Повернувся Кітінґ. Тухі поплескав його по плечу, прямуючи до свого крісла.

— Пітере, перш ніж розійтися, мусимо потеревенити про перебудову Стоддардівського храму. Я хочу, щоб ти щось утнув.

— Еллсворте!.. — знітився Кітінґ.

Тухі зареготав.

— Пітере, не будь занудою! Просто маленький професійний вульгаризм. Домінік не заперечує. Вона ж колишня журналістка.

— Еллсворте, у чому річ? — поцікавилася Домінік. — Невже ти у відчаї? Вдаєшся до зброї, нікчемнішої за твій звичний стандарт. — Вона підвелася: — Каву питимемо у вітальні?

Гоптон Стоддард додав щедру суму до тієї, що відсудив у Рорка, і храм перебудував для нового призначення гурт архітекторів, обраних Еллсвортом Тухі: Пітер Кітінґ, Ґордон Прескотт, Джон Ерік Снайт і такий собі Ґас Вебб, двадцятичотирирічний молодик, який полюбляв непристойно лаятися, проходячи повз порядних жінок на вулиці, та якому ще не випадало самостійно виконувати архітектурних замовлень. Троє із цих чоловіків мали суспільний та професійний авторитет, Ґас Вебб — жодного, саме тому Тухі його і запросив.

Із усієї четвірки саме Вебб мав найгучніший голос і найбільше самовпевненості. Він казав, що нічого не боїться, і це була чистісінька правда. Всі четверо були членами Ради американських будівельників.

Рада американських будівельників розрослася. Після процесу Стоддарда у клубних кімнатах Гільдії архітекторів Америки точилося чимало запеклих дискусій. Ставлення Гільдії до Еллсворта Тухі спочатку не було сердечним, надто коли він заснував раду. Але після суду сталася непомітна зміна; чимало членів організації зауважили, що до судового процесу призвела саме стаття в колонці «Один маленький голос» і що людина, яка може спонукати клієнта судитися, — це людина, з якою слід бути обачними. Тому було вирішено запросити Еллсворта Тухі виступити на зборах Гільдії. Дехто із членів Гільдії заперечував, зокрема Ґай Франкон. Та найпалкішим противником став молодий архітектор, який виголосив переконливу промову голосом, що тремтів від збентеження, оскільки це був його перший публічний виступ; він казав, що захоплюється Еллсвортом Тухі й підтримує його соціальні погляди, але якщо гурт людей відчуває, що хтось перебирає владу, з такою людиною слід боротися. Одначе більшість його не підтримала. Еллсворта Тухі запросили виступити під час офіційного сніданку, на який прийшли безліч людей. Тухі виголосив дотепну й поблажливу промову, і чимало членів Гільдії американських архітекторів увійшли також до Ради американських будівельників, один із найперших — Джон Ерік Снайт.

Четверо архітекторів, відповідальних за перебудову Стоддардівського храму, скупчилися у кабінеті Кітінґа навколо столу з розкладеними копіями проекту, фотографіями початкових Роркових креслень, отриманих від підрядника, і глиняною моделлю храму, виконаною на замовлення Кітінґа. Вони говорили про депресію та її руйнівний уплив на будівництво; також говорили про жінок, і Ґордон Прескотт розповів кілька анекдотів, у яких фігурувала ванна. Ґас Вебб здійняв угору затиснений кулак і вгатив ним по даху ще не висохлої моделі, розплющивши її на пласке місиво.

— Що ж, хлопці, — прогримів він, — до роботи!

— Ґасе, ти дурило, — озвався Кітінґ, — ця штука коштувала грошей.

— Дурня! — відказав Ґас, — ми ж за неї не платимо.

Кожен із них отримав копії оригінальних ескізів із підписом «Говард Рорк» у кутку. Вони згайнували чимало тижнів, малюючи поверх оригіналів свої версії, переробляючи та вдосконалюючи. Вони витратили більше часу, ніж це було необхідно. Зробили більше змін, ніж вимагалося. Здавалося, вони отримували задоволення від цієї діяльності. Пізніше вони об'єднали чотири версії в одну і створили спільний проект. Ніхто з них ніколи не отримував більшого задоволення від роботи. Вони довго і по-дружньому радилися. Між ними виникали дрібні суперечки, наприклад, коли Ґас Вебб заявляв:

— Чорт, Ґордоне, якщо ти робиш кухні, то залиш для мене туалети.

Але це були брижі на поверхні цілковитої згоди. Вони відчували єдність і любовно опікувалися один одним, утворивши братерство, здатне витримати радше трибальний шторм, аніж верескливу банду.

Храм Стоддарда не зруйнували, а поділили на п'ять поверхів, де розташували спальні, навчальні класи, лазарет, кухню та пральню. Вестибюль виклали кольоровим мармуром, сходи оздобили алюмінієвим поруччям ручної роботи, облаштували скляні душові кабінки та кімнати відпочинку з коринфськими пілястрами та позолоченими листочками. Величезні вікна залишили, розділивши їх перегородками.

Четверо архітекторів вирішили досягти гармонії, тому не дотримувалися одного історичного стилю у чистій формі. Пітер Кітінґ спроектував напівдоричний біломармуровий портик, що здійнявся над головним входом, і венеційські балкони, для яких прорубали нові двері. Джон Ерік Снайт увінчав дах маленьким напівготичним шпилем із хрестом і придумав стилізовані гірлянди з листя аканта, що оздобили стіни з білого вапняку. Ґордон Прескотт запропонував напівренесансні карнизи і скляну терасу на третьому поверсі. Ґас Вебб спроектував кубічний орнамент для оздоблення вікон і сучасний неоновий знак на даху з написом: «Притулок Гоптона Стоддарда для неповносправних дітей».

— Станеться революція, — виголосив Ґас Вебб, дивлячись на закінчену споруду, — і кожна дитина в країні матиме такий дім!

Оригінальна форма будівлі досі впадала в око. Споруда нагадувала не так понівечений труп, фрагменти якого співчутливо склали докупи, як труп, порубаний на шматки і складений абияк.

У вересні до притулку прибули перші мешканці. Тухі підібрав невеличкий штат працівників. Дітей, які відповідали б вимогам притулку, знайти було складніше. Більшість забрали з інших закладів. Шістдесят п'ять дітей від 3-х до 15-ти років відібрали активні леді, доброта яких переливалася через вінця; вони надавали особливої уваги тому, щоб відкидати дітей, яких можна було вилікувати, і обирали найбезнадійніші випадки. Там був п'ятнадцятирічний хлопчик, який не вмів говорити; реготлива дитина, яку неможливо було навчити читати й писати; дівчинка, яка народилася без носа, а її батько одночасно був і її дідом; створіння на ім'я Джекі, що його вік або стать ніхто не міг визначити. Вони ввійшли до свого нового дому, дивлячись на все байдужими очима, поглядом смерті, для якої не існувало іншого світу.

Теплими вечорами діти з навколишніх нетрів прокрадалися до парку навколо притулку Стоддарда і заздрісно розглядали ігрові кімнати, спортзал і кухню за великими вікнами. На них був брудний одяг, вони були замурзані, мали спритні маленькі тільця і зухвалі усмішки, а їхні очі сяяли енергійним, владним, вимогливим розумом. Обслуга притулку відганяла їх геть, сердито обурюючись «маленькими гангстерами».

Один раз на місяць притулок відвідувала делегація спонсорів. Це була група обраних, чиї імена з'являлися у багатьох ексклюзивних списках, хоча жодних особистих заслуг ніхто з них не мав. Гурт оздоблювали норкові шуби та діамантові брошки, вряди-годи в їхніх пальцях з'являлися сигари по долару за штуку, а на головах — вишукані капелюшки з британських крамниць. Еллсворт Тухі завжди їх супроводжував, показуючи притулок. Після інспекції норкові шуби видавалися теплішими, а право на них — очевиднішим, оскільки під час цих візитів суспільна вищість та альтруїзм зв'язувалися в одне ціле завдяки враженням яскравішим, ніж під час візиту до моргу. По завершенні таких інспекцій Еллсворт Тухі вислуховував упокорені компліменти своїй прекрасній роботі та не мав жодних проблем із отриманням чеків на решту гуманітарних починань: публікацій, курсів лекцій, радіофорумів або семінарів із соціологічних досліджень.

Завідувачкою відділення дитячої працетерапії призначили Кетрін Гейлсі, й вона переїхала жити до притулку. Вона взялася за роботу з войовничим завзяттям і безупинно розповідала про неї кожному охочому послухати. Її голос звучав сухо й деспотично. Коли вона говорила, рухи губ приховували дві лінії, що з'явилися на її обличчі нещодавно, розрізаючи його від ніздрів до підборіддя; люди воліли, щоб вона не знімала окулярів; її очей краще було не бачити. Вона затято стверджувала, що її праця — не благодійність, а «перевиховання людей».