— Чи замовляло товариство столика? — спитав він.

Здавалося, ніби він не помічав, що перед ним стояли діти. Він ледь шепелявив, але голос у нього був глибокий, густий, таємничий.

— Атож, — відповів Сіґмунд. — Для Маркуса Сімонсена молодшого. На чотири особи.

Столика замовляв Сіґмунд, щоправда, він не зізнався Маркусові, що замовляв на Сімонсена молодшого. Маркус помітив на собі здивовані погляди дівчат. Метрдотель кивнув й пішов попереду до столика в глибині ресторану.

— Прошу, — сказав він. — Офіціант зараз надійде.

— Мене звати Маркус, — сказав Маркус. — Таке моє ім’я.

— Мене звати Дал, — сказав метрдотель та й зник, не сівши з ними до столу спокійно обговорювати меню.

Запала мовчанка. Еллен Кристина й Муна розглядали хлопців, особливо Маркуса, наче вони й досі не йняли віри своїм очам. Маркус помітив, що вони обидві підмалювалися. Власне кажучи, йому то видалося дещо по-ляльковому, але нічого не вдієш — він же теж трохи змінив свою зовнішність. Окрім того, він уже був не Маркус, а Маркус молодший, а Маркус молодший не мав нічого проти підмальованих дівуль. Він був у тому абсолютно впевнений. Молоденький і жвавий офіціант приніс меню.

— Ну от, хлопці, бачу, ви не самі, а з дамами, — сказав він.

— Мене звати Маркус, — відрекомендувався йому Маркус, але офіціант і вухом на те не повів.

— Чи будете перед вечерею щось пити? — спитав офіціант.

— Не відмовимося, — відповів Сіґмунд. — Що ви запропонуєте?

— У нас є шампанське, херес, віскі, кампарі, фарріс, напій «соло», кока-кола, лимонний напій, сік і вода.

Маркус на якусь мить завагався, чи не замовити йому шампанського, але Сіґмунд, розкумекавши, що офіціант просто спробував пожартувати, випередив його.

— Чотири коли. On the rocks.

— Yes, sir,[11] — відповів офіціант і швиденько відійшов.

— Що означає «on the rocks»? — спитала Еллен Кристина.

— З льодом, — відповів Сіґмунд.

Він сидів на лавці спиною до вікна поруч із Еллен Кристиною. Маркус не був певен, що то правильно. Щоправда, Сіґмунд був на півроку за нього старший, а Еллен Кристина була на чотири місяці старша за Муну. Коли молодша пара запрошувала старшу пару, то, звісно ж, старша пара повинна була сідати на лавці лицем до зали. Але ж фактично запрошував усіх Сіґмунд. Тож, мабуть, на лавці мала сидіти молодша пара. Усе це Маркус обмірковував, вивчаючи меню. Воно було велике, тож його самовпевненість потроху кудись зникала. Прекрасний початок одібрав усі сили, і тепер у нього перед очима замелькали закуски, гарячі страви та десерт.

— Ну, то що ми замовимо? — спитав Маркус.

Сіґмунд поглядом запросив його вибирати.

Маркус уп’явся очима в меню, та не міг ні на чому зупинитися. Загалом він був зовсім не голодний. Йому цілком вистачило б і маленького кусника піци, але в меню піци не було.

— Та я й не знаю, — повагом відповів він. — Чого вам хочеться?

— Вирішуй ти, — сказала Муна.

— Ми не дуже звикли ходити в ресторан, — додала Еллен Кристина. — Візьми те, що тобі до смаку.

Маркус кивнув. Він знов сидів похнюплений, як і завше. Мочки його вух пашіли вогнем, а відлоги смокінга здавлювали шию.

— Ну от, — мовив Сіґмунд. — Якщо вдома гостям не пропонують вибирати страви, то навіщо ж було запроваджувати таке в ресторані?

Він теж простудіював книжку й знав напам’ять цілі розділи. Дівчата вдоволено закивали головами, а Маркус, якби його воля, то залюбки звернув би товаришеві шию.

— Ну, щось вибрали?

Офіціант приніс кока-колу.

Усі четверо витріщилися на Маркуса. Той одним духом випалив:

— Чотири порції анчоусів із вінегретом, чотири волові боурґуіґнони та чотири помаранчеві суфле.

Він читав навмання, бо гадав, що найкраща страва повинна мати найскладнішу назву. Ті назви мовби самі злітали йому з язика, а вимовляв він їх так, як вони були написані, — по літерах. Мабуть, то було геть неправильно, оскільки офіціант трішки спантеличився.

— Повтори, будь ласка, ще раз.

Маркус повторив.

— Що таке боурґуіґнони?

Маркус тицьнув пальцем у меню.

— То воловина по-бургундському. Цебто волове м’ясо, запечене в горнятку на французький штиб.

— Я це знаю, але звик казати саме так.

— Чому?

— Так простіше, — відповів Маркус і кашлянув.

Нараз у нього залоскотало в носі. Як же заведено чхати в ресторані? Якомога тихіше й відвернувши лице?

— Волові боурґуіґнони, — пробубнів офіціант, записуючи замовлення. — Постараюся запам’ятати. Що ви будете пити до їжі?

Маркус, ледве стримуючись, щоб не чхнути, безпорадно зиркнув на Сіґмунда. На щастя, той зрозумів його погляд і повівся як професійний завсідник ресторанів і надійний товариш.

— Сік до закуски, кока-кола до гарячої страви і лимонад до десерту.

— Якого року? — спитав офіціант.

— Ви, мабуть, жартівник, — сказав Сіґмунд.

Офіціант кивнув.

— Ви теж не в тім’я битий.

І тут уже Маркус чхнув. Його напівздушене «апчхи» влучило офіціантові в самісіньке обличчя. Очі засльозилися, а в носі не переставало свербіти. Мимохіть витерши кілька крапель зі щоки, офіціант швиденько відійшов, — і якраз вчасно, щоб не почути, як хлопець тоненьким голосом шепнув:

— Мене звати Маркус.

Після вдалого старту неодмінно мала бути якась маленька невдача. Маркусове «апчхи» виявилося великою невдачею. Воно було з тих, що ніколи не минають. З Монсом бувало так само. Коли він заходжувався чхати, то не міг угамуватися щонайменше півгодини. Бувало, що вони чхали разом, а потім із того сміялися. Тепер ніхто не сміявся. Навпаки, і дівчата, й Сіґмунд вдавали, ніби нічого не помітили. Вони жваво обговорювали прочитані книги, побачені фільми, вчителів, які їм не подобалися, і тенісні змагання, в яких вони отримували перемогу. Одначе крадькома вони весь час поглядали на нього, очікуючи нового апчхикання. Щоразу, як він чхав, Муна мимохіть спиралася ліктями на стіл, так ніби їй хотілося щось сказати чи з цікавістю його послухати. Лише після чотирнадцятого апчхи напад припинився. Проділ уже не був такий рівний, а на червоному носовичку проступили зелені й жовті плями. Офіціант приніс сік та анчоуси. Невдача не закінчилася.

Анчоуси з вінегретом вважаються прекрасною закускою, ними полюбляють ласувати влітку на веранді, але мало хто з тринадцятилітніх віддає їм перевагу. Порція складається з анчоусів, дрібно покришеного яйця, цибулі, петрушки і прянощів. На смак вона солона, як ропа.

— Оце такі анчоуси з вінегретом? — спитала Еллен Кристина й недовірливо окинула оком свою тарілку.

— Атож, — відповів Маркус і хвацько запхнув шмат анчоуса в рот.

Анчоус був гладенький, слизький та ще й скидався на живу істоту. З якою радістю Маркус виплюнув би його геть! Одначе не виплюнув, а засмоктав у себе, як спагеті.

— Чудово! — зітхнув він, залпом випиваючи свій сік.

— Можеш з’їсти й мою порцію, — запропонувала Муна.

— І мою, — додала Еллен Кристина. — Річ у тім, що ми худнемо.

— Не захоплюйтеся тим худненням, — сказав Сіґмунд. — То небезпечно для здоров’я.

Сіґмундові подобалася їжа для дорослих. Він наминав свою порцію повільно і з неабияким апетитом. Маркус вдячно глянув на нього.

— Нам хочеться приберегти апетит для гарячої страви, — сказала Еллен Кристина.

— Атож, — підтакнула їй Муна. — Для волових боурґуіґнонів.

І вона переклала свої анчоуси на Маркусову тарілку.

— Красненько дякую, — сказав він і якось невиразно, але привітно усміхнувся.

Еллен Кристина простягнула через стіл свою тарілку.

— Прошу.

Сіґмунд підвів очі від свого анчоуса й усміхнувся до Маркуса.

— Щасливець, — мовив він.

— Можеш і собі відсипати, — сказав Маркус.

Сіґмунд похитав головою.

— Ні, дякую. Для мене вони надто гострі. Я не маю таких дорослих смаків, як ти.

Дівчата жваво замотали головами й заходилися висловлювати свій захват від Маркусових дорослих смаків. То все й вирішило. Безмовно зітхнувши, Маркус узяв простягнену йому тарілку Еллен Кристини й усе, що там було, переклав у свою. Тепер перед ним лежало чотирнадцять шматочків анчоуса. Вони скидалися на покраяну каракатицю. Він їв їх у тиші, а товариство не зводило з нього захопливих поглядів. Коли ж останній шматочок поплив йому в горло, всім іншим замандюрилося повернутися назад. Маркус без угаву ковтав їх знову, аж поки якимось чином таки повтопляв усі шматочки в своєму шлунковому соку. Аж тут з’явився офіціант із м’ясом.