— Куди ти?
— Та, кажу ж, піду прогуляюся.
— А їсти?
Маркус спантеличено зиркнув на батька.
— Їсти?
— Так, я ж намастив бутерброди. Хіба ти їх не з’їси?
— З’їм, — відповів Маркус, через силу видушуючи з себе безтурботний сміх. — Ой, я геть забувся про їжу. Ха, ха!
Він узяв з тарілки бутерброди, склав їх один на одного й придавив. Джем поплив між пальцями.
— Я люблю великі бутерброди, — пояснив він батькові та й шмигнув у двері.
Сіґмунд жив далеченько — у забудованій дільниці міста. Він саме їхав велосипедом дорогою й на півдорозі зустрів Маркуса. Не домовляючись заздалегідь, вони обидва поспішали побачитися. І так бувало не дуже й рідко. На думку Сіґмунда, то через те, що вони обоє перебували на одному й тому ж діапазоні космічної хвилі. Отже, не змовляючись про зустріч, вони вміли посилати один одному електричні вібрації. «Нам із тобою не потрібен телефон, — казав він. — Досить лише подумати один про одного».
Він пригальмував і зупинив Маркуса, який мчав дорогою.
— Привіт, — спокійно мовив він. — Я так і знав, що тебе зустріну.
Маркус, власне, не вірив у Сіґмундові космічні хвилі. Часом вони й не зустрічалися на півдорозі, а коли й зустрічалися, то лише тому, що дуже часто бігали один до одного в гості. Одначе певності він не мав, — із Сіґмундом ніколи не можна було мати певності. Якщо хто й був напханий космічними хвилями, то це Сіґмунд.
— Я отримав листа, — видушив із себе Маркус.
— Цікаво, — мовив Сіґмунд. — Я думав, ти захочеш піти зі мною скупатися.
— Від Діани Мортенсен! Я отримав листа від Діани Мортенсен! Довжелезного листа!
Така новина змусила Сіґмунда заціпеніти.
— Уяви тільки собі! Вона написала про все на світі… про те, як їй ведеться… що насправді вона самотня… що любить природу… що мріє зіграти Шекспірову Джулію і ще всяке таке.
Аж тут до Сіґмунда вернувся дар мови.
— Джульєтту, — поправив він.
— Що?
— Ти хочеш сказати Джульєтту. Джульєтту в «Ромео і Джульєтті».
— Авжеж, хіба я сказав не так? — спитав Маркус, що вже й забувся про Шекспіра, бо тепер у його голові завертілася інша думка. — А що як я перебуваю на одній і тій же комічній хвилі ще й з Діаною Мортенсен? Га?
Сіґмунд мав багато гарних рис. Але поганюча риса була в нього та, що він страшенно не зносив становищ, які випливали з-під його контролю. Відчуваючи, що становищем опанував хтось інший, він намагався суперника присадити й починав поводитися зневажливо, іронічно й пихато. І от саме тепер становище було поза його волею.
— Власне, хвиля називається космічною, Сімонсене, — кинув він досить поблажливо.
— Чого це ти називаєш мене Сімонсеном? — спитав Маркус, який загалом не помічав, що товариш безуспішно силкується опанувати ситуацією.
Сіґмунд махнув на нього рукою.
— Скажи, Маркусе… чому… я хочу знати, чому…
— Чому вона мені написала?
Сіґмунд мовчки кивнув, і справжній володар становища заходився оповідати.
А як тільки закінчив свою оповідь, то подав Сіґмундові листа від Діани Мортенсен, і той прочитав його, не зронивши ні слова й забувши навіть думати про те, хто володів ситуацією, а хто не володів. Він згорнув листа, віддав його Маркусові й подивився на нього вже іншими очима.
— Хай тобі грець! — вигукнув він.
— Вона думає, що я мільйонер, — сказав Маркус.
Сіґмунд кивнув і хихикнув. Маркус ніколи досі не чув, щоб він хихикав. На його думку, хихикали лише дівчата, але Сіґмунд хихикнув не якось там єхидно, а приємно, ніби на підтвердження того, що віднині в них з’явилася спільна таємниця, про яку відомо тільки їм двом. І Маркус теж хихикнув:
— Що робитимемо?
Сіґмунд замислився й знов став уособленням своєї споконвічної гідності.
— Не знаю… — поволі відповів він. — Поки що… пропоную піти скупатися. Мені краще думається, коли я занурюю своє тіло у воду.
Дорогою жоден із хлопців не промовив ні слова: Сіґмунд крутив педалі, а Маркус сидів на багажнику. Їхали вони стежкою через ліс, яка спускалася до невеличкої бухточки, де Сіґмунд зазвичай сторч головою стрибав зі скель, а Маркус хлюпався неподалік на мілині й збирав мушлі. Він, щоб ви знали, умів плавати, але не любив. У нього був дещо особливий спосіб плавання: майже не ворушачи руками, він лупешив ногами по воді. Окрім того, море його не надто захоплювало. Він до смерті перелякався, коли подивився на відео фільм «Літо акули-2». А ще ж у морі кишіли краби, жалючі медузи та слизькі вугрі. Йому доводилося бачити електричного вугра в Бергені, і він був певен, що якщо той електричний вугор водиться в бухті Рюда, то неодмінно на нього випливе. Рано чи пізно. Найімовірніше рано.
На узбережжі людей було сила-силенна. Дехто засмагав, дехто зводив піщані замки, дехто без угаву бігав у воду, а потім вибігав на берег і з вереском обльопував засмагальників водою. Хтось плавав, а хтось пірнав, хапаючи плавців за ноги й тягнучи їх на дно. Рейдар і Еллен Кристина стояли у воді й грали в м’яча. Рейдар махнув хлопцям рукою.
— Ти заблукав, Мавпусе! Льодовиків тут немає!
Еллен Кристина з доброго дива вдавала, ніби не бачить ні Сіґмунда, ні Маркуса.
— Вона сохне за мною, — сказав Сіґмунд. — Мені то трохи обтяжливо. Краще гайнемо в Пешеву бухту.
Пешева бухта була менша й містилася зовсім неподалік. Там було не так гарно купатись, як у Рюдовій, бо на її дні лежало повно каміння, зате всюди панував спокій. На самім краю бухти стояв камінь, із якого Сіґмунд, як правило, стрибав у воду.
Маркус сів на камінь, підібгав під себе коліна та й ну дивитись, як плавав товариш, широко і впевнено вимахуючи руками. Потім він вийняв листа й ще раз його перечитав. Тепер лист видався йому ще кращим. Він мовби дихав відвертістю та щирістю. Людина потребує допомоги. Він зиркнув на море, що хлюпало внизу. Сіґмунда ніде не було видно.
«Оце тобі й на, — подумав Маркус, — він утопився!»
І тільки зібрався духом гукати на допомогу, як із води біля каменя вигулькнула Сіґмундова голова.
— Ти повинен їй написати, — гукнув товариш і вибрався на камінь. — Ти їй потрібен!
Маркус і не помітив, як Сіґмунд, сідаючи поруч, оббризкав його водою.
— Що?
— Ти повинен написати ще одного листа. Як мільйонер.
— Я не мільйонер.
— Річ у тім, що Діану Мортенсен щось терзає, — правив своєї Сіґмунд, витираючи тіло. — Їй треба перед кимось відвести душу. Б'юся об заклад, що вона просто сидить і чекає твого листа. Якщо ти їй у всьому зізнаєшся, ти просто вб’єш її. І вина ляже на тебе.
— Чого ти так так думаєш?
— Я це передчуваю. Згадай, що сталося з Мерилін Монро. Ти, Маркусе, нізащо собі того не вибачиш.
— Якщо що?
— Якщо не напишеш їй листа.
— Як мільйонер?
— Авжеж.
— Мабуть, Сіґмунде, я не зважуся збрехати їй ще раз. Кому завгодно, але не Діані Мортенсен.
— Я тобі допоможу, — спокійно сказав Сіґмунд. — У тебе часом немає на чому й чим писати?
— Є, — відповів Маркус. — Часом є.
— Ну ось, — сказав Сіґмунд. — Як на мене, то непогано. Читай уголос.
І Маркус почав читати:
Люба Діано!
Атож, мені здається, що відтепер я можу називати тебе Діаною. Попри час і простір, після того, як я прочитав твого листа, в, мене з’явилося відчуття якогось зв’язку. Я впізнав у ньому свої почуття і пережив стан глибокої меланхолії, але водночас мене охопила радість — радість від того, що ти є на світі. Тепер і я, не ремствуючи ні на що, сподіватимусь, що ти відчуєш таку саму радість від мого листа. У глибині душі я, Діано, сподіваюся, що зможу подарувати тобі трохи впевненості й оптимізму, які нам усім так потрібні, аби тішитися тим, що нас оточує. Самого мене часто надихає природа. Маленька сон-трава з ліловими пелюстками й золотавим квітколожем, карликова берізка, яка щосили чіпляється за злиденне каміння, замерзла краса льодовика й сонце, коли воно, виспане й бадьоре, підіймається над замком Рондеслотт. Споглядаючи все те, я відчуваю, що живу! Що я невіддільний від природи і що якимось чином поняття часу не існує. Так, Діано, мене часто цікавило питання, що ж таке час, і врешті-решт я збагнув: таж мої думки збіглися з думками поета Ґуннара Рейсс-Андерсена, який сказав: «Час — це відстань у зачарованому просторі!» Мабуть, ти розумієш, що я маю на увазі. Скажімо, ти живеш у Голлівуді, а я в Норвегії, та обоє ми перебуваємо в одному й тому ж просторі, а космічні хвилі, що поєднують твоє життя з моїм, не знають державних кордонів. Зазвичай я кажу собі: «Тішся малим!»
Я знаю, що ти, як і я, шукаєш сенс життя, та я переконаний, що саме в цьому ти його й знайдеш. У маленькій пташині, що щебече на гілці перед твоїм вікном, у леготі вітру, що розвіває твої коси, в безмежно довірливому погляді юного твого прихильника. Мабуть, ти розумієш, що я маю на увазі.
І не забувай, Діано, хоч як би тяжко було в тебе на душі, десь у світі є малий мільйонер, що думає про тебе.
З повагою, захопленням і щирими дружніми почуттями,