— Лайно! — буркнув хлопчик, якого Йоганнес знав тільки з вигляду, щонайменше на два класи був старший за нього. — Думаєш, можна підставляти мені підніжку, чувак, чи що?

— Я не підставляв — то ненавмисне! — швидко пробурмотів Йоганнес. — Вибач!

— Ніссе! — прошепотів він, коли хлопець відійшов. — Мусиш їх пропускати! Вони ж тебе не бачать!

У тисняві біля входу вони зіткнулися з Ліною.

— Що, дрейфиш перед Країдлінґом? — запитала вона.

Йоганнес постукав себе по чолі.

— Нічого подібного! — відповів він. — Я все вивчив! — Як йому хотілося нарешті знову розмовляти з Ліною як із найкращою подругою!

— От він здивується! — промовила Ліна, сідаючи за парту. — Може, від щирого захоплення в нього нарешті поліпшиться настрій.

Проте Йоганнесові завдання не були для пана Країдлінґа аж надто важливими. Хлопцеві навіть довелося самому зголоситися, щоб Країдлінґ хоч раз викликав його до дошки. Взагалі вчитель був навдивовижу сірим і змученим.

Хтозна, де його знову носило сьогодні вночі. Крім того, він, очевидно, страшенно панікує через тих людей із килимового складу. В нього був тиждень, йому вже час давати їм золото. «Я на його місці вже почав би думати, чи не краще, бува, звідси виїхати».

«Who visited his girl-friend at the weekend? — сказав Йоганнес. — Ron visited his girl-friend at the weekend».

Пан Країдлінґ кивнув і без жодного коментарю викликав наступного.

— Він справді був хворий у п’ятницю, — прошепотіла Ліна. — Досі видно!

Йоганнесові кортіло все їй розповісти.

— Я думаю, він просто знову ходив на нічну прогулянку! — прошепотів він.

Врешті-решт таке можна сказати, нічого не видаючи. Хлопець сподівався, що на перерві пан Країдлінґ піде до своєї темної кімнати не лише через втому. З іншого боку, він, мабуть, на вихідних не мав змоги поговорити зі своїми полоненими. Тож очевидно, що вибору в нього немає, він мусить піти в підвал.

На першій великій перерві Йоганнес спробував вишмигнути з класу так, щоби за ним пішла Ліна. Після вихідних вона зазвичай годинами спілкувалася на перервах із Сенем, Андреа та Ольгою про телепередачі, поп-зірок і дівідішки, але саме сьогодні їй, очевидно, було важливіше з’ясувати ще кілька питань із Йоганнесом.

— А чому це ти в суботу зранку так раптово зник у лазничці? — запитала Ліна, переслідуючи його довгим коридором. — Сказати тобі, що я думаю?

Йоганнес зупинився. Втекти від неї тут він ніяк не міг. І крім того, він мав пильнувати, щоб у тисняві не загубити в коридорах Нісса.

— Що? — неприязно запитав він. Відчуваючи, що хтось смикає його за холошу, він глянув униз. — Я що, не маю права прийняти душ? — Він повільно пішов сходами донизу. Сходи давалися Ніссові важко, це Йоганнес, безумовно, розумів.

— Ти просто не хотів говорити зі мною про Кевіна! — заявила Ліна. — Ти мене уникаєш!

— Дурниці! — сказав Йоганнес. Вони дійшли до першого поверху, і Нісс знову смикнув його за джинси. Праворуч були сходи до підвалу, і Йоганнес подумав, чи не взяти Ліну просто з собою донизу. Якщо вона зараз сама не піде, то іншого виходу і не залишиться.

Але тоді вона вважатиме мене цілковитим вар’ятом, подумав Йоганнес. Із власної волі йти на перерві до Країдлінґа — вона точно подумає, що мені бракує клепки.

І тут він побачив двері з буквою «Ч». Це був порятунок.

— Мені треба в туалет! — полегшено крикнув він і повернув у коридор.

У цей момент із-за рогу вийшли Кевін і його почет.

У п’ятницю Йоганнесові стало не по собі від думки, що Кевін схилятиметься перед ним, як цього вимагав Великий Дух. Він хвилювався, що скажуть інші, та раптом збагнув, що в такий спосіб може раз і назавжди позбутися Ліниних розпитувань.

— Здоров, Кевіне! — сказав Йоганнес, заступивши старшокласникам дорогу. Його серце билося абсолютно спокійно.

— Ти що, здурів, чи що? — прошепотіла Ліна. — Не провокуй його!

Але Кевін вже почув. Він здригнувся і відступив на крок назад; а Патрик ще й затулив обличчя руками.

— Вже забули, що вам наказав Великий Дух? — запитав Йоганнес. — Ну, давайте! Вклоняйтеся!

З усіх класів учні прямували на подвір’я. Побачивши Кевіна і його друзяк, вони пришвидшували ходу і притискалися до стін. Та про те, що сталося того дня, потім ще довго переповідали в усіх класах. Багато років.

— Кланяйтеся! — пригрозив Йоганнес. — Швидше, я не маю часу!

Потік учнів зупинився, й усі витріщилися на Йоганнеса, думаючи, певно, що він здурів.

— Бігом! — сказав він.

Учні злякано чекали, хто з трьох першим ударить Йоганнеса, але тут Кевін слухняно виконав наказ. З острахом поглядаючи в той бік, де зібрався чималий гурт хлопців і дівчат, він низько вклонився перед Йоганнесом; Саша і Патрик зробили те саме.

Як і у п’ятницю, Йоганнес знову відчув, що його переповнює щастя, але думати про це не хотілося. «Вони на це заслужили!» — подумав Йоганнес. До того ж усім буде добра наука.

— Не знаю, чи то було достатньо низько! — задумливо промовив він. — Ні, направду не знаю. Можливо, мені цього замало…

Не встиг він договорити до кінця, як троє вклонилися ще раз, цього разу так низько, що Йоганнес аж злякався, чи не втратять вони рівноваги.

— Ось бачите, можете, коли захочете, — сказав він. — А тепер чемненько чимчикуйте на подвір’я! Ви прекрасно впоралися!

І коли Кевін з друзяками, ні на кого не дивлячись, вибігли на подвір’я, Йоганнес озирнувся.

— Його можете більше не боятися, — зніяковіло сказав він. — Це всіх стосується. Тепер він добрий.

— Тут щось роздають задарма? — запитав цієї миті вчитель математики, який непомітно підкрався до Йоганнеса. — Зараз перерва, панове! Прошу виходити на свіже повітря!

— Як ти це зробив? — прошепотіла Ліна, спантеличено дивлячись на Йоганнеса. — Це було суперово!

Йоганнес відчув легке посмикування за холошу.

— Дрібниці! — знудьговано мовив він. — Тільки трохи магії.

І відчинив двері хлопчачого туалету.

— Тепер мені нарешті треба в туалет.

Нісс тремтів. Хоч дивитися, як Йоганнесові вклоняються троє огидних хуліганів, було досить приємно, але загалом він цілий ранок потерпав від страху.

Звичайно, коли Йоганнес сказав, що хоче взяти його з собою до школи, медлевінґер подумав, що в людському світі школа не така, як у його краї, де поміж школярами пурхає молоденька Алла. Але його страшенно злякало те, що будівля виявилася такою велетенською. До того ж він змушений був постійно пильнувати, щоб не потрапити комусь під ноги.

Коли дівчина від них відчепилась, він спустився з Йоганнесом до підвалу і зачаївся під дверима, над якими у темряві горів червоний вогник.

Йоганнес постукав.

— Знову ти! — закричав чоловік із сірим обличчям, відчинивши двері. — Ну, і чого тобі треба цього разу?

А ось і момент шмигнути в кімнату. На що він не розраховував, так це на те, що майже в той самий момент двері за ним зачиняться. Задзвенів дзвінок на перерву, і вчитель вийшов.

«Ну, от, я знову в полоні», — подумав Нісс. Це було би навіть смішно, якби йому не було так страшно. Спочатку на килимовому складі, потім у підвалі. А тепер тут. Бути невидимим не так уже й безпечно. Він роззирнувся. У кімнаті панував червонявий напівморок, який нагадав йому про історії, що їх у краї розповідали про пекло — місце, спільне для людей і медлевінґерів. Тільки маленьке червоне світелко жевріло над столом. У слабкому світлі Нісс побачив умивальник, дивні прилади на столах і численні шафи. Людей у приміщенні не було.

«Антаку!» — прошепотів Нісс, а тоді трохи голосніше: «Ведуре!»

У кімнаті було тихо. Якийсь приглушений звук бринів у повітрі, але Нісс не знав, звідки він. «Антаку! Ведуре! Ви тут?»

Анітелень. Нісс почав заглядати до нижніх шухляд. У тих, які йому вдалося відчинити, він знайшов різні ящики й коробки. Деякі шухляди були зачинені, і Нісс прикладав вухо до дверцят. Зсередини не було чути ані звуку.

Я відчув би це, подумав Нісс. Я відчув би, якби вони були тут. Їх тут нема. Звичайно, я не можу побачити, що там у тих шафах, дверцята яких зачинені, але я все одно відчув би, якби вони були тут. Отже, це не чоловік із сірим обличчям? Але й у Томаса ми їх не знайшли.