— Не бере трубу? — підійшов і перепитав мене, як ні в чому не бувало, Дімич. Я глянув на нього — самовпевнений здоровило, за своїми габаритами не менший за Сема, схожий на здорового вовкодава і, здається, такий же самовпевнений.

— Очевидно десь вискочив. За пару хвилин знову йому дзвонитиму, — відповів я.

— Ну та всяке буває, — зобразив співчуття на обличчі Дімич. — Але давайте ви йому вже за ворітьми подзвоните. Просто мені ще треба туди повернутися, — він кивнув у бік будинку, з якого ми щойно вийшли.

І не чекаючи моєї відповіді, Дімич повільно попростував відчиняти ворота. Я з розпачем глянув на Сема. Той кинув цигарку і повільно затушив її черевиком.

— Загоруйко про все знає, — тихо і якось буденно сказав Сем, дивлячись кудись у бік. — Він у курсі всього.

— Чому ти так думаєш?!

— Невже б вони робили це з власної ініціативи? Не сміши. Від самого початку план був саме такий. Тому труби він не візьме.

— Так, а що ж… що робити?

— Поїхати звідси. Просто зараз сісти в машину і поїхати.

— Семе, я так не зможу.

Сем повернувся до мене і уважно, ніби вивчаючи, глянув мені у вічі:

— Не можеш? — якось по-особливому спокійно і тихо спитав він. — А що у тебе перед цим хлопцем — якісь зобов’язання?

— Я привіз його сюди. І лишити його напризволяще я не можу.

Сем ще раз уважно глянув на мене, на цей раз мені здалося, що з жалем, після чого спитав:

— А завалити тих трьох відморозків — ти зможеш?

— Не знаю… Чесно не знаю. Але хіба у нас є вибір?

— У нас? Я мав на увазі лише тебе. До чого тут я?

— До чого? Та власне ні до чого… Гадаю, зараз кожен сам має вирішувати…

— От і добре, — обірвав мене Сем. — Вибач, друже, але я пас. Я вшиваюся звідси. І тобі раджу зробити те саме.

— Я вже здається тобі сказав…

Сем ще раз стенув плечима, після чого повернувся і, не зронивши жодного слова, пішов до машини.

— А ви що — не їдете? — переді мною знову вигулькнула фігура Дімича.

— Я… дещо забув там унизу.

Дімич недовірливо глянув на мене і гмукнув:

— Ну так і буде. Потім через вашого шефа передамо.

— Та для чого так складно. Я швиденько спущусь і заберу…

На цих словах я зробив крок до будівлі, проте Дімич рішуче перегородив мені дорогу.

— Зараз ти туди не підеш, — мовив він твердо, перейшовши на «ти». І додав вже абсолютно не намагаючись приховати нотки роздратування у голосі. — Тобі ясно?

— Відступи, — тихо промовив я, роблячи ще один крок вперед, і фактично впираючись у мого співрозмовника.

І тут він різко штовхнув мене обома руками в груди. Відлітаючи, я встиг схопити його за одяг, і, вже падаючи, смикнути на себе. Ми покотилися по землі, намагаючись вцілити одне одному в обличчя чи схопити за горло. Я тихо шипів, він так само стиха матюкався, здається у мене вже була роз’юшена губа, в нього також капотіло червоне, проте ми ніяк не могли здолати одне одного. В якийсь момент я відчув, що мені просто не вистачить дихалки. І в цей час чиясь нога з усієї сили вмазала мого спаринг-партнера в бік, потім ще раз, і нарешті з безпомильною жорстокістю удар черевиком вцілив в обличчя мого супротивника. Дімич якось по-дитячому схлипнув і одразу ж обм’як. Я ошелешено підняв голову і побачив постать Сема, яка нависла просто над нами.

— Ти його вбив? — чомусь спитав я.

— Ні, звичайно. Дихає. А ти його реально жалів, — мовив Сем, допомагаючи мені звестися. — Так не б’ють.

— Дякую, що повернувся, — спробував я усміхнутися, витираючи кров з губи.

— Ти просто не лишив мені вибору.

— Він не лишив нам вибору, — мовив я, киваючи в бік входу до будівлі.

— Ти й далі хочеш це зробити? — глянув на мене Сем.

— А що — є варіанти? Тим більше їх там вже двоє. Лише двоє…

Сем поліз в кишеню і витяг звідти хустину, яку простягнув мені:

— На, втрись. І пошукай, чим це тіло зв’язати.

— А ти?

— А я зараз дістану з машини дещо і спущусь донизу. Може щось і вийде.

— Я піду з тобою.

— Для чого ти мені там потрібен? Ти он з одним стільки мудохався…

— Я з тобою, Семе!

Семен змучено зітхнув.

— Добре. Ти підеш зі мною. Але перед цим знайди у машині щось, чим можна зв’язати його, — Сем кивнув у бік лежачого.

— Гаразд.

Я кинувся до машини, наче в лихоманці відкрив багажник, заглянув до середини, але не побачив жодної мотузки чи чогось підходящого, чим можна було скрутити руки. Лише повторний огляд дозволив знайти на дні багажника якесь мотуззя. Коли я повернувся, то побачив що Дімич, який до того нерухомо лежав на землі, став рачки і, здається, намагався звестися на ноги, а Сем кудись щез — його ніде не було.

— Ану лежи! — закричав я не своїм голосом Дімичу, і наступної миті гепнув йому на спину всією вагою, фактично вдавивши його в землю. Так-сяк стягнувши йому руки за спиною, я узявся за ноги, і за кілька хвилин покінчивши із цим заняттям, зміг роззирнутися, шукаючи, куди ж подівся Сем. Проте не побачив його. Якийсь час я сидів на зв’язаному, намагаючись зрозуміти, що мені робити далі. Аж тут двері з будівлі з гуркотом відчинилися, і в отворі з’явився пошарпаний, з дико вибалушеними очима Сем.

— Швидше, до машини! — закричав він мені і сам чимдуж рвонув до неї. У цей момент з будівлі вискочив Грінченко, який відразу ж рвонув за Семом. Якийсь момент я мовчки спостерігав за ними, а потім, кинувши прощальний погляд на Дімича, підхопився і теж побіг до машини. Я буквально хлюпнувся поруч із Семом, і не встиг навіть закрити дверцята, як вона рвонула з місця. Сем заклав крутий віраж, машину занесло, проте, не скидаючи швидкості, ми щодуху мчали далі. Я глянув у дзеркало заднього огляду і побачив, як на вулицю крізь відчинені ворота вискочили дві чоловічі фігури, причім одна з них щось тримала у руці. Проте вже наступної миті дзеркала не було — Сем з брязкотом зчесав його об якийсь стовп. Я інстинктивно відкинувся на сидінні, оскільки мені здалося, що цей стовп летів просто на мене.

— Обережніше!!! — крикнув я Семові, проте він лиш відмахнувся, аби я його не відволікав.

І я зрозумів, що зараз так реально буде краще. Я перевів погляд на Грінченка, який сидів на задньому сидінні — він повернув голову і дивився назад, наче очікуючи погоні.

— Женуться? — спитав я.

— Поки не видно. Але все може бути.

Вочевидь Сем теж не виключав такого розвитку подій, тому що не зменшував швидкості, час від часу закладаючи нові віражі. Замість повернутись у місто, Сем вирішив навпаки — їхати в протилежний бік, вважаючи, що нові знайомі намагатимуться перехопити нас саме на під’їзді до Києва. Сем звернув з траси на манівці, і вже за хвилин десять ми побачили попереду невелику річечку, що текла обіч дороги. Отут Сем і зупинив машину.

— Умитися хочу, — відповів на моє німе запитання Сем і додав. — На мені досі кров.

Лише зараз я помітив, що його кулаки були геть збиті, ніби він лупашив ними по бетонній стіні.

— Може давай вже вдома? — запропонував йому. — Ще підхопиш якусь заразу.

Сем нічого не відповів, без слів виліз з машини і посунув до річки. Я теж вибрався назовні і слідом за Семом підійшов впритул до води. Чиста, вочевидь, холодна вода потужним струменем колихала пасма зелених водоростей. Сем присів і занурив у воду обидві руки.

— Внизу — важко було? — спитав його.

Він хитнув головою, вочевидь йому було неприємно згадувати:

— По-різному. Хоча пощастило. Вони не чекали, що хтось повернеться…

Я поклав Семові руку на плече:

— Семене, не знаю як Грінченко, а я дуже вдячний тобі…

— Пусте, — ще раз хитнув головою Сем.

Він випростався і, голосно вдихнувши повітря, одним широким рухом зняв із себе сорочку, наче здираючи щось набридливе та зайве, черевики, штани, після чого з розмаху шубовснув у воду. Довго не виринав і з’явившись на поверхні з голосним «у-у-ух», пірнув знову.

— Вода ж холодна! — прокричав я йому, коли він вчергове виринув.

— Яка різниця!.. — крикнув він і знов пірнув.