Маркус кивнув.

— Де ви поселилися?

— Ми живемо в цьому готелі, — відповів Маркус. — Тато грає на даху в гольф.

— Тоді до зустрічі, — сказала Діана.

— Бувай, — відповів Маркус.

До столика він підійшов водночас із офіціантом, який приніс їжу.

— Хай тобі грець! Що це ти таке учворив? — хрипко зашепотів Монс.

— Я привітався з Діаною Мортенсен, — відповів Маркус і запхнув у рота шматочок лосося.

Виявилось, що риба досить смачна.

— Але… але… хіба ти з нею знайомий?

— Трохи, — відповів Маркус. — Я написав їй листа й попросив автографа. Вона відповіла, а тоді ми написали одне одному кілька листів.

— Ти цього не розповідав, — сказав Монс і підняв келих.

— Атож, — спокійно мовив Сіґмунд. — Є ще дещо, чого ви, пане Сімонсене, не знаєте. Зараз вона, напевно, захоче випити за ваше здоров’я.

Монс здригнувся, ніби його вжалила оса.

— Що це ти верзеш?

— Вона підняла свій келих і дивиться на вас. Либонь, хоче сказати вам «будьмо!».

— Чого це ні сіло ні впало вона хоче сказати мені «будьмо!»?

— Та, мабуть, ви їй подобаєтеся.

Монс крадькома зиркнув у бік Діани. Вона всміхнулася йому, і він стримано всміхнувся їй у відповідь. Кивнувши головою, вона підняла келих.

— Ви повинні з нею випити, пане Сімонсене, — сказав Сіґмунд. — Інакше вас сприймуть за нечему.

Монс підняв келих і простягнув його назустріч Діані. Щоправда, те можна було сприйняти і як відгук на «будьмо!», і як мимовільний жест. Діана сприйняла то як відгук на «будьмо!» Її усмішка засяяла ще променистіше. Вона ледь пригубила вина і, на превеликий Монсів подив, підморгнула йому. Він ковтнув зі свого келиха, похлинувся й закашлявся, силкуючися притлумити кашель. Одначе його було чути на весь ресторан.

— Нічого не розумію, — промимрив він. — Анічогісінько. Ти писав їй про мене, Маркусе?

— Зовсім трішечки, — відповів Маркус і з’їв ще одного шматочка лосося.

Риба вже не видавалася йому такою смачною, як раніше.

За вечерею Монс намагався вивідати, про що Маркус і Діана писали одне одному. Маркус щосили ухилявся від прямої відповіді, а Монс у свою чергу також не дуже зосереджувався на його відповідях. Він без угаву зиркав на Діану й щоразу зустрічався з нею поглядом. Коли вони впорали вечерю, спітнів не лише Маркус, — Монсові теж не завадило було б стати під душ. Вони розплатилися й підвелися з-за столу. Діана й собі підвелася. Напевно, щоб сходити в туалет. Коли вони вийшли в хол, вона вже їх там чекала. На якусь мить здалося, ніби Монс хотів вернутися в ресторан, але чогось передумав і пішов далі. Вона подала йому руку.

— Дякую, що приїхав, — стиха мовила вона.

Він механічно взяв її руку в свою.

— Я — Маркусів батько, — прогугнявив він.

— Ну от ми й зустрілися, — лагідно мовила Діана.

— Авжеж, хе-хе, — видушив із себе Монс.

Потім він відпустив її руку й у супроводі свого сина метнувся до східців.

Сіґмунд лишився стояти біля Діани.

— Маркусів батько не з дуже балакучих, — пояснив він їй.

Здавалося, що Діана його не чула. Її погляд блукав по порожніх східцях.

— Я теж не з дуже балакучих, — сказав Сіґмунд.

Тепер Діана його помітила.

— Що ти сказав?

— Щ-що я… якби я… ти можеш дати мені свій автограф?

Розділ XIV

Монс зайшов до хлопців у номер. Він був неабияк схвильований і трохи спантеличений. Те саме діялося з Маркусом. Сіґмунд же навпаки — все тримав на контролі. У нього в записнику лежав Діанин автограф, до того ж він був дуже задоволений вечерею. Монса терзало відчуття того, що все крутилося навкруг його особи, але він не міг збагнути, чому саме.

— Я вимагаю пояснення! — роздратовано вигукнув він.

— І ви їх, пане Сімонсене, отримаєте, — пообіцяв Сіґмунд. — Мені здається, ви маєте на те законне право.

— Тобі здається? — трохи спокійніше перепитав Монс.

— Так, — відповів Сіґмунд. — Як бачите.

Маркус прикусив губу й розпачливо заморгав товаришеві. Якщо він розляпає Монсові про Маркуса старшого та Маркуса молодшого, то цю кімнату, напевно, рознесе від вибуху.

— В тебе болять очі, Маркусе? — спитав Монс.

— Що? Та ні. Просто я… — Він подивився на годинник. — Просто я трохи стомився. — І він прикрив однією рукою рота, вдаючи, що позіхає. — Авжеж, пора лягати в ліжко. Сьогодні був тяжкий день. Охо-хо, як я стомився. Добраніч, тату.

Все було марно. Монс сів на стілець, а Сіґмунд вийняв із міні-бару пляшку кока-коли.

— Прошу, пане Сімонсене. Вам треба трішки підкріпитися.

— Мабуть, я вип’ю пива, — сказав Монс.

— Ну й пийте, а я лягаю спати, — промимрив Маркус.

Він став роздягатися і, поки Сіґмунд розповідав, перебрався в піжаму, вклався в ліжко й натягнув на голову ковдру. Він прикинувся, що моментально провалився в сон, хоч насправді чув кожнісіньке слово.

Сіґмунд мав силу-силенну талантів. Маркус давно знав, що з нього, очевидно, вийде блискучий астрофізик або тямущий рекламіст. Тепер же він демонстрував свої дипломатичні здібності. Вони теж були неабиякі. Коли Монс, сидячи на стільці, відкорковував пляшку пива, в повітрі пахло смаленим, а коли Сіґмунд закінчив говорити, в кімнаті запанувала дружня й доброзичлива атмосфера. Та де там, майже весела. Той геніальний посередник знав достеменно, на чому треба наголосити, а про що не варто й згадувати.

Він розповів Монсові, як несправедливо обійшлися з Діаною Мортенсен, внаслідок чого вона стала жертвою судового позову, — їй було відмовлено в компенсації за знімки оголених грудей. Він розповів про клуб «Допоможи Діані», про листи, які вони писали, і про те, як вона зраділа їм і як захотіла зустрітися з Маркусом, прибувши до Норвегії.

— Листи підписував Маркус, — сказав Сіґмунд. — Я не люблю висовуватися. Вірте мені, пане Сімонсене, чи не вірте, але я люблю триматися в тіні.

Монс відкоркував другу пляшку пива, кивнув і сказав:

— Я теж.

З ліжка долинало гучне хропіння.

— Заснув, — сказав Сіґмунд. — Ну й нехай, він того заслужив. У вас хоробрий син, пане Сімонсене.

Монс кивнув.

— Так, він удався в свою матір. Кажи далі, Сіґмунде.

І Сіґмунд казав далі. Настав час зізнань. Він розказав, звідки вони дізналися, що Ребекка Джонс упаде з хмародряпа, але нізащо в світі не згодилися б на те, щоб Монс платив за обід. Та й побилися об заклад вони жартома, — «такі собі хлоп’ячі вибрики», як обмовився Сіґмунд. Йому саме з дому надіслали грошей і дали чітку вказівку витратити їх на розкішний обід для Монса й Маркуса. Він вийняв гаманця й показав гроші.

— Не вигадуй, — сердито сказав Монс. — Ти — мій гість.

Сіґмунд зітхнув.

— Гаразд. Нехай буде по-вашому. Як на мене, то сперечатися нема потреби.

— Отож-то, — вдоволено мовив Монс. — Розказуй далі! Що ви писали про мене?

Хропіння на ліжку стало ще гучніше.

— Писав Маркус, — відповів Сіґмунд.

— І що ж він писав?

Під ковдрою запала мертва тиша, одначе боятися було нічого. Настала мить брехні.

— Просто він розповів їй про свою любов до вас.

— Та невже?

Ковдра заходила то вгору, то вниз. Маркус дихав, мов ковальський міх.

— Атож, він написав, що ви найкращий у світі батько. Що ви чесний, щедрий і ненавидите несправедливість.

— Він справді так написав? — спитав Монс трохи впалим голосом.

— Атож, але я мушу зізнатися ще в одному.

— В чому?

— Він про вас трішки й прибрехав.

Хропіння, що долинало з ліжка, стало просто нестерпне.

— Прибрехав?

— Так. Він написав, що то ви розтлумачили нам, як несправедливо з нею обійшлися.

— Він так написав? Але навіщо?..

— Я не певен, пане Сімонсене, але, мабуть, тому, що він занадто скромний. Він, так би мовити, добровільно занизив свої заслуги.

— Атож, — згодився Монс геть упалим голосом, а в очах у нього закрутилися сльози. — Маркус завжди був скромнягою. Ага, то он чого вона так зраділа, як побачила мене.