Ще якусь мить я стояв на березі нерухомо, далі швидко скинув одяг і шубовснув услід за Семом. Холодна, аж обпікаюча вода накрила мене з головою, огорнувши тишею і невагомістю. Увесь навколишній світ кудись відступив, щезнув, ніби я лишився сам на сам з собою. Десь дуже далеко щось калатало, можливо, дзвін. І мені закортіло залишитися тут назавжди, у цьому прохолодному забутті. Аж раптом у грудях не стало повітря. І я випірнув. Поряд зі мною з води з’явився Сем.
— Ну як? — спитав відсапуючись він.
— Ось, — витягнув із води ліву руку з піднятим великим пальцем. — Наче на світ народився.
— З днем народження! — засміявся Сем.
Ми ще трохи поплавали, а потім, вилізши з води і ловлячи дрижаки від холоду, забігали сюди-туди по берегу. Зрештою, остаточно не висохнувши, вирішили таки повертатися до міста. Грінченко, який весь цей час просидів у машині, здається, проти нашого плану не заперечував. Коли вже в’їздили до передмістя, він попросив зупинитися біля найближчої станції метро і вискочивши з машини промовив:
— Хлопці, дякую. Я справді не сподівався, що ви це зробите!
— Пусте, — мовив Сем таким тоном, наче йшлося про якусь дрібничку.
— Я ваш боржник, — додав Грінченко.
— Ну якось вип’ємо по сто грамів, — усміхнувся я.
— Обов’язково, — махнув він рукою.
Сем встиг добряче від’їхати, а до мене дійшло: ми забули обмінятися контактами, зокрема, номерами телефонів. Питання, як ми знайдемо одне одного, лишилося відкритим.
Коли приїхали додому, Віка тихо зойкнула, побачивши нас. Отримані під час бійки забої-садна саме почали проявлятися у повній красі, тому вигляд у нас був не вельми презентабельний.
Знадобилося трохи часу, аби прийти до тями. Зібралися на кухні. Ми мовчки пили заварений Вікою міцний чай, вона ж стояла біля вікна і так само мовчки за нами спостерігала.
— От поясніть мені, — порушила вона мовчанку. — Ви надрали цим мудакам задницю, правильно? Ви врятували того хлопця, невідомо, що вони з ним зробили б. Коротше кажучи, ви найхоробріші чоловіки, яких я будь-коли знала. То якого милого, поясніть мені, ви сидите зараз з таким виглядом, наче на власних похоронах?
— Ну тому що фактично це і є наш похорон, — зітхнув я. — Після того, що ми зробили сьогодні, нас просто закопають…
— Як мінімум закопають, — похмуро кивнув головою Сем. — А можуть ще перед тим і помучити. Очевидно, що банк у таких речах своїм працівникам поблажок не дає…
— А вони знають де ти мешкаєш, Семе? — перепитала Віка.
Сем замислився.
— Здається ні, не повинні… Я, коли влаштовувався, мешкав за іншою адресою… Але невже ти думаєш, що вони нас не знайдуть?
Віка знизала плечима:
— Я просто не розумію, у чому ваша провина. Коли ви йшли на цю роботу, то вочевидь не зобов’язувалися возити людей на тортури. Ви просто банківські працівники, що працюють з боржниками. Андрій взагалі не з цієї сфери. То за що з вас можуть спитати?! Покиньте про це думати. А що з такої роботи треба було йти — так це очевидно. Такого й ворогам не побажаєш! Ось Андрій похмурий днями ходить. А ти, Семе, взагалі на звіра став схожий. А тепер ви вільні, і нікому нічого не винні. Просто — вільні! І можете робити все, що заманеться. Радіти треба, а не сидіти з такими обличчями, святкувати! До речі, у нас є що випити?! — мовила вона, відкриваючи буфет.
— От випити нам справді не завадить, — ствердно і так само похмуро кивнув Сем.
Не пройшло і хвилини, як на столі з’явилися келихи, якісь наїдки та недопиті колись пляшки з коньяком та вином.
— За щасливе майбутнє, — мовила Віка, підіймаючи келих. Ми також підняли келихи, мовчки почаркувалися і перехилили до дна. Відразу випили по другій. Коньяк зігрів душу, змусив кров швидше циркулювати, дихати стало легше. Я розлив залишки алкоголю по келихах і, перед тим, як випити востаннє, виголосив коротку промову — що я люблю і Сема, і Віку, що вони обоє класні, що ми добре порозумілися. А потім, допивши все, вже з кавою перемістилися до кімнати, де вмостилися у фотелях і повагом говорили на різні теми.
— Знаєте, що мені найбільше не подобалося у нашій роботі? — спитав Сем.
— Треба було рано вставати? — засміялась Віка.
— Ні, — серйозно відповів Сем. — І не тому, як думає Андрій, що мені подобалося вибивати гроші у людей. Хоча щодо кредитів — то тут я завжди вважав і вважаю, що кожен має сам відповідати за свої дії. Хай це навіть неправильний розрахунок своїх можливостей — за це треба відповідати. Так, зрештою, влаштований світ… Проте насправді все не так. Ви знаєте, тим людям, що нагорі, є набагато більше за що відповідати.
Проблема лиш у тому, що нема перед ким тримати відповідь…
Віка засміялася:
— Коли ти розповідав, що в дитинстві хотів бути ментом, аби ловити поганих дядь, я думала, що ти жартуєш. Але тепер бачу, що ні…
Сем похмуро глянув на неї, але промовчав.
Наступного ранку я прокинувся від того, що мій мобільник розривався. Майже на автоматі спросоння взяв трубу і почув голос Загоруйка:
— Андрію? Нарешті я до вас додзвонився.
— Доброго ранку, Василю Петровичу.
— Я так розумію, що ви прийняли рішення від нас піти?
— Ну, враховуючи, що я був на іспитовому терміні, і сам для себе ще не до кінця вирішив чи треба мені…
— Я розумію. Але те, як ви разом з Семеном вчинили щодо наших співробітників, чесно кажучи, не вкладається ні в які рамки.
— Ну вибачте, Василю Петровичу, я не зобов’язувався людей на страту возити.
— Про що ви кажете, Андрію? Це мала бути чисто профілактична розмова. Поки ви не вирішили там подонкіхотствувати…
— Коли відверто, у нас із Семеном склалося дещо інакше враження…
— Ви глибоко помилялися. Проте не буду вас у чомусь переконувати. До речі, про Грінченка — ви знаєте, де він зараз?
— Не маю ані найменшої уяви, — відповів чесно.
— Ясно. Ну то будемо вважати, що ви з Семеном написали заяви на звільнення. Зарплатню вам скинуть на картку — ви ж у нас майже місяць пропрацювали. І Семенові теж, хай не турбується.
— А інцидент з вашими співробітниками?..
— Вважатимемо, що його не було. Всі розійшлися полюбовно.
— Е-е-е… Василю Петровичу, я можу вам довіряти?..
— Слухайте, я не маю часу у чомусь вас переконувати. Якщо маєте якісь побоювання — це ваша особиста справа. Вам вирішувати. Вибачте, трохи зайнятий. До побачення.
— До побачення.
Ясна річ, я переповів суть розмови з Загоруйком Семові. Слова Василя Петровича його теж особливо не переконали.
Наступного дня, як і обіцяв Василь Петрович, вранці мені прийшло смс-повідомлення, що на картку надійшла моя перша і остання зарплата на цій роботі. Я трохи обносився останнім часом, тому на отримані гроші поїхав прикупити якогось одягу. Проте з шопінгом не склалося, чомусь не було настрою. Повештався містом, зайшов до кав’ярні. Замовив коньяк і каву та надовго засів зі своїми роздумами. Чомусь система вирішила нас відпустити, хоча ще за день до цього я готовий був з ким завгодно закластися, що нам будуть мститися. Принаймні так, як мені здавалося, мала функціонувати система. Але все вийшло інакше — ми були їй нецікаві, непотрібні. Нас вирішили просто викинути, запропонувавши жебрацького хабара у вигляді зарплати за недопрацьований місяць. Тепер я знову був вільний і безробітний.
Я замовив і випив одну порцію коньяку, потім ще одну… Розплатився і попрощався з барменом. І нетвердою ходою вийшов надвір. Оскільки накрапав мерзенний дощ, я вирішив не зловживати прогулянкою і спустився в метро. Де мене і накрило.
Хлопці в темних куртках і темних в’язаних шапочках. З ядучим запахом перегару, з кількаденною неголеністю на обличчі, завжди прибиті роботою. Заробітчани. Безликі у своїй злиденності, злиденні у своїй безликості. Всі на одне обличчя — хоч з Кам’янця, хоч з Авдїївки. Звичайно, у столичному метро їздить повно веселого та безжурного люду. Але навпроти мене сиділи саме такі хлопці. Потім зайшли ще такі самі і обсіли мене з обох боків. Таким чином я опинився в оточенні темних в’язаних шапочок. А в цей час, ніби для контрасту, на екрані монітора під стелею вагона показували тепле море, де засмагла білявка йшла край води з цитриною в руках. Всі голови в темних шапочках уважно спостерігали за тим, що відбувалося на екрані. Лише зліва від мене чоловік відсторонено пропікав поглядом підлогу. Можливо, він відчув, що я дивлюся на нього, тому запитально глянув на мене.