму. Потім відчинив шухляду стола і побачив там пістолет. Це було миттєве впізнавання, раптовий спалах зацікавлення — і він його взяв.

Вайненд не злякався, коли подумав, що варто застрелитися, і це переконало його, що він мусить це зробити. Така думка здалася очевидною, наче аргумент, що не потребує перевірки. Наче снодійне.

Він стояв біля скляної стіни, ошелешений простотою цієї думки. Людина може перетворити на снодійне своє життя, але не свою смерть.

Він підійшов до ліжка, сів на нього, досі тримаючи пістолет у руці. «Людина, яка готується померти, — подумав він, — в останньому спалаху свідомості бачить усе своє життя. Я не бачу нічого. Але можу змусити себе це побачити. Я можу знову його пережити. Нехай це допоможе мені знайти або волю до життя, або причину, щоб вкоротити собі віку».

Дванадцятирічний Ґейл Вайненд стояв у темряві під зруйнованою стіною на узбережжі Гудзону, відкинувши назад руку зі стиснутим кулаком, та очікував.

Каміння під його ногами здіймалося до залишків рогу будинку; вціліла стіна ховала його від вулиці; з іншого боку не було нічого, крім похилого спуску до річки. Неосвітлена та необгороджена ділянка набережної лежала перед ним, його оточували похилені будинки та порожній простір неба, склади, прогнуті карнизи, що де-не-де звисали над зловісно освітленими вікнами.

За мить йому доведеться битися — і він знав, що це буде бійка за життя. Він стояв нерухомо. Кулак, відведений назад, здавалося, стискав невидимі дроти, що тягнулися до кожного важливого пункту в його довгов'язому кістлявому тілі під пошарпаними штанами та сорочкою, тягнулися до довгих набряклих сухожиль його голих рук, до натягнутих м'язів шиї. Ці дроти, здавалося, тремтіли; тіло залишалося непорушним. Він уподібнився до нового різновиду смертельної зброї; якщо доторкнутися пальцем до будь-якої частини його тіла, це спустило б гачок.