— Приємно чути, — зітхнув батько.

— Їх одягають лише тоді, як хочуть, щоб легке весняне вбрання мало трохи нарядніший вигляд. Тож нині, якщо надворі не дуже холодно, капелюхів та рукавичок можна не носити. Але, тату, чого ми так опираємося проти того, щоб у гості ходити в джинсах?

— Я ніколи не задумувався над такою проблемою, — відповів Монс і глянув на годинника.

Маркус кивнув.

— Мабуть, багато хто не задумується. Та інколи нам хочеться, щоб одяг мав стиль, а для цього не обов’язково натягати смокінги чи фраки, еге ж?

— Напевно, так.

Маркус відчинив двері й привітно усміхнувся до батька.

— Нехай тобі сьогодні щастить, тату.

Монс тяжко зітхнув і, схиливши голову, поволі став спускатися дорогою.

Маркус незрушно стояв у дверях і дивився йому вслід. У горлі в нього стояв клубок. Може, він і поводився галантно, але відчував себе ідіотом. Щоразу, замість того, як він чемно схилявся перед батьком у поклоні, йому хотілося іншого — кинутися батькові на шию, але хіба він міг собі таке дозволити?! Він мусив вправлятися в гарних манерах доти, доки не навчиться поводитися цілком невимушено, щоб простувати по життю з піднятою головою. Тим часом простування з піднятою головою наводило на нього жах. Здавалося, ніби його привалювало донизу кількома тоннами страху та неспокою. Якби він міг вибирати, то йому хотілося б мати більше часу на опанування гарними манерами. Скажімо, сімдесят, вісімдесят років. Одначе в нього не було жодного вибору. Завтра йому доведеться йти в ресторан «Зірка», а за два тижні до Гортена приїздить Діана Мортенсен. Втім, вони ще не отримали відповіді на останнього листа. Може, вона передумала чи отримала якусь значущу роль, задля якої змушена буде лишитися в Голлівуді. Тоді він міг би трішки перепочити від репетицій чемності. Якомога довше понасолоджуватися дитинством. Ну, особливої насолоди, може, в тім і не було, та в кожнім разі краще вже дитинство, аніж ця чемність. Він прочитав книжку чотири рази, і вони з Сіґмундом обговорили в своєму штабі кожен розділ. На папері все видавалося дуже простим, а насправді все було набагато гірше. Достоту так, як у школі танців. Либонь, не конче всім танцювати ціле життя чи постійно відрекомендовуватися. Він того не знав. Але знав лише одне: якщо комусь конче треба було навчитися відрекомендовуватися, та ще й у такий короткий термін, то це йому.

Він зачинив двері й знов прикипів очима до свого відображення. Прилизаний чуб лежав на голові, як щойно помощений асфальт. Він скидався на гангстера. Ні, мабуть, не треба пручатися. Варто згодитися на кучері. Він радів, як злочинець пожиттєвому ув’язненню.

Хтось подзвонив у двері. Він якомога пишніше розкуйовдив чуба й побіг відчиняти. То прийшов Сіґмунд.

— Привіт, — сказав він. — Я взяв напрокат смокінги.

— Хіба без них не можна обійтися? — спитав Маркус. — А що як замість них одягнути костюми?

— Ні, нам треба витримати стиль, ти ж знаєш. Сьогодні не було листа?

— Ні.

— Він ще прийде, — весело мовив Сіґмунд. — Ану вдягай свого смокінга.

— А не можна почекати до завтра?

— Краще переконатися, чи він на тебе прийдеться.

Серце Маркуса злегка затремтіло в передчутті надії.

— Гаразд, бо, може, він на мене й не прийдеться. Тоді…

— Тоді ми візьмемо напрокат інший смокінг.

— Авжеж.

Смокінг був як на нього шитий. Маркус глянув у люстро, і йому навіть сподобався той молодик, що дивився на нього звідти. Смокінг був чорний з червоним поясом, червоними поперечними смугами на вилогах та червоним носовичком, якого Сіґмунд гарнесенько згорнув і засунув у нагрудну кишеню. Ніхто б не міг помітити, що ґудзики на манжетах насправді були не золоті.

— Елегантно, — сказав Сіґмунд.

Маркус кивнув.

— Можна мені його вже зняти?

— Ні, думаю, ти повинен сьогодні в ньому походити, щоб звикнутися. Ну, а тепер лишився чуб.

— Що тобі мій чуб? — спитав Маркус, хоча добре знав, що його чекало.

— Нам треба зробити завивку.

— Хіба не можна почекати до того дня, коли я зустрічатимуся з Діаною?

— Ні, не можна, — твердо відрубав Сіґмунд. — Завтрашній обід буде генеральною репетицією, а на генеральну репетицію гримуються і вдягаються так само, як і на прем’єру.

— Я не буду гримуватися! — скрикнув Маркус.

То вже переступало межі здорового глузду. Щоправда, він присягнув робити все для Діани, але «все» означало все, крім гримування!

— Розслабся, — сказав Сіґмунд. — Зробити завивку — то майже те саме, що гримуватися. Я захопив із собою плойку своєї сестри.

Через п’ять годин Маркус уже був кучерявий. Схиливши голову, він походжав у чорному смокінгу по вітальні, а Сіґмунд тим часом засипав його запитаннями про те, як треба поводитися в ресторані.

— Хто перший підходить до столика — чоловік чи жінка?

— Якщо хтось замовив стола і метрдотель зголосився туди всіх провести, то запрошене товариство йде слідом за ним, а чоловік або ж той, хто запрошував, іде останній, — механічно проказав Маркус.

— А якщо якась пара сама шукає свій столик?

— Тоді перший іде чоловік.

— Правильно. Хто й де має сидіти, якщо стіл у ресторані стоятиме під самою стіною?

— Тоді треба шукати інший ресторан.

— Я серйозно, Маркусе!

— Тоді жінка має сісти там, звідки їй гарно буде видно залу. Пограємо в кості?

— Ні. Ми запросили гостей у ресторан. Що там можна чекати від метрдотеля й офіціанта?

Маркус тяжко зітхнув і відповів як по писаному. Пройшовши правила поведінки в ресторані, вони знов почали все спочатку. В половині п’ятої Маркус знав уже той розділ назубок. І метрдотеля, й офіціанта в ресторані «Зірка» дещо таки чекало. Монса також. Без чверті п’ята хлопці почули, як він відчиняв вхідні двері.

— Хутчій, — скомандував Сіґмунд. — Біжи на кухню й принеси склянку води.

— Навіщо?

— Звичайна чемність. Він, очевидно, після довгого робочого дня захоче пити.

Маркус метнувся на кухню, а Сіґмунд лишився у вітальні, щоб зустріти Монса.

— Привіт, Сіґмунде, ти тут?

— Добридень, пане Сімонсене. Ну як вам сьогодні працювалося в конторі? Ви, певно, стомилися?

— Та так, не дуже. А де Маркус? Я приніс йому невеличкий подарунок на літо.

Монс вийняв із поліетиленового пакета футбольний м’яч і показав його Сіґмундові. Тієї миті з кухні вийшов Маркус, тримаючи в руках тацю, на якій стояв келих для вина, наполовину налитий водою.

— Хочеш склянку води, тату?

Монс обернувся. Маркус привітно до нього всміхався.

— Ееееееееееее!

Батько закричав, мов кіт, що заліз на дерево, відступив крок назад, плюхнувся в крісло й, лежачи там на спині, почав щосили стогнати. Футбольний м’яч покотився підлогою й зник під телевізором.

— То ти хочеш пити? — сумирно спитав Маркус.

— Ти… ти… схожий на… маленького лорда Фонтлероя![10] — хриплим голосом зашепотів Монс.

— Та невже, пане Сімонсене? — задоволено спитав Сіґмунд. — Бачите, який він модник.

Монс Сімонсен був людина миролюбна й мав поблажливий погляд на виховання дітей. Оскільки Маркус завжди приходив додому в обіцяний час і ніколи не цупив у стареньких пань сумок, то мав право робити все, що заманеться. Якби він постав перед батьком із зеленим чубом на голові й кульчиками у вухах та в носі, то Монсові, мабуть, на якусь хвилю відібрало б мову, але він, очевидно, не звелів би синові перефарбовуватися у свій колір і зняти сережки. Може б, йому навіть самому закортіло причепити на одне вухо маленького кульчика на знак солідарності з сином. Звісно, він надягав би його лише вдома. Йому не хотілося б, щоб той кульчик у вусі став предметом балачок у нього на роботі. Одначе ці кляті кучері його просто довели до нестями. Монс уже хтозна-відколи не втрачав рівноваги, що аж забувся, як її втрачати, тож саме тому він так і розлютився.

Аж тут він підхопився на ноги і, роззявивши рота й хекаючи, як бик, що готувався до нападу на тореадора, вп’явся в Маркуса очима. Тоді загарчав.