— Ми ж повинні були розпечатувати його разом! — дорікнув Сіґмунд Маркусові, коли десь за годину вони вже сиділи вдвох під брезентом.
— Мені урвався терпець.
— Ну, не будемо товкти воду в ступі, — коротко відповів Сіґмунд. — Нам треба готуватися.
— До чого?
— До твоєї зустрічі з Діаною. У нас лишається тільки місяць.
— Лишенько! — скрикнув Маркус, ковтнувши повітря.
— Що за «лишенько»?
— Я… я не можу зустрітися з Діаною Мортенсен.
— Ти повинен.
— Навіщо?
— Ти їй потрібен.
— Вона такого не пише.
— Та ні, пише. Можеш прочитати між рядками. Вона їде до Норвегії не задля фільму. Вона їде задля тебе.
— Лишенько!
— Перестань лишенькати!
— Я лишенькатиму, скільки захочу.
— Не будь дитиною, Мавпусе.
— Не зви мене Мавпусом!
— Хіба ти не вихвалявся, скільки в тебе фантазії?
— Не вихвалявся. То ти вихвалявся.
— Он як, і хто ж тоді ходить з батьком кожного літа на льодовик, га?
Вони рідко сварилися, а коли й сварилися, то Маркус завжди поступався, одначе цього разу страх перед зустріччю з Діаною Мортенсен був сильніший за почуття прикрощів, які пойняли його від сварки з Сіґмундом.
— Якщо я зустрінуся з Діаною Мортенсен, то знепритомнію.
— А якщо не зустрінешся, то станеться щось набагато гірше. Згадай Мерилін Монро!
— Навіщо мені її згадувати?
— Вона наклала на себе руки.
— Ти негідник, — сказав Маркус і пішов додому.
За якусь годину він зателефонував Сіґмундові.
— Зустрічаємося, — пошепки мовив він. — Що?
— Зустрічаємося в «ДД». За півгодини.
— Як ми будемо готуватися?
Він спитав тихо, ледь чутно, але дуже виразно, і голос його навіть не здригнувся. Він знав: якщо знехтує запрошенням Діани Мортенсен на келих шампанського в Гортені, то довіку собі того не подарує.
— Тобі треба вдавати з себе Маркуса Сімонсена молодшого.
Маркус перелякано витріщився на Сіґмунда. Його не заскочило зненацька те, що товариш уже розробив план, його вразило, наскільки той план був невдалий. Бо ж не молодшого, а старшого Сімонсена воліла бачити Діана. Та жалюгідний синок мільйонера — просто безглузда, ет, навіть нікудишня заміна справжнього мільйонера, який, на жаль, теж був липовий, бо його вигадав пришелепкуватий тринадцятилітній телепень!
— У Маркуса Сімонсена немає сина. Він не одружений.
— У нього є син від першого шлюбу. Маркус Сімонсен молодший.
Маркус відчув, як його кинуло в піт. Ставало дедалі тяжче пильнувати за всіма Маркусами Сімонсенами, що несподівано випірнули з небуття. Був справжній Маркус Сімонсен — він сам. Потім був липовий мільйонер і альпініст Маркус Сімонсен і ще липовіший Маркус Сімонсен молодший, цебто сам він, хоч усе-таки й не він.
— Чого його звуть молодшим? — хрипко спитав Маркус.
— Синів мільйонерів завжди звуть молодшими.
— Але ж я не син мільйонера.
— Ні. Тобі треба буде його вдавати.
— Вона не хоче зустрічатися з молодшим. Її цікавить старший.
— Авжеж, але молодший — викапаний татусь. Він зустрічається з Діаною й повертає їй віру в життя достоту так, як би це зробив старший.
Маркус глухо засміявся. Сіґмундові то було завиграшки. Він міг сидіти собі крячкою й ворушити своїм унікальним мозком для вибудови планів. Йому не треба було вдавати з себе ніякого молодшого. До речі, а чому б і ні? Сіґмунд був старший і набагато меткіший за Маркуса на язик. Прекрасна ідея. Маркус виклав її Сіґмундові. Той трохи зблід, але в голосі його зазвучала зневага:
— Злякався?
— Так, — відповів Маркус, і то була чиста правда.
— Це ж ти написав першого листа. Відповідальність лежить на тобі.
— Але не на молодшому. Це ти його вигадав. За молодшого відповідаєш ти.
Сіґмунд уважно подивився на Маркуса.
— Загадаємо на орла й решку. Випаде орел — виграєш ти, а решка — виграю я.
Перш ніж Маркус здобувся на слово, Сіґмунд вийняв із кишені монету й підкинув її в повітря. Монета впала орлом догори.
— Я виграв, — полегшено мовив Маркус. — Із Діаною зустрічаєшся ти.
— Що ти маєш на увазі?
— Ти ж програв.
— То ти вважаєш, що зустрічатися з Діаною — поразка?
— Ні, але…
— Оце такої ти про неї думки? Невже вона ні сіло ні впало стала прокаженою?
— Я не те мав на увазі…
— Якщо вона тобі видається якоюсь почварою, то не розумію, навіщо ти їй взагалі писав. Поразка! Зустрітися з людиною, на яку пів-Норвегії марить зирнути бодай оком! Я волів би вважати це перемогою!
— То й зустрічайся з нею замість мене.
— Ні, — спокійно відповів Сіґмунд. — Я програв жеребкування. Ти виграв. Щасливець!
Маркус знав, що сперечатися не було сенсу. Хоч би що він казав, Сіґмунд все одно переверне його слова догори дриґом, бо йому хотілося, щоб Маркус зустрівся з Діаною. І в нього опустилися руки.
— А де будеш ти, коли я з нею зустрічатимуся? — спитав він слабким голосом.
— Я буду поблизу. Розслабся.
— Я ніколи не розслаблюся, — промимрив Маркус. — І мені нічого не відомо про те, як поводяться сини мільйонерів.
Сіґмунд усміхнувся до нього.
— А мені відомо.
Маркус зітхнув.
— Авжеж, у мене немає сумніву.
Надворі вже смеркалося, коли вони завершили складати список усього того, чого Маркус повинен був навчитися, щоб переконати Діану Мортенсен в тому, що він справді син мільйонера. Отже, йому треба було визубрити правила гри в гольф і теніс, напхатися знаннями про те, як провадять торги на біржі, ознайомитися з курсом валют, звикнути щодня носити костюм і краватку, вивчити правила доброго тону та гарних манер, навчитися провадити розмову і головне — вишколитися невимушено поводитися в дорогих ресторанах. І загалом свої літні вакації згайнувати на те, чого йому не хотілося, хоч ти плач.
— Невже я без цього не обійдуся? — приречено спитав він.
— Все для Діани! — відповів Сіґмунд, поплескуючи його по плечу.
— Звичайно. Все для Діани. Коли почнемо тренуватися?
— Завтра. А зараз напишемо листа Діані.
— Про те, що я хочу з нею зустрітися.
— Ні, мабуть, краще нехай то станеться несподівано. Ми напишемо, що в тебе є син.
— У мене немає сина.
— Що в мільйонера є син.
— Атож, — відповів Маркус. — Чого доброго, влітку той син зламає ногу.
Люба Діано!
Дякую за листа. Те, що ти приїдеш у серпні до Норвегії, було для мене приємною вісткою. Нічого кращого за зустріч із тобою я не можу собі й уявити. Напевно, ми разом могли б ще й у гори прогулятися чи зіграти в гольф, якщо мені пощастить залагодити підписання договору, яке призначено на той час. До речі, мій син також хотів би тебе побачити. Атож, я, мабуть, не розповідав тобі, що маю сина. Від першого шлюбу. Він — викапаний батько. Кучеряве хлоп’я, цікаве до всього, як білка, й моторне, мов горностай.
Та водночас мій малий халамидник любить поринати в роздуми. Нема на світі теми, яку я не міг би обговорити з Маркусом молодшим. Зараз він читає Шекспіра. Між іншим, у нього є невеличкий акторський хист. Я не здивуюся, якщо одного прекрасного дня він зіграє Ромео в «Ромео і Джульєтті». В тяжкі хвилини мого життя хлопець дарує мені радість і втіху. Отак, люба Діано. Це трохи про мого сина. Я пишаюся й радію, що ти назвала свого жвавого пташка Маркусом.
То мовби наближає мене до тебе. Може, і я куплю собі якусь пташку. Маленьку Діану, яка світлими літніми ранками будитиме нас із сином своїм веселим щебетанням.
Сподіваюся на твою відповідь.
Маркус сам вигадав про те кучеряве хлоп’я, що до всього цікаве, як білка, й моторне, мов горностай, але, перечитавши листа перед Сіґмундом уголос, засумнівався.
— Може, викреслимо кучеряве хлоп’я?
Сіґмунд похитав головою.
— Навіщо? Про кучеряве хлоп’я гарно сказано!
— Але ж у мене немає кучерів.