— То зараз немає. А коли зустрічатимешся з Діаною, вони в тебе будуть.

— Оцього я й боявся, — сказав Маркус і заклеїв конверт.

Розділ VIII

— Скільки важить тенісний м’яч?

— Він має важити щонайменше 56,70 грама і щонайбільше 58,47 грама.

Сіґмунд кивнув.

— Який він завдовжки?

— Тенісний м’яч не довгий, а круглий, — відповів Маркус.

Сіґмунд записався на теніс у спортивну залу на одинадцяту годину. Зараз було чверть на одинадцяту, і вони сиділи в кав’ярні й зубрили правила. Сіґмунд був у білих шортах, білій футболці й з пов’язкою на лобі. Маркус одягнув брунатні штанці до колін та блакитну футболку. Ракетки їм дали у спортзалі напрокат. Ніхто з них ніколи раніше не грав у теніс, але Сіґмунд узяв із собою книжку, яка називалася «Як навчитися грати в теніс».

— Я маю на увазі, який у м’яча діаметр?

— Не розумію, навіщо мені те знати!

— Діаметр тенісного м’яча становить щонайбільше 6,668 сантиметра і щонайменше 6,35 сантиметра.

— Та їй і на думку не спаде питати мене про діаметр тенісного м’яча. Крім того, його вагою вона теж не поцікавиться.

— Ти не можеш того знати.

— Нікого в цілім світі не обходить, скільки важить тенісний м’яч.

— Е ні, обходить. Скажімо, Стефана Едберґа.

— Хто такий Стефан Едберґ?

— Тенісист.

— Діана Мортенсен не тенісистка.

— Ну й що, а як, на твою думку, проводять вільний час кінозірки?

— Вони… напевно, розслаблюються.

— Отож-то. На тенісному корті. Ну, а ракетка?

— Що ракетка?

— Який вигляд має ракетка?

— Мені на неї начхати.

Сіґмунд ще раз кивнув.

— Чхай, скільки хочеш. Насправді немає жодних визначень про розміри й форми тенісної ракетки.

— Просто якесь невігластво, — кисло мовив Маркус.

— Що саме?

— Що діаметр тенісного м’яча не може бути більше…

— 6,668 сантиметра.

— Атож, тимчасом як ракетка може бути завдовжки з кілька миль. Ось я зроблю собі ракетку довшу за цілий стадіон і стану чемпіоном світу.

— Годі розводити теревені про ракетку, — сказав Сіґмунд. — Перейдімо до «чемності на тенісному корті».

Протягом наступних сорока хвилин вони вивчали не лише «чемність на тенісному корті», а й правила гри, зокрема те, як зараховувати очки, як володіти ракеткою, як подавати м’яча і якими способами відбивати удари — зліва, справа, додолу й на льоту.

У Маркуса було таке відчуття, мовби в нього в голові забито сотні тенісних м’ячів, які важили щонайменше 56,70 грама і безперестанку металися сюди й туди. Він був страшенно розгублений, проте Сіґмунд начебто все тримав на контролі.

— Тепер ти володієш основами теорії гри в теніс, — сказав Сіґмунд, коли вони зайшли в спортивну залу.

— Володію?

— Авжеж, лишається тільки навчитися грати.

— А сам ти вмієш?

— Ні, але я бачив, як грали по телевізору. Мені здалося, того неважко навчитися.

Виявилося, що важко. Обоє вони не мали розвинутого відчуття м’яча. Ті кілька разів, коли їм щастило, відбитий м’яч летів або просто в сітку, або в стелю. Крім того, бувало, що він зникав за тією загорожею, яка розділяла два корти у велетенській залі. Якщо Маркус був найгіршим у світі тенісистом (і тут багато що про те свідчило), то Сіґмунда можна було б назвати другим найгіршим тенісистом, хоч він і не хотів того визнавати. Щоразу, даючи маху, Сіґмунд знаходив якісь виправдання. Навіть удавав, що промахувався навмисно.

— Як ти гадаєш, навіщо я оце спрямував м’яча в стелю?

— Бо не впорався, щоб спрямувати його понад сіткою.

— Та ні, я показував тобі, як не треба відбивати. Ти звернув увагу, як я криво тримав ракетку?

— Звернув.

— Ти так не тримай.

— Та я зрозумів.

— А своїм ударом я те тільки підтвердив.

Так чи інак, але Маркус таки подав м’яча понад сіткою. Сіґмунд відбив його, і той полетів аж за загорожу на сусідній корт.

— Зараз я теж так зробив. Розумієш?

— Я вже давно все зрозумів, — промимрив Маркус і пішов діставати м’яча.

Аж тут на корт прийшли Еллен Кристина та Муна. «Вона тепер з’являється, де не посій», — подумав Маркус. Обидві дівчини світили засмаглими ногами, бо на них були куценькі білі спіднички. Сам же Маркус був убраний у брунатні штанці й світив короткими білими ногами. Отак людей і розрізняють.

— Привіт, Мавпусе, — гукнула Муна. — Я не знала, що ти граєш у теніс.

Маркус хотів було щось відповісти, але тільки чмихнув. Еллен Кристина підійшла до загорожі, й по її спині він помітив, як вона всміхалася Сіґмундові.

— Привіт, Сіґмунде! Ти тут?

— Ні, — відповів Сіґмунд. — Я в Лондоні.

— Хочете… хочете зіграти пара на пару?

— Та ні, гратимемо окремо, — відрубав Сіґмунд.

Еллен Кристина розвернулася й пішла до Муни.

— Здається, вона просто наступає мені на п’яти, — сказав Сіґмунд Маркусові, коли той приніс м’яча. — Напевно, телефонувала додому й дізналася, що я тут. Вона телефонує весь час.

Маркус кивнув.

— Таж вона в тебе закохана.

— Так, але шансів у неї не більше, ніж у дощової краплі в пустелі. Зараз ми потренуємося подавати.

Сіґмунд сказав «ми», хоч мав на увазі Маркуса. Сам же, відклавши ракетку, заходився збирати м’ячі, які Маркус старався кидати понад сіткою. Не було жодного сенсу питати, чому Сіґмунд не намагався їх відбивати. То тільки призвело б до нової безнадійної суперечки. Крім того, не треба було мати аж надто багато фантазії, аби збагнути, що Сіґмундові не хотілося показати себе перед Еллен Кристиною таким самим нікудишнім тенісистом, як і Маркус. А Маркус подавав і подавав — на схід, на захід, на північ, на південь. Часом із другого корту до нього долинало тихеньке хихотіння, але він зціплював зуби й сміливо робив свої розпачливі, безуспішні подачі доти, доки врешті-решт годинник показав дванадцяту і їхній час вичерпався.

— У кінці почало виходити краще, — сказав Маркус, виймаючи м’яча, що заплутався в сітці.

— Та невже? — неуважливо спитав Сіґмунд і крадькома зиркнув на другий корт.

— Привіт, дівчата!

Еллен Кристина хутенько, мов та мітла, підскочила до загорожі.

— Ну, що?

— Ви не хочете з нами пообідати?

Маркус не йняв віри своїм вухам.

— Лишенько, — промовив він пошепки, але тільки сам себе й почув.

Еллен Кристина засяяла. Начебто їй дісталося сім очок у лото.

— Пообідати? А де? У тебе вдома?

— Ні, в ресторані «Зірка».

— Лишенько, — знов прошепотів Маркус. Трохи голосніше, та однак його так само ніхто не почув.

Ресторан «Зірка» містився в центрі міста, там можна було танцювати. Той ресторан був неймовірно розкішний і дуже дорогий.

Маркус упустив тенісного м’яча додолу. Він поволі покотився до Сіґмунда, а той підняв його і з байдужим виглядом став перекидати з долоні в долоню. Муна теж підійшла до загорожі, і дівчата заходилися шептатися. Еллен Кристина ледь почервоніла на лиці, а Муна недовірливо глянула на Сіґмунда.

— Ти не жартуєш?

— Якщо ви не хочете, то ми запросимо когось іншого. Нам однаково.

Він повернувся до Маркуса, що вже почав був іти. Страшенно повільно, але йти.

— Еге ж, Маркусе?

— Ег-геж, — прокашляв Маркус.

У нього в горлі застряв якийсь клубок. Здоровенний, мов кулак.

Еллен Кристина вдала, немов того не помітила.

— Гаразд, ми згодні. А коли?

— Наступної суботи, — відповів Сіґмунд, — о шостій вечора.

Маркус у відчаї намагався вставити й своїх п’ять пальців, але Сіґмунд випхав його з тенісної зали. Клубок і далі стримів у горлі, і Маркус закашлювався до сліз. Коли вони заходили в гардероб, до нього долинув радісний дівчачий вереск.

— Ти з глузду з’їхав, — простогнав він. — Я не хочу йти в ресторан разом із Еллен Кристиною.

— Це я з нею йду. Твоя напарниця Муна.

— Вона мені не напарниця.

— Розслабся. То всього-на-всього на один вечір.

— Я сном-духом не знаю, як поводитися в ресторані.