Сіґмунд підвів очі від листа. Він задоволено всміхався.

— Я так і знав! Діано, here we come![15]

Маркус пошкодував, що показав листа Сіґмундові, бо ж мав таку саму натуру, як і Діана. Він не вмів брехати.

— Я не можу з нею зустрітися.

— Чого це?

— Я… я ж їду в Данію.

— Ти повинен сказати батькові, що тобі дужче хочеться в Гортен.

— Ніхто не їде на вакації в Гортен.

— Ще й як їдуть. У Гортені безліч визначних пам’яток.

— Яких саме?

— Скажімо, там є Морський музей. І сила-силенна унікальних пам’ятників.

— І кому ж?

— Наприклад, капітанові Оскару Вістінґові, що був побратимом Руальда Амундсена.[16]

— А звідки ти це знаєш?

— Я читав про Гортен. Тобі б теж годилося почитати. Крім того, там є дивовижний Музей фотографії. І Музей раритетних автомобілів. Твоєму батькові він сподобається. У нього в самого не машина, а раритет, правда ж?

— Який там раритет. Просто вона вже старенька.

— Ми можемо поселитися в готелі «Великий Океан». Там грають у гольф.

— Я ж сказав, що не гратиму в гольф.

— А тобі не обов’язково грати в гольф, щоб поселитися в тому готелі.

— Я не зможу бути Маркусом Сімонсеном молодшим.

— Ще й як зможеш! У «Зірці» ти був неперевершений.

— У мене після того цілий тиждень болів живіт.

— Тоді будь самим собою.

— Що?

— Вона ж пише, що гидує будь-якою нечесністю. Виходить, їй до вподоби люди чесні.

— Але ж я вже був нечесним.

— Ну й що? А тепер змінився. Її лист змусив тебе збагнути, що чесність — понад усе.

— Ні!

— До того ж вона любить дітей.

— Навряд чи вона дуже зрадіє, побачивши мене.

— Ти просто розслабишся, та й усе. А я весь час буду неподалік. Коли в тебе щось не клеїтиметься, я підсоблю.

Маркус саме хотів запитати, як Сіґмунд збирався йому підсобляти, але товариш його випередив:

— А тепер ходімо до вас додому й поговоримо з твоїм батьком.

— Але…

— Ти мені не довіряєш, чи що?

— Та ні, але…

— Гаразд. Тоді домовилися.

— Чого це останнє слово завжди за тобою?

— Бо правда завжди на моєму боці, — відповів Сіґмунд і підвівся.

— Ви граєте в гольф, пане Сімонсене?

— Ні, але залюбки спробував би.

— Справді? Тоді вам варто провести вакації в готелі «Великий Океан». То єдиний на цілу Норвегію готель для гравців у гольф.

Маркус, Сіґмунд та Монс сиділи за кухонним столом і снідали. Маркус сподівався, що Сіґмунд одним духом виляпає свою ідею про вакації в Гортені. Тоді Монс, очевидно, відмовиться, і згодом від усієї цієї історії не лишиться й сліду.

— Та що ти кажеш? — здивувався Монс.

— Авжеж, — вів далі Сіґмунд. — Він розташований посеред полів для гольфу. Година їзди — і ви вже на кортах Вестфолла, Х’єкстада, Борреґорда, Шеберґа, Унсея, Боґстада та Дребака.

— Ти ба!

Монс не зводив із Сіґмунда зацікавленого погляду. Маркус засовався мов на голках. Сіґмунд відчув, що риба вже пантрує на живця, й не міг зупинитися:

— Можна, скажімо, провести кілька днів на дивовижному корті, що належить гольф-клубові Борре.

— Чого ж, мабуть, то було б цікаво, — згодився Монс. — Хочеш іще какао, Сіґмунде?

— Так, дякую. Гольф-клуб у Борре доступний і відомим гравцям, і новачкам, і просто відвідувачам будь-якого віку! А в готелі «Великий Океан» вам радо залагодять такі практичні питання, як пільгову оплату за трав’яний корт, замовлення часу на гру та носія ключок.

Монс глянув на нього трохи здивовано.

— Зізнайся мені, Сіґмунде, еге ж твої батьки мають в тому готелі якесь матеріальне зацікавлення?

— О ні, пане Сімонсене. Просто коли я про це розповідаю, то забуваю, на якому я світі. Гра в гольф посеред чудової норвезької природи! Хіба буває щось краще?

Маркус відчував, що Сіґмунд ось-ось зайде за край, одначе товариш усе тримав на контролі. Найманірніші фрази в нього звучали на диво природно. Якщо він не стане астрофізиком, то безперечно зробить блискучу кар’єру в рекламній галузі. Монс усміхнувся Маркусові.

— Може, варто про це подумати на наступне літо?

— Подумайте зараз! — палко вигукнув Сіґмунд. — У готелі «Великий Океан» є сто комфортабельних кімнат з усіма зручностями, є де причалити й де припаркувати машину, там гарно годують і прекрасно обслуговують за помірну ціну.

— Цього року ми збираємося в Данію, — мовив Монс. — Але дякую за пораду.

Сіґмунд не вгамовувався.

— Навіщо проводити вакації за кордоном, якщо в нас такі бездоганні корти для гри в гольф?

Отепер уже батько мусив здогадатися, що тут було щось не так. Аж ні, не здогадався.

— У твоїх словах є частка правди, та, розумієш, ми з Маркусом мріяли побувати в Тіволі.[17]

— Б’юся об заклад, що йому ще дужче хотілося б пожити в готелі «Великий Океан». Еге ж, Маркусе?

Поки Сіґмунд просторікував, Маркус сидів собі тихенько й длубався в їжі. Він до останнього сподівався, що батько зробить вибір на користь Данії. Йому справді дуже хотілося побувати в Тіволі. У глибині душі він навіть вірив, що наважився б покататися на американських гірках. Тоді йому було б чим хвалитися перед новими однокласниками, перш ніж ті почали б дражнити його Мавпусом. «Я цього літа був у Тіволі. І катався на справжніх американських гірках». То був би прекрасний початок для трьох довгих років навчання в загальноосвітній школі. Одначе Сіґмунд уже зачепив батька на гачок і передав вудку йому. Зоставалося тільки потягнути її на себе.

— Мені однаково, — відповів він.

Таким чином Маркус дав батькові волю вирішувати самому й водночас продемонстрував перед Сіґмундом, що робить це не добровільно, а під сильним тиском. Монс глянув на нього з подивом.

— Що ти кажеш?

— Те, що чуєш. Вирішуй сам, тату, — хоробро відповів син.

«Зашліть мене на Північний полюс чи деінде. Мені однаково», — думав він.

— Гаразд, так, звісно, обійдеться дешевше, — сказав Монс. — Може, це й гарна ідея.

— Це фантастична ідея, — сказав Сіґмунд. — А мені можна з вами поїхати?

— Авжеж, якщо дозволять твої батьки, — відповів Монс.

— Безумовно, дозволять. Я вже передчуваю, як ми там розважимося!

— Тоді домовилися, — вдоволено сказав Монс. — А де той готель міститься?

— В Гортені, — промимрив Маркус.

Монс витріщив на них очі. Мов та рибина, що опинилася на суші, але не розуміла, як то сталося.

— В Гортені?

— На даху того готелю є своя зелена латочка, де можна розігрітися перед грою в гольф та потренуватися, — випалив Сіґмунд. — Я зателефоную додому й спитаю, чи вони згодні.

Сіґмундові батьки мали всі підстави непокоїтися, що їхній син надто швидко розвивається й, чого доброго, може проґавити своє дитинство.

Як на свої повних тринадцять років, він навіть говорив по-дорослому. Те, що його найкращим товаришем був соромливий Маркус, до того ж на кілька місяців молодший за нього, трохи їх утішало. Тож, коли Сіґмунд спитав у них дозволу поїхати з Маркусом та його батьком до Гортена, батьки не заперечили. Монс теж тішився з хлопчачого товаришування. Він боявся, що Маркус виросте відлюдьком, але було помітно, що з Сіґмундом він просто розквітав. Трохи зашвидко розквітав, та дарма. «Хай там що, а розквіт — то розквіт», — думав Монс.

Пробувши в Сімонсенів цілий день, Сіґмунд жваво прибрав до своїх рук планування поїздки в Гортен. Він витяг із кишені кілька рекламних проспектів, які чомусь там лежали. Монс зацікавлено заходився їх переглядати й виявив у них ті самісінькі пропозиції, якими оперував Сіґмунд, коли вихваляв готель «Великий Океан». Монс відчув певне полегшення від того, що хлопець не висмоктав прекрасних закликів до поїздки зі свого пальця, а завчив їх із проспекта напам’ять. То було більш-менш нормально. Монс замовив один двомісний і один одномісний номер у готелі, на даху якого був корт для гри в гольф. Його вже почала тішити думка, як він буде випробовувати ключку. Гольф йому видавався доволі безпечним видом спорту. Найстрашніше в тій грі було те, що м’яч міг улупити в голову, але сам Монс не дуже в таке вірив.