— Не бере трубу? — підійшов і перепитав мене, як ні в чому не бувало, Дімич. Я глянув на нього — самовпевнений здоровило, за своїми габаритами не менший за Сема, схожий на здорового вовкодава і, здається, такий же самовпевнений.
— Очевидно десь вискочив. За пару хвилин знову йому дзвонитиму, — відповів я.
— Ну та всяке буває, — зобразив співчуття на обличчі Дімич. — Але давайте ви йому вже за ворітьми подзвоните. Просто мені ще треба туди повернутися, — він кивнув у бік будинку, з якого ми щойно вийшли.
І не чекаючи моєї відповіді, Дімич повільно попростував відчиняти ворота. Я з розпачем глянув на Сема. Той кинув цигарку і повільно затушив її черевиком.
— Загоруйко про все знає, — тихо і якось буденно сказав Сем, дивлячись кудись у бік. — Він у курсі всього.
— Чому ти так думаєш?!
— Невже б вони робили це з власної ініціативи? Не сміши. Від самого початку план був саме такий. Тому труби він не візьме.
— Так, а що ж… що робити?
— Поїхати звідси. Просто зараз сісти в машину і поїхати.
— Семе, я так не зможу.
Сем повернувся до мене і уважно, ніби вивчаючи, глянув мені у вічі:
— Не можеш? — якось по-особливому спокійно і тихо спитав він. — А що у тебе перед цим хлопцем — якісь зобов’язання?
— Я привіз його сюди. І лишити його напризволяще я не можу.
Сем ще раз уважно глянув на мене, на цей раз мені здалося, що з жалем, після чого спитав:
— А завалити тих трьох відморозків — ти зможеш?
— Не знаю… Чесно не знаю. Але хіба у нас є вибір?
— У нас? Я мав на увазі лише тебе. До чого тут я?
— До чого? Та власне ні до чого… Гадаю, зараз кожен сам має вирішувати…
— От і добре, — обірвав мене Сем. — Вибач, друже, але я пас. Я вшиваюся звідси. І тобі раджу зробити те саме.
— Я вже здається тобі сказав…
Сем ще раз стенув плечима, після чого повернувся і, не зронивши жодного слова, пішов до машини.
— А ви що — не їдете? — переді мною знову вигулькнула фігура Дімича.
— Я… дещо забув там унизу.
Дімич недовірливо глянув на мене і гмукнув:
— Ну так і буде. Потім через вашого шефа передамо.
— Та для чого так складно. Я швиденько спущусь і заберу…
На цих словах я зробив крок до будівлі, проте Дімич рішуче перегородив мені дорогу.
— Зараз ти туди не підеш, — мовив він твердо, перейшовши на «ти». І додав вже абсолютно не намагаючись приховати нотки роздратування у голосі. — Тобі ясно?
— Відступи, — тихо промовив я, роблячи ще один крок вперед, і фактично впираючись у мого співрозмовника.
І тут він різко штовхнув мене обома руками в груди. Відлітаючи, я встиг схопити його за одяг, і, вже падаючи, смикнути на себе. Ми покотилися по землі, намагаючись вцілити одне одному в обличчя чи схопити за горло. Я тихо шипів, він так само стиха матюкався, здається у мене вже була роз’юшена губа, в нього також капотіло червоне, проте ми ніяк не могли здолати одне одного. В якийсь момент я відчув, що мені просто не вистачить дихалки. І в цей час чиясь нога з усієї сили вмазала мого спаринг-партнера в бік, потім ще раз, і нарешті з безпомильною жорстокістю удар черевиком вцілив в обличчя мого супротивника. Дімич якось по-дитячому схлипнув і одразу ж обм’як. Я ошелешено підняв голову і побачив постать Сема, яка нависла просто над нами.
— Ти його вбив? — чомусь спитав я.
— Ні, звичайно. Дихає. А ти його реально жалів, — мовив Сем, допомагаючи мені звестися. — Так не б’ють.
— Дякую, що повернувся, — спробував я усміхнутися, витираючи кров з губи.
— Ти просто не лишив мені вибору.
— Він не лишив нам вибору, — мовив я, киваючи в бік входу до будівлі.
— Ти й далі хочеш це зробити? — глянув на мене Сем.
— А що — є варіанти? Тим більше їх там вже двоє. Лише двоє…
Сем поліз в кишеню і витяг звідти хустину, яку простягнув мені:
— На, втрись. І пошукай, чим це тіло зв’язати.
— А ти?
— А я зараз дістану з машини дещо і спущусь донизу. Може щось і вийде.
— Я піду з тобою.
— Для чого ти мені там потрібен? Ти он з одним стільки мудохався…
— Я з тобою, Семе!
Семен змучено зітхнув.
— Добре. Ти підеш зі мною. Але перед цим знайди у машині щось, чим можна зв’язати його, — Сем кивнув у бік лежачого.
— Гаразд.
Я кинувся до машини, наче в лихоманці відкрив багажник, заглянув до середини, але не побачив жодної мотузки чи чогось підходящого, чим можна було скрутити руки. Лише повторний огляд дозволив знайти на дні багажника якесь мотуззя. Коли я повернувся, то побачив що Дімич, який до того нерухомо лежав на землі, став рачки і, здається, намагався звестися на ноги, а Сем кудись щез — його ніде не було.
— Ану лежи! — закричав я не своїм голосом Дімичу, і наступної миті гепнув йому на спину всією вагою, фактично вдавивши його в землю. Так-сяк стягнувши йому руки за спиною, я узявся за ноги, і за кілька хвилин покінчивши із цим заняттям, зміг роззирнутися, шукаючи, куди ж подівся Сем. Проте не побачив його. Якийсь час я сидів на зв’язаному, намагаючись зрозуміти, що мені робити далі. Аж тут двері з будівлі з гуркотом відчинилися, і в отворі з’явився пошарпаний, з дико вибалушеними очима Сем.
— Швидше, до машини! — закричав він мені і сам чимдуж рвонув до неї. У цей момент з будівлі вискочив Грінченко, який відразу ж рвонув за Семом. Якийсь момент я мовчки спостерігав за ними, а потім, кинувши прощальний погляд на Дімича, підхопився і теж побіг до машини. Я буквально хлюпнувся поруч із Семом, і не встиг навіть закрити дверцята, як вона рвонула з місця. Сем заклав крутий віраж, машину занесло, проте, не скидаючи швидкості, ми щодуху мчали далі. Я глянув у дзеркало заднього огляду і побачив, як на вулицю крізь відчинені ворота вискочили дві чоловічі фігури, причім одна з них щось тримала у руці. Проте вже наступної миті дзеркала не було — Сем з брязкотом зчесав його об якийсь стовп. Я інстинктивно відкинувся на сидінні, оскільки мені здалося, що цей стовп летів просто на мене.
— Обережніше!!! — крикнув я Семові, проте він лиш відмахнувся, аби я його не відволікав.
І я зрозумів, що зараз так реально буде краще. Я перевів погляд на Грінченка, який сидів на задньому сидінні — він повернув голову і дивився назад, наче очікуючи погоні.
— Женуться? — спитав я.
— Поки не видно. Але все може бути.
Вочевидь Сем теж не виключав такого розвитку подій, тому що не зменшував швидкості, час від часу закладаючи нові віражі. Замість повернутись у місто, Сем вирішив навпаки — їхати в протилежний бік, вважаючи, що нові знайомі намагатимуться перехопити нас саме на під’їзді до Києва. Сем звернув з траси на манівці, і вже за хвилин десять ми побачили попереду невелику річечку, що текла обіч дороги. Отут Сем і зупинив машину.
— Умитися хочу, — відповів на моє німе запитання Сем і додав. — На мені досі кров.
Лише зараз я помітив, що його кулаки були геть збиті, ніби він лупашив ними по бетонній стіні.
— Може давай вже вдома? — запропонував йому. — Ще підхопиш якусь заразу.
Сем нічого не відповів, без слів виліз з машини і посунув до річки. Я теж вибрався назовні і слідом за Семом підійшов впритул до води. Чиста, вочевидь, холодна вода потужним струменем колихала пасма зелених водоростей. Сем присів і занурив у воду обидві руки.
— Внизу — важко було? — спитав його.
Він хитнув головою, вочевидь йому було неприємно згадувати:
— По-різному. Хоча пощастило. Вони не чекали, що хтось повернеться…
Я поклав Семові руку на плече:
— Семене, не знаю як Грінченко, а я дуже вдячний тобі…
— Пусте, — ще раз хитнув головою Сем.
Він випростався і, голосно вдихнувши повітря, одним широким рухом зняв із себе сорочку, наче здираючи щось набридливе та зайве, черевики, штани, після чого з розмаху шубовснув у воду. Довго не виринав і з’явившись на поверхні з голосним «у-у-ух», пірнув знову.
— Вода ж холодна! — прокричав я йому, коли він вчергове виринув.
— Яка різниця!.. — крикнув він і знов пірнув.