Маркус відчув, як у нього запашіли щоки. Жар перекинувся далі. Всередину голови. Зайнявся мозок. Невидиме полум’я немов пожирало весь страх, соромливість та непевність, які він носив у собі впродовж цілого життя. Його думки згоряли на попіл, а безтямний гнів, що опановував ним, перетворював його на когось іншого. Тепер він не був Маркусом Сімонсеном. І Маркусом Сімонсеном молодшим також не був. Він був її братом. Єдиною людиною на світі, яка розуміла, що відбувалося в її душі. Колись і він був малий і наляканий. Але то було хтозна-коли. Тепер він старший брат і її особистий охоронець Маркус. Єдиний, хто міг би захистити її від всесвітнього зла. Він підвівся зі стільця.

— Зараз не варто просити автограф, — сказав батько. — Почекай, поки вони закінчать фотографувати.

Маркус кинув на нього холодний погляд.

— Іноді людина повинна зробити те, що вона повинна зробити, — сказав він.

Він обернувся спиною до столу й, минаючи фотографів, прудко побіг до Діани. Коли він зупинився біля неї, вона все ще усміхалася, але він помітив, яка силувана то була усмішка. Дівчина страждала, і його завданням було позбавити її тих страждань.

— Я допоможу тобі, Діано, — спокійно мовив він. — Я знаю про твої проблеми.

Не чекаючи відповіді, він обернувся до фотографів.

— O.K., люди добрі. Мабуть, на сьогодні досить, ми вам дуже вдячні.

Спершу запала тиша, а тоді хтось із фотографів хихикнув. Нічого нового в тому не було. Люди й раніше брали його на посміх. Ну й що ж, йому однаково.

— Атож, — спокійно сказав він. — Дуже смішно, еге ж? Як на вас, то, може, й страшенно смішно? Хіба ви знаєте смішніше заняття, ніж знущатися з тих, кому не до снаги за себе постояти? Але тепер ваше свято закінчилося.

І так воно й сталося. В ресторані запала мертвецька тиша. Монс підвівся з-за столу. Він почервонів як рак. Сіґмунд потягнув його за рукав.

— Сядьте, пане Сімонсене, — шепнув він. — Я думаю, що так буде краще.

Монс опустився на стілець і втягнув голову в плечі.

— Невже ви не розумієте, що вона також людина? — голосно й дзвінко спитав Маркус. — Людина! Але вам не відомо, що таке бути людиною, правда ж? Бо ви думаєте, що вона всього-на-всього лялька. Еге ж? Лялька, з якою можна робити все що завгодно. Ви скрадаєтеся за нею назирці й фотографуєте її, аби тільки заробити собі купу грошей і розбагатіти, як… — він не згадав іншого імені, — як дядечко Скрудж![21]

Спершу здалося, ніби фотографи ось-ось розгніваються, та раптом той, що хихотів, підняв камеру й почав нею клацати. Маркус замахав руками, щоб захистити Діану, одначе фотограф клацав і далі, а за ним заходилися клацати й інші двоє. Їхні обличчя ховалися за камерами. Фотографи були схожі на чудовиськ, що метали смертельно небезпечні сліпучі блискавки, хоч цілилися вони не в Діану. Вони цілилися в нього. В Маркуса Сімонсена, охоронця.

— Ану, стріляйте! — крикнув він. — Ми вас не боїмося!

Він почув позад себе кроки, — то підійшла Діана. Вона зупинилася поруч. Він розставив навкруг неї руки, ніби захисний заслін. Вона все ще усміхалася. Овва, вона начебто й зраділа. Потім обняла його за стан.

Тепер, напевно, вона відчувала себе впевненіше. І в неї на те були всі підстави. Він її не розчарує.

— Ну ось, бачите, де ми стоїмо? — крикнув він. — Думаєте, ви вже нас спіймали? А дзуськи! Ви вже нам у печінки в’їлися. Ми — як ті птахи. Полинемо вгору… високо і вільно. А ви, ви просто нікчемні горопахи… мавпуси!

Він замовк. Стояв непорушно й бездумно. Блискавки сяяли, а Діана усміхалася. Тоді погладила його по голові й підморгнула фотографам.

— Який ти милий, — сказала вона. — Як тебе звати?

— Мене звати Маркус, — відповів він. — Маркус Сімонсен. Саме так мене звати.

То був промах. Почувши звук власного імені, він більше не міг не думати. Вогонь у мозку погас, і думки покотилися його головою, як навальна снігова лавина. Що він накоїв? Чого це він тут стовбичив? Либонь, остаточно з’їхав з глузду. Цілком і назавжди. Червоний, як буряк, він, минаючи очима фотографів, безпорадно витріщився на Монса. Проте на допомогу звідти очікувати не доводилося. Батько теж був червоний і збентежений. Добродій Помідор молодший і добродій Помідор старший. Ось їх і подали до столу. Він потупив очі в підлогу.

Фотографи перестали клацати. Позад нього хтось щось промурмотів. А хтось ще й засміявся. І спереду, і ззаду. Він заплющив очі, жадаючи стати невидимим, але того не вийшло. Очевидячки, він був найпомітнішою персоною в ресторані. А завтра буде найпомітнішим у цілій країні, бо його знімки подадуть усі газети та журнали. Скандал у тринадцять років. «Неповнолітній залицяльник привселюдно осоромився в ресторані „Фішланн“.» «Божевільний хлопчина завдає кінозірці прикрощів і називає її птахою».

Він відчув на своєму плечі руку. Мабуть, по нього приїхала поліція.

— Вибачте, — промимрив він. — Я незумисне.

Він помітив, що над ним хтось схилився.

— То ти Маркус?

Ні, це не поліція.

— Маркус молодший?

Голос звучав тихо й лагідно, і від теплого подиху, що майже торкався його вух, у нього по спині пробіг мороз. Він мовчки кивнув і розплющив очі. Її обличчя було зовсім близько. Вона поцілувала його в щоку. Він знов заплющив очі й відчув, ніби кудись летів. Діана Мортенсен взяла його за руку, і він полинув у небо.

— Дуже приємно тебе бачити, — голосно сказала вона. — Я багато про тебе чула. Нам буде про що поговорити.

Вона променисто всміхнулася. Він також намагався відповісти їй привітною усмішкою. Звісно, вона в нього вийшла якась не дуже природна. Річ у тім, що він перебував на дорозі в небо, і його голова ще трохи йшла обертом.

— Я знаю, скільки важить тенісний м’яч, — промимрив він.

— Я знала, що ти маєш почуття гумору, — сказала Діана й засміялася.

Усі навкруг і собі вибухнули сміхом. Усі, крім Монса, Сіґмунда і його самого. Проте сміх той був не зловтішний, а приємний і доброзичливий, так би мовити, сміх-вітання. Або ж сміх-запитання: «Он як, то ти товаришуєш із Діаною?» Наступної миті навкруг нього вже скупчилися незнайомі радісні люди, яким дуже кортіло привітатися з хлопцем, про якого Діана так багато чула. Фотографи заходилися запевняти його, що вони не збиралися докучати Діані, — їх сюди запросили. Хтось із відвідувачів ресторану, всміхаючися, сказав, що інколи буває корисно діставати по шапці, але всі одностайно назвали такий спосіб знайомства потішним: мовляв, він їх усіх просто заткнув за пояс. Діана весь час тримала його за руку й усміхалася до нього, ніби була страшенно рада його бачити. Літній чоловік, який, очевидно, і влаштував оцю вечірку, спитав, чи не хоче хлопець сісти разом із ними, але Маркус відповів, що він прийшов із батьком. Як тільки він те сказав, Діанині очі округлилися ще більше.

— Твій батько тут? — спитала вона пошепки.

Він кивнув.

— Атож, он він сидить.

Вона подивилася проз нього в бік столика, за яким, утупивши очі в свою тарілку, завмер зашарілий і розгублений Монс. Сіґмунд сидів поруч. Він мовби прикипів до Діани очима, а коли вона обвела їх поглядом, то сталося те, чого Маркус ніколи раніше за ним не помічав, — товариш почервонів.

— Як ти гадаєш, твій батько не захоче пересісти до нашого столика? — спитала Діана.

Маркус похитав головою й промимрив:

— Ні. Він… він боїться… фотографів.

Діана кивнула.

— Розумію. А може, він хоче, щоб я підійшла привітатися?

— Ні, — швидко відповів Маркус. — Краще його не турбувати.

Діана усе ще дивилася на Монса. Він звів на неї погляд і зустрівся з нею очима. Вона мимохіть усміхнулася. Він умент схилив голову, схопив ножа й виделку та й ну шкрябати по тарілці, а коли виявилося, що вона порожня, відсунув її від себе разом із ножем і виделкою, відвернувся й задивився у вікно. В нього навіть потилиця була червона.

— Я розумію, що він не хоче зараз зі мною зустрічатися, — зашепотіла Діана. — Передаси йому від мене вітання?