— Тобі подобається моя зачіска, тату? — спитав Маркус, що й досі не переставав усміхатися, хоч і помітив, що в повітрі запахло грозою.

Нараз Монс спалахнув.

— Ти схожий на… ти схожий на… опудало! — закричав він.

— Що ви хочете цим сказати, пане Сімонсене? — зацікавлено спитав Сіґмунд.

— А ти заткни пельку… ти… бовдуре! — заревів Монс.

Бовдур заткнув пельку. Маркус більше не усміхався. Він стояв як укопаний, а батько тим часом метався по кімнаті, розмахував руками й викрикував слова, що були абсолютно нові для них обох, проте батько вимовляв їх з передихом, бо йому не вдавалося знайти точне слово, завдяки якому можна було 6 висловити той гнів, що клекотів у його душі.

— Ти схожий на… потвору! — горлав він. — Дурник! Телепень! Пригладь свою нікчемну перуку, бо ти схожий на закудланого… мавпуса!

— Не називай мене мавпусом, тату, — стиха попросив Маркус. — Будь ласка. Мене так називають у школі.

— Що?

— У школі мене називають Мавпусом.

Монс проковтнув язика. Витріщивши на Маркуса очі, він завмер на місці, його руки обвисли вздовж тіла.

— Маркусе… я… я не знав… я…

Монс підступив до Маркуса на крок ближче й безпорадно розвів руками. Він мовби намагався сказати, як йому незручно, і водночас мовби заохочував сина кинутися йому в обійми. Маркус відступив до кухонних дверей.

— Я думав, ти скажеш, що я красивий…

— Ти красивий, Маркусе. Ти… дуже красивий. Я просто…

— Чого ж ти тоді назвав мене Мавпусом?

— У мене воно зірвалося з язика… Ніякий ти не Мавпус… Це я Мавпус. Хочеш… ви хочете морозива? Я купив… суничного морозива.

Маркус нічого не відповів. Відвернувшися від батька, він подався в свою кімнату. Вони почули, як у замку зсередини повернувся ключ.

Сіґмунд підвівся.

— Ну, мабуть, я піду додому.

Монс змовчав. Сіґмунд обернувся в дверях і підбадьорливим тоном сказав:

— Це просто протистояння поколінь, пане Сімонсене. Ви не дуже цим переймайтеся. Таке не раз трапляється.

Після того як Сіґмунд зник за порогом, Монс трохи постояв у кімнаті. Потім вийняв із паперового пакета три суничних морозива, пішов на кухню й поклав їх на лаві. Тоді вернувся до вітальні, сів на канапі та й втупив очі у фотокартку, що висіла на стіні. Він її сам зробив десять років тому. На ній була його дружина, що, обійнявши Маркуса, сиділа в шезлонзі. Вона усміхалася, а Маркус реготав. По її смерті він спитав сина, чи не зняти тієї фотокартки зі стіни, але Маркус відповів «ні». Монс мимохіть усміхнувся до фотокартки. Потім обхопив голову руками й заплакав. Угамувавши сльози, він пішов на кухню варити каву. Йому страшенно хотілося стерти зі свого життя останні півгодини і їсти разом із Маркусом суничне морозиво.

Він не знав, що Маркус сидів у своїй кімнаті, і його так само гризли докори сумління. Він чудово розумів, що Монс і гадки не мав обзивати його Мавпусом і зробив то лише тому, що був шокований, побачивши сина в смокінгу і з кучерями на голові. Він добре знав, що батьків відчай був набагато природніший за гнів. Йому хотілося відчинити двері, влетіти у вітальню й сказати, як він себе картає, і пообіцяти більше ніколи в житті не завивати чуба. Але він не міг того зробити. Йому бракувало духу. Ним опанувала якась ідіотська впертість чи, може, острах. Атож, справжнісінький острах. Треба було сказати одне-однісіньке слово або ж усміхнутися. Ні, не усміхнутися. А якщо й усміхнутися, то не так привітно. Загалом привітність тут ні до чого. Щось же треба було робити з тугою в серці. Зненацька вони опинилися дуже далеко одне від одного, і його охопила неймовірна туга.

«Чого я нічого не роблю? — подумав він. — Треба просто зважитися, та й усе».

І він зважився.

Він метнувся до дверей, повернув ключа й побіг до вітальні. Батько сидів, тримаючи перед собою чашку кави. Вигляд у нього був страшенно самотній. Коли з’явився Маркус, він підвівся, ступив трохи наперед, зупинився й пригладив рукою свого чуба. Маркус теж зупинився. Вони стояли, не зводячи один з одного очей. Одному було тридцять дев’ять років, і його волосся вже добряче поріділо. Він був у сірому костюмі й сорочці в блакитну смугу. Другому було тринадцять, він мав кучеряве волосся і був убраний у смокінг та пояс, що накладався на живіт. Жоден із них не знав, хто зробив перший крок, але раптом вони обидва кинулися один одному в обійми так, що їхні серця мало не розірвалися від напруги.

— Я скучаю за мамою, — пошепки мовив Маркус. — Ой, тату, тату, як я за нею скучаю!

Батько погладив йому кучері.

— Хлопчику мій, голубе рідненький, синочку…

Так вони й стояли, аж поки в кожного в душі не посвітлішало й усе погане трішки стерлося.

Маркус вийняв із нагрудної кишені носовичка й висякався.

— Навіщо ж бруднити такого гарного носовичка, — пошепки мовив Монс.

Маркус усміхнувся. Своєю природною усмішкою.

— Та нічого. Це ж усього-на-всього носовичок.

Монс у відповідь усміхнувся.

— Може, тобі чогось хочеться?

— Так. Мені хочеться суничного морозива.

— О Господи! Морозиво! Напевно, воно розтало!

— Дарма, — вдоволено сказав Маркус. — Суничний крем мені теж до вподоби.

Він лежав у ванні й сам для себе засвоював вивчене:

— Сядьте спокійно й разом із метрдотелем вивчіть меню. Тоді ви зможете детально обговорити вина, ціни, закуски тощо. В деяких місцях, мабуть, можна вибирати обід, сидячи в окремій кімнаті…

Маркус ковтнув слину. Невже їм доведеться сидіти в окремій кімнаті ресторану «Зірка»? Він сподівався, що не доведеться. Чогось думка про те, щоб сидіти в окремій кімнаті, лякала його дужче, ніж думка про те, що вони сидітимуть у приміщенні, де буде понад сотню відвідувачів. Приємного в тому, звичайно, мало, але сидіти в окремій кімнаті з Сіґмундом, Муною та Еллен Кристиною було набагато гірше. Йому здалося, ніби з нього зійшло сто потів, хоча його тіло, як сказав би Сіґмунд, було занурене у воду.

— Як їсти салат?

— Маркусе, ти там не втопився?

— Та ні, тату. Я просто лежу й розслабляюся.

Він пролежав у ванні півгодини, і вода вже почала холонути. Його то не переймало, бо тіло в нього було досить гаряче. Він без проблем пролежав би там і цілий день. Але проблеми в нього таки були.

— Салат їдять однією виделкою або виделкою й ножем, але навіть педантичним людям не годиться різати салат ножем.

У нього й на думці не було видавати з себе педантичну людину, але він мав неабияке відчуття, що Сіґмунд саме так і робитиме.

— Маркусе! Може, вже годі?

Він зітхнув і підняв своє тіло з води. Потім узяв з підлоги спортивний костюм. Він домовився з Сіґмундом трішки вранці побігати. Маркус бігав рідко, але Сіґмунд сказав, що біг допоможе йому розслаблятися. Маркус дуже в тому сумнівався, але верховодив усім Сіґмунд.

Коли Маркус вийшов на кухню, Монс глянув на нього з подивом.

— Що сталося з твоїми… чудовими кучерями?

— Вони лишилися у ванні.

— Як це?

— Я помив голову.

Монс, здавалося, знову відчув гризоти сумління.

— Одначе, Маркусе… В тому не було потреби. Я почав уже до них звикати.

— Так вийшло, — сказав Маркус, взуваючи кросівки.

— Ти куди?

— Побігаю надворі.

— Якби ж у Норвегії були такі ось хлопчаки… — весело проспівав Монс.

Маркус його обірвав.

— Наступного разу, коли підеш купувати мені спортивний костюм, то вибери інший колір.

— Який же?

— Якийсь приглушений, — відповів Маркус і, схиливши голову, вийшов з дому.

Батько не повинен думати, ніби все стало на свої місця лише тому, що вони разом з’їли розтале суничне морозиво.

Маркус і Сіґмунд підтюпцем побігли стежкою в бік каменярні. Діставшися до штаб-квартири, вони залізли під брезент.

— Навіщо ти збувся кучерів?

Маркус очікував такого запитання. Всю дорогу, що вони бігли, Сіґмунд був сумний і непривітний. Іноді він зиркав на Маркуса й хитав головою, ніби йому в ньому щось не подобалося.