Він рвучко сів на ліжку. Його пойняло відчуття, що ось-ось станеться якесь жахіття, але він не міг утямити, де це він опинився. Загледівши Сіґмунда, що стояв біля вікна, він умент усе пригадав. Тоді знов швиденько відкинувся на подушку з наміром поспати ще. Бодай на півгодинки відкласти зустріч із новим днем і аж тоді вже встати…

— Дивися, дощ пересівся!

Сіґмунд розсунув штори й підійшов до ліжка. Маркус удав, що спить.

— Прокидайся, Маркусе! Заповідається знаменний день!

Маркус ледь кліпнув. Атож, заповідався знаменний день. І вже завтра від нього не лишиться й помину. Так він зазвичай думав, коли збирався до зубного лікаря. Одначе нинішній день видавався куди гіршим, ніж той, коли він ходив вставляти пломби. Все було настільки гидко, що йому навіть не вдавалося радіти завтрашньому дневі. Таж після сьогоднішнього дня вже все буде інакше. Йому доведеться пережити найганебніше в своєму житті падіння, і він довіку не позбудеться тієї ганьби. Вона тягнутиметься за ним доти, доки він і житиме. І хоч би як вправно він прикидався сином мільйонера, однак його викриють. Неодмінно викриють. А коли те станеться, йому більш ніколи не пощастить перестати думати. На саму гадку про жахливу зустріч із Діаною Мортенсен його охоплював більший переляк, розгубленість і сором, ніж раніше. Так, чого доброго, й справді можна стати Мавпусом. Раз і назавжди. Він поволі підвівся з ліжка.

— Атож, — сказав він. — Заповідається знаменний день.

Розділ XIII

— Чого вам хочеться, хлопці?

Монс звів очі від меню. Він сидів поруч із Сіґмундом лицем до зали. Маркус сидів по другий бік столу й дивився в стіну за їхніми спинами. Він вибрав те місце відразу, як тільки вони зайшли. Батько запропонував помінятися місцями, щоб він міг добре роздивитися Діану Мортенсен, коли вона з’явиться в ресторані, але Маркус відмовився. Мовляв, його не надто цікавлять кінозірки й він хотів би спокійно пообідати. В його душі ще жевріла якась надія, що можна буде відкласти зустріч із Діаною Мортенсен на кілька днів. Якщо Монс спитає, чи не хотів би він узяти в неї автограф, то він скаже, що перестав їх збирати. А коли Сіґмунд йому підморгне (а він неодмінно таки підморгне), то Маркус удасть, що не помітив. Можливо, йому навіть пощастить отруїтися їжею, тоді він з чистим сумлінням піде до свого номера. Варіантів було безліч. Усі вони здавалися йому прийнятними, але він не вірив у жоден.

— Риби, — відповів він. — Мені хочеться риби.

Монс засміявся.

— Ясна річ. Ми ж у рибному ресторані. А якої саме?

— Я хочу філе пінагора з креветками, — сказав Сіґмунд. — І, якщо можна, кока-коли.

— Я візьму камбалу в білому портвейні, — сказав Монс. — Маркусе, а тобі що?

— А тут є сира риба?

Він чув, що сира риба могла псуватися, хоча в такому розкішному ресторані то було малоймовірно.

— У них є лосось, — трохи сторопіло відповів Монс. — Але чого це тобі заманулося сирої риби?

— Я люблю сиру рибу.

— Ти раніше цього не казав.

— Так. А тепер кажу.

Його кинуло в піт ще до того, як вони зайшли в ресторан, і зараз сорочка в нього була така мокра, хоч викручуй. Він відчув себе малою рибиною. Промоклий до рубця, він опускався на морське дно, де на нього пантрували краби та смертельно небезпечні хижі риби, щоб проковтнути. Піджак теж уже почав мокріти, а руки здавалися йому мачулою, просякнутою теплою водою. Якщо йому цього вечора доведеться тиснути Діані Мортенсен руку, то вони обоє опиняться немов під душем.

— А що тобі взяти пити, Маркусе?

— Склянку води.

— А може, й ти питимеш кока-колу?

— Ні, дякую.

— Звісно, якщо хочеш, можна взяти й води.

— Так, дякую.

— То що ти хочеш — води чи кока-коли?

— Може, він хоче й того, й того? — спитав офіціант, що вже стояв біля столика й записував замовлення.

— Красненько дякую, — відповів Маркус.

Офіціант пішов, а Монс заходився розповідати про те, як він ловив рибу в Савалені, де, бувши дитиною, проводив вакації. Сіґмунд зацікавлено його слухав. Маркус не чув ані слова, проте щоразу, як батько робив паузу, механічно кивав головою.

— Найкраще, мені здається, ловити на муху, — сказав Монс. — Ну, з мене не бозна-який рибалка, і мені навіть важко полічити, скільки разів та муха зачіпалася гачком поза моєю спиною за дерево. Одначе було весело, що там казати.

— Еге ж, пане Сімонсене, радо вам вірю, — мовив Сіґмунд.

— Треба, Маркусе, нам із тобою якось спробувати, — жваво сказав Монс.

— Що саме?

— Риболовлю на мух.

— А мухи смачні?

Монс хотів було пояснити, що риболовля на мух не означає ловити мух, але тієї миті до них долинув сміх і гамір. З гардероба до зали зайшло товариство, і якийсь чоловік сказав:

— Отут, Діано, нам подадуть щойно зловлену морську рибу.

Потім хтось радісно вереснув, і голос, який безпомильно міг впізнати кожен, хто дивився «Гроші та владу», вигукнув так гучно, що почули всі в ресторані:

— Як я люблю цю країну![20]

Діана Мортенсен повернулася додому.

Сіґмунд та Монс завмерли з кругленькими французькими булочками в руках. Не перестаючи жувати, вони витріщилися на Діану. Здавалося, ніби вони прикипіли очима до телевізора, у них навіть було таке відчуття, що перед ними телевізор. Вони дивилися мильну оперу з Гортена, а Діана Мортенсен була так само далеко й так само близько від них, як Ребекка Джонс, коли стояла на вікні шістдесят восьмого поверху. Все то скидалося на міраж. Їм показували епізод із фантастичного телесеріалу про життя Діани Мортенсен, і вони його дивилися. Маркус утупився очима в стіну. Йому здавалося, ніби він підіймався на самісінький верх найвищих у світі американських гірок. У нього аж похололо в животі, але вертатися було запізно. Незабаром він помчить донизу. То буде жахливо, хоч найстрашнішою виявиться та мить, коли він досягне вершини. Та секунда, коли вагончик майже зупиняється на найвищій точці. Саме там він зараз і перебував.

— Глянь-но, Маркусе, — шепнув йому батько.

— Вона стоїть якраз за тобою, — шепнув Сіґмунд.

Їхні голоси нагадували вітер, що шамотів у височині.

— Обернися, — зашепотів Сіґмунд. — Обернися, Маркусе.

Йому не хотілося обертатися. Але довелося. Дороги назад не було. Він повернув голову. Поволі й знехотя. Потім заціпенів і безрушно сидів на місці доти, доки американські гірки догуркотіли до самого низу.

Діана Мортенсен стояла посеред зали. В коротенькій білій спідничці, білій шовковій блузці та в білому піджаку. На шиї в неї золотів ланцюжок із блискучим зеленим камінчиком. Вона була золотокоса, шкіру мала бліду, як слонова кістка, а блузка облягала її так, що було помітно пипки грудей. Обличчям вона була повернута до Маркуса. Та він знав, що вона його не бачила.

Діана дивилася на трьох фотографів, які її фотографували, усміхалася до них білозубою усмішкою та сяяла здивованими блакитними очима. Коли вона мотнула головою, пасемце її волосся спало донизу й затулило одне око. Потім вона відкинула голову назад, провела рукою по волоссю й водночас так випнула груди вперед, що пипки її грудей під блузкою стали ще помітніші. Тоді розвела руками й усміхнулася решті відвідувачів ресторану, ніби просила в них вибачення за гамір. Одначе фотографи не відступалися. Їм пощастило її вполювати, тож відпускати її вони не хотіли. Спалахи фотоапаратів освітлювали її обличчя, а вона все всміхалася та всміхалася. Троє кровожерних фотографів загнали її в саму пастку. Вони нічого не знали. Навіть поняття не мали про те, що знаменита кінозірка Діана Мортенсен насправді не кінозірка, а підневільна пташка, яка мріяла розпростати крила й вільно полинути аж у височінь, де можна бути самою собою, а не успішною лялькою Барбі, якою її всі вважали.