— Ну чекай, я тебе просто не розумію… А як ти взагалі думаєш викручуватись з цієї ситуації?

Віка поставила каву на стіл і відвернулася до вікна. Плечі її здригнулись.

— Я скажу тобі чесно Андрію — я змучилась. Я просто змучилась… Це вже продовжується більше року. У мене були певні заощадження, проте вони швидко вичерпались. А зараз… Не знаю, кажуть можна пройти таку собі фітотерапію, ніби це також може допомогти. Ну от десь так.

Я сидів, глибоко замислившись. Потім підійшов до неї, хотів обійняти:

— Віка…

Проте вона, наче захищаючись, випростала перед собою руки, і глянувши мені у вічі, мовила якомога спокійніше:

— Все нормально, Андрію, не турбуйся. Я впораюсь. Все буде добре.

— Але ж як ти?

— Ще раз повторюю Андрію — все буде добре. Я контролюю ситуацію. Їдьте разом з Семом і відпочивайте. І нічого, чуєш, нічого не кажи йому. Домовились?

Я мовчав. Віка пильно глянула мені у вічі.

— Андрію, ми домовились? Все що я тобі тут розказала — це між нами. Добре?

— Добре, — погодився я і опустивши голову почвалав до себе в кімнату.

Звичайно ж, я не дотримав слова. Коли в обід Віка, повернувшись з магазину, просунула свою голову на кухню, то побачила нас з Семом у стані, який важко було назвати веселим.

— Це правда? — спитав у неї Сем без жодних передмов.

Віка кинула на мене нищівний погляд, на що я видавив з себе «вибач, я не міг не сказати», і щезла в кімнаті.

— Це правда?! — крикнув їй услід Сем.

У відповідь двері до кімнати, де щезла Віка, голосно грюкнули.

Ми одночасно з Семом підхопилися зі стільців і попрямували до кімнати. Хоча здається все і так було ясно. Коли ми зайшли до кімнати, то побачили, що Віка лежить, скрутившись калачиком на дивані. І тут я подумав, що ніколи не бачив, щоб вона плакала. Сем сів до неї на диван і мовчки обійняв за плечі. Віка опустила йому голову на груди, і вони так затихли. А я, здається, зробив єдино правильну цієї миті річ — тихо вийшов у коридор, причинивши обережно двері.

Коли за півгодини я зайшов на кухню, то побачив там Віку і Сема, які пили каву і про щось тихо розмовляли. Побачивши мене, Сем, аби, очевидно, підвести логічну риску в розмові, сказав:

— Все буде добре.

— Ми зробимо все, аби тебе врятувати, — докинув я.

Віка невесело всміхнулася:

— Дякую вам хлопці. Але вам не варто заморочуватись. Я і так вдячна, що ви просто є. От на цьому давайте і закінчимо розмову. — Вона встала, здається хотіла ще щось сказати, але, зрештою, так нічого й не сказавши, вийшла геть.

Деякий час ми з Семом сиділи мовчки. Потім Сем сказав:

— Ну що, треба її витягати.

— Треба, — кивнув я головою. — Щоправда не зрозуміло як…

— Щось вигадаємо. А потім з’їздимо у цей твій, як його?

— Ламаюру.

— Так. Ми обов’язково туди ще поїдемо.

От приблизно саме з цього моменту наше життя повільно, але невідворотно почало змінюватися. Звичайно, я з Семом зі свого боку, а Віка зі свого, робили вигляд, що нічого не сталося, наче все було так само, як до цієї нашої розмови на кухні. Але насправді ми з Семом поринули з головою у зовсім інший, якийсь паралельний тому, у якому ми жили досі, світ. Контакти з громадськими організаціями, розмови з лікарями, розмови з простими людьми… «У моєї знайомої є проблема, їй потрібне лікування, воно коштує стільки-то, допоможіть, зрозумійте ситуацію…». Вочевидь, зараз ми були на початку цього шляху, лише намагалися вникнути в усі нюанси, хоча тепер була якась впевненість, що ми таки рухаємось у правильному напрямку. Звичайно, ми могли брехати самі собі, повністю заплутавшись у хитросплетіннях долі, притаманної кожному, хто намагається врятувати ближнього. Мабуть лише тут, на цій землі, було таке тісне і водночас таке взаємонепроникне існування двох кардинально різних світів. Один світ — це світ серіалів по вечорах, недільного шашлика та шопінгу, проблем зі встановленням нової сантехніки чи пробитої автомобільної шини. І, звичайно ж, «ми вчора так класно підвисли, але останнє пиво було зайвим…». І поряд, здається зовсім поряд — світ тваринного виживання, боротьби за життя в умовах, коли все проти тебе, коли людина поволі втрачає глузд в облуплених стінах лікарні від усвідомлення, що всім до тебе байдуже. Ні, звичайно, я не відкрив для себе цей світ тільки-но, це не стало для мене якоюсь неприємною новиною, скоріше це було повернення до того, про що я волів би забути, до того, що здавалося вже почало стиратися з моєї пам’яті назавжди. Проте, як з’ясувалося, я просто дурив, заколисував себе. Одного погляду на бліді обличчя хворих, кілька хвилин розмов про їхню пекельну дорогу до врятування було досить, аби відновити ті жах та тугу, що здавалося дрімали у моїй підсвідомості. Я знов майже втратив сон. Траплялося, якщо вірити Семові та Віці, я навіть голосно кричав уві сні. Проте з кожним днем, чи навіть з кожною хвилиною справа Віки ставала для мене дедалі більш значущою битвою, яку я програв колись, здається назавжди, але тепер отримав шанс повернутися до неї знов у нових умовах та з новими гравцями.

Був черговий вечір чергового дня. Ми сиділи з Семом на кухні і пили коньяк з кавою. Віка кудись вийшла подихати свіжим повітрям, останнім часом вона частенько це робила. Сем вчергове оновлював вміст наших склянок, коли на кухню увірвалася Віка з якимось папірцем в руці:

— Що це таке?! — мовила, а радше прокричала вона, вимахуючи ним над головою.

— А що там? — перепитав Сем.

— Так от, іду з магазину і бачу на під’їзді сусіднього будинку свою фотографію. Підходжу і бачу, що це ціла прокламація, що комусь так погано, що треба допомогти грішми.

Сем запитально глянув на мене:

— Це ти?

Я знизав плечима.

— Ні, звичайно.

Сем повернувся до Віки:

— Бачиш, Віка, це точно не ми. Можливо, ще хтось дізнався про твої проблеми і вирішив тобі допомогти…

Віка повільно видихнула, намагаючись заспокоїтися, потім ще раз.

— Не смішно. І затямте — я не хочу ні в кого брати грошей. Я сама вирішу свої проблеми! Тому прошу — щоб завтра цього ніде не було. Ви почули?!

Ми промовчали, продовжуючи вдавати, що ні при чому. Віка зібралася вже йти, але потім знов звернулася до нас:

— Хлопці, я справді дуже, дуже вдячна вам за те, що ви для мене робите. Але я сама вирішу свої проблеми. Я все зроблю сама.

— Віка, ми почули тебе, — мовив Сем.

Цього разу Віка таки пішла. Коли за нею зачинилися двері, Сем спитав:

— Ну що — сьогодні було багато дзвінків?

— Так, звичайно, дзвонили, — відповів я. Сьогодні була моя черга відповідати на дзвінки, за номером телефону який ми дали у побаченому Вікою оголошенні. І день справді був непоганий — люди просто обривали телефон. Але однаково, цього було замало, аби нашкребти необхідну для лікування Віки суму. Катастрофічно мало. Про що я, зрештою, і сказав Сему.

— Ясно, — видушив із себе мій спохмурнілий друг. — А я ниньки присвятив день пошукам роботи.

— І що?

— І нічого. Те, що пропонувалося по грошах, нашої проблеми не вирішить ніяк і ніколи…

— Ясно.

Сем похмуро, мовчки розлив по келихах залишки коньяку. Так само похмуро, без слів ми випили і певний час просто сиділи мовчки.

— Семе, має бути якийсь вихід, — порушив я мовчанку. — Він обов’язково є. Щодня телефонує дедалі більше людей. Щодня ми дізнаємося про щось нове. Треба лиш трохи часу. І ми викрутимося.

Сем кивнув:

— Звичайно викрутимося.

А наступного дня Сем щез. Я прокинувся рано і побачив у коридорі Віку, яка стривожено запитала, чи не знаю я, де Сем. Отримавши заперечну відповідь, Віка повідомила, що зникла дорожня сумка Сема і деякі його речі, а мобільний не відповідає. Коли зайшли на кухню, то побачили на буфеті дивом не помічену записку з Семеновими каракулями. У записці йшлося про те, що Сем вирішив поїхати на кілька днів у родинних справах. Більше нічого у записці не уточнювалося. Звичайно було дивно, що у Сема з’явились якісь родинні справи. За весь час нашого знайомства він хіба що кількома словами прохопився про свою рідню і навіть на запитання Віки майже нічого не розповідав. Єдине, що ми знали напевне, — близьких родичів у нього не лишилося. І тут раптом терміновий від’їзд у родинних справах. Тож нічого не лишалося як чекати Семового повернення, ось тільки погано, що Сем у своїй записці не уточнив, скільки днів його не буде.