— Мені треба на роботу.

— Зателефонуй і скажи, що в тебе… шумить у вухах.

— Звідки ти знаєш?

— Я вгадав, — відповів Маркус. — Зіграємо в кості?

Сіґмунд прийшов о пів на сьому довідатися, як справи. Маркус сказав, що прекрасніше не може й бути. Він просто змушений був лишитися вдома, щоб доглядати батька, у якого несподівано стався приступ шуму в вухах. Сіґмунд сумно похитав головою.

— Сподіваюся, тобі не довелося протикати панові Сімонсену дірки на барабанній перетинці, — сказав він.

Монс додав, що тепер йому набагато ліпше й Маркус, безперечно, наступного дня піде до школи.

— На все свій час, — мовив Маркус. — Чи можна нам, тату, взяти одне морозиво?

— Можна й два.

— Красненько дякую, пане Сімонсене, — мовив Сіґмунд. — А скажіть, у вас мерехтить перед очима, коли шумить у вухах?

— Ні, не мерехтить.

— Бо якщо мерехтить, то вам неодмінно треба йти до лікаря.

— Та годі вже балакати про мої вуха, — сказав Монс, якому на мить здалося, ніби в нього й справді мерехтить перед очима.

Щоправда, потім він збагнув, що у вухах у нього немає ніякого шуму, принаймні якщо ніхто про те не нагадує.

— Ну, Сіґмунде, як там справи в школі?

— Та дякую, здається, ніби в молодих головах гуляє вітер, пане Сімонсене.

Монс глянув на Сіґмунда трохи недовірливо, бо ж ніколи не мав певності, глузує з нього цей хлопець чи ні. Правда, Маркус казав, що такий уже Сіґмунд уродився. При ньому Монс завше трохи тушувався, хоч водночас його тішило відчуття того, що, напевно, саме такий товариш і був потрібен Маркусові.

— Зараз принесу морозиво, — промимрив він і вийшов на кухню.

— Я сьогодні побився, — усміхаючись, мовив Сіґмунд.

— З ким це?

— З Рейдаром.

— Дякую тобі.

— Нема за що. Рейдар сам затіяв.

— Ти що?

— Він обізвав мене проф-фесориком.

— Ну й поганець.

— Атож, але я розказав директорові.

— Молодець.

— Атож, я не дозволю будь-кому себе ображати.

— І я теж, — сказав Маркус.

— Повечеряєш із нами, Сіґмунде? — спитав Монс, повернувшися з кухні.

— Красненько дякую, пане Сімонсене. Увечері по телевізії йде «Безмежний всесвіт». Цікавенна передача.

— Очевидно, — промимрив Монс і подав кожному по пачці шоколадного морозива.

— Красненько дякую, пане Сімонсене, — сказав Сіґмунд. — Шоколадне морозиво теж смачне.

— Теж?

— Ага, якщо напохваті немає суничного.

— Є, — вже трохи роздратовано відповів Монс. — У мене… напохваті… є суничне морозиво. Можу поміняти.

— Це не обов’язково, пане Сімонсене. Я просто пожартував.

— Ти, мабуть, часто жартуєш, Сіґмунде.

— Якось же треба виживати, — відповів Сіґмунд, знімаючи обгортку з шоколадного морозива.

Потім вони сиділи на канапі, вечеряли й дивилися «Безмежний всесвіт». Сіґмунд щось собі занотовував. Монс намагався вдавати з себе всезнайка, а Маркус ніяк не міг дочекатися наступної передачі.

— Ну, ось і все, — сказав Монс і підвівся, щоб вимкнути телевізор.

— Може, поки Сіґмунд не пішов, зіграємо в кості? Ви не проти?

— А ви не проти, пане Сімонсене, ще трохи подивитися телевізор?

— А що там? Таємниці Сатурнових кілець?

— Ні, тату, — відповів Маркус. — Там серіал «Гроші та влада».

— Він нікудишній, але часом буває цікаво подивитися й щось нікудишнє,— сказав Сіґмунд. — Я зателефоную додому й спитаю, чи можна мені подивитися його у вас.

У «Грошах та владі» оповідалося про дві надзвичайно багаті родини, які змагалися за першість у будівельній галузі США. Того вечора телевізія показувала тридцять четверту серію. Дивно, як це Монс оминув серіал увагою, хоч насправді він його таки не оминув. Навпаки — пильно за ним стежив, не кажучи ні слова про те Маркусові, який після дев’ятої вечора телевізора не дивився, хіба що в середу.

В тридцять четвертій серії розповідалося про боротьбу, яка спалахнула за дозвіл на побудову найвищого в світі хмародряпа, що мав зводитися в Нью-Йорку. Не гребуючи нічим, родини Смітів та Джонсів вдавалися до підступних методів боротьби за контракт: до шантажу, підкупу, злодійства, підробки чеків, викрадання людей, ґвалтування і вбивств. У «Грошах та владі» вистачало всього. Там лише дві дійові особи не були негідниками. Зате кожен розумів, наскільки хороші були ті двоє. До того ж вони кохали одне одного. Нещасливому коханню доводилося долати безліч перешкод. Один герой звався Генрі і був студентом правничого факультету й наймолодшим сином у родині пана Сміта. Його грав Біллі Паркер — молодий зірковий актор з Голлівуду, що любив прикладатися до пляшки. Правда, таким він був у реальності. В «Грошах та владі» він не пив нічого міцнішого за чай. Другою була Ребекка Джонс. Вона була єдиною донькою в родині й проти волі батьків вивчилася на медсестру. Ніхто, крім пані Сміт і пані Джонс, не знав, що її вдочерили. Насправді пані Сміт мала колись любовний зв’язок із маклером Флоріаном Сімсом. Завагітнівши, вона уклала з пані Джонс (котра не могла мати дітей і була на той час її товаришкою) угоду, що та викупить у неї дитину, коли немовля з’явиться на світ. Після народження Ребекки пані Сміт підкупила в приватному пологовому будинку повитуху та попросила її записати дитя мертвонародженим. Потім вона понесла дівчинку до пані Джонс, яка саме лікувалася в одній клініці від алкоголізму. Згодом пані Джонс повернулася додому з Ребеккою на руках і, сяючи від щастя, розповіла своєму чоловікові про досить несподівані пологи.

Таким чином виявилося, що Генрі й Ребекка доводилися одне одному братом і сестрою, та все це вилізло наверх аж після жахливої катастрофи в сорок першій серії.

Ребекку Джонс грала Діана Мортенсен. На вигляд вона була ще молодша, ніж на знімкові, але ж у тридцять четвертій серії їй не виповнилося й вісімнадцяти. Маркус розраховував, що ніяких пипок у «Грошах та владі» не показуватимуть. І він не помилився. Хоч загалом то було дивно, бо всі тільки те й робили, що застрибували одне до одного в ліжко. Старі й молоді, як завгодно й коли завгодно. Поцілунки, лестощі, а тоді — чимдуж у спальню. Красива музика, оголені стегна, збуджені обличчя, рожеві простирадла, які ворушилися то вгору, то вниз, але жодна пипка ані гулькнула. Сіґмунд розказував, що американці в телесеріалах спали одне з одним так самісінько, як ото пили на вулицях. Вони могли впиватися до чортиків, тримаючи пляшки в паперових пакетах. Усе було дозволено, якщо не виставлялося напоказ. У «Грошах та владі» люди, як тільки заходили в кімнату, наливали собі міцні напої і спали одне з одним де завгодно, хоч, як то воно в них відбувалося, лишалося поза кадром. Щоправда, здогадатися про те було не дуже важко.

Одначе єдина людина, яка не пила міцних напоїв і не спала аби з ким, була Діана Мортенсен.

Дівчина, здебільшого сумна, як ніч, металася туди й сюди, але часто доглядала стареньких і недужих. І тоді вона перетворювалася на лагідну голубку — гладила своїх підопічних по голові й підбадьорювала добрим словом. Та, виходячи з кімнати й лишаючись на самоті, вона знов переймалася смутком. Маркус запитував сам себе: чи то дівчина так жаліла усіх тих стареньких і недужих, чи їй самій щось краяло душу, оскільки вона єдина ні з ким не спала, принаймні зі своїм зведеним братом, якого палко кохала. Якби їй заманулося переспати з кимось іншим, то, очевидно, затримки ні за чим не було б. Маркус у цьому не сумнівався. Пропозицій не бракувало, проте, як тільки вони надходили, Діана Мортенсен шарілася й сварила нахаб на всі заставки, а тоді йшла собі геть і впадала в ще глибшу журу.

Маркус зроду не бачив, щоб хто-небудь шарівся так мило, як вона, і до того ж це її, здавалось, не бентежило. Діана шарілася, дивлячись їм просто в пику, а вони просили в неї вибачення. Вони просили вибачення тому, що вона шарілася. Зроду він нічого такого не бачив. Коли він червонів, то в нього вибачення не просив ніхто. Зовсім навпаки. З нього сміялися. Проте з Діани Мортенсен ніхто не сміявся. Інакше їм би перепало на горіхи. Оскільки вона, крім усього іншого, була ще й емоційна. Еге ж, містер Джонс, який вважав себе її батьком, прозвав дівчину навіженою дикою кицькою. Оце так назвисько! Дика кицька! От якби його так прозвали! Дикий кіт Маркус! Настали інші часи, але ніхто й ніколи не назве його диким котом, навіть хатнім не назве. Бо він Мавпус. На віки вічні!