— Ну як справи? — першим підійшов до неї Сем.

Віка мовчки знизала плечима, продовжуючи вивчати простір перед собою.

— Ти можеш конкретно сказати чи ні?! — не стримався Семен.

Віка гостро зиркнула на нього:

— Не кричи на мене! — крикнула вона і вже більш спокійним тоном продовжила:

— Одне слово, мені сказали, що у мене… що у мене нічого немає. — Тут Віка хитнула головою, ніби сама собі підтверджуючи щойно сказану новину. — Так і сказали.

— Як то нічого немає?!

— Ось так. За їхніми словами, навіть студент сказав би, що у мене нічого немає…

— Ти їм віриш?

— Так, з того, що я чула — вони справжні профі.

Сем повільно видихнув. Видихнув так, наче до того він просто не міг дихати. Після чого підійшов і поцілував Віку в чоло.

— Таки є Бог на небі.

— На небі, — кивнула вона. — Але мабуть не тут.

— Що ти маєш на увазі?

— Свій попередній діагноз. Він дорого мені коштував. І я кажу не про гроші. Весь цей час я жила мов у пеклі…

— Ти, до речі, ніколи не казала, хто тобі його поставив.

— Один лікар з однієї лікарні…

— Казковий ідіот.

— Я почула й іншу версію…

— Яку? Кажи, не тягни!

— Не кричи! І заспокойся. Мені досить прозоро натякнули, що причина цього діагнозу може бути не чиясь непрофесійність, а зовсім інше — гроші. Лікар, що поставив мені цей хибний діагноз, просто хотів розкрутити мене на гроші…

І саме в цей момент Віка заплакала. Я ніколи до того не бачив, як вона плаче, і майже ніколи, щоб вона була чимось всерйоз засмучена. Все носила у собі, іноді здавалося, що ми ніколи не побачимо її сліз, але цей день таки настав.

Сем брутально вилаявся. Певно я зробив те саме. Потім Сем обійняв її, щось тихо говорив, заспокоював, а потім якось по-особливому спокійно спитав:

— Слухай, а в якій лікарні цей твій лікар працює?

В обід того ж дня ми вже сиділи в приймальні головного лікаря шпиталю, де Віці було встановлено хибний діагноз.

— Так, звичайно, ми розберемося в усьому, — голос головного лікаря діяв як заспокійливі ліки. — Буде проведено всебічну перевірку цього факту…

Головлікар, красивий високого зросту чоловік, навдивовижу чемний розумака, пальцями хірурга натиснув якісь клавіші на комутаторі і назвавши кілька прізвищ, запросив зайти до кабінету. А нам пояснив: викликані лікарі ввійдуть до складу комісії, яка має розслідувати всю цю історію з помилковим діагнозом. За кілька хвилин всі медпрацівники були в кабінеті головлікаря, і ми нормально з ними поспілкувалися, коротко переповівши їм свою історію і відповівши на їхні запитання. Заключення Грінспенового знайомого справило на них неабияке враження. З’ясувавши всі деталі, ми домовились зустрітися за тиждень, аби дізнатися результати проведеного комісією розслідування. Втомлені і задоволені, ми поїхали додому, де на нас вже чекав Грінспен.

— Як успіхи? — спитав одразу Грінспен.

— Гадаю він сяде, — впевнено відповіла Віка.

— Ну я не був би аж таким оптимістом, але йому таки загрожують серйозні неприємності, — додав я.

— Оптимісти, — гмукнув Грінспен.

— Ти щось знаєш? — спитав ураз спохмурнілий Сем.

— Конкретно нічого. Але я знаю, як зазвичай ці справи закінчуються…

— Гриню, давай ти не будеш заражати нас своїм песимізмом, — подав я голос. — Сьогодні і так був реально важкий день.

— Добре, добре, — замахав руками Грінспен. — Я ж нічого. Просто не хочу, аби через тиждень ви були прикро розчаровані…

— От давай цей тиждень проживемо, а далі подивимось, — відрізав Сем.

Рівно за тиждень у той самий час ми втрьох — я, Сем і Віка — мовчки, без жодного звуку, з понурими головами заходили на обійстя. Грінспен так само зустрічав нас біля входу, цього разу з німим запитанням ув очах. Проте ніхто не поспішав прояснити йому ситуацію.

— Семе, поясни, де в лікарні можна було порвати рукав? — спитав Грінспен.

Семен нічого не відповів, лише мотнув головою та промимрив щось злісно.

— Рукав порвали не в лікарні, а вже в міліції, — відповіла Віка.

— А що ви робили в міліції, можна дізнатися? — спитав, усміхнувшись, Грінченко.

Сем трохи вийшов з берегів, ну і я теж.

— Крику було достатньо, — докинув я. — На щастя до серйозного рукоприкладства не дійшло, та й міліція була поряд…

Грінспен похитав головою:

— Отже, вас таки послали?

— Ну можна і так сказати, — знизав я плечима.

— Цей прохіндей, головлікар, сказав, що діагноз був встановлений правильно! — майже прокричала Віка.

— Он як, — кивнув Грінспен з виглядом людини, яка ніколи не помиляється.

— Вони всі там пов’язані! — ще з більшим запалом, ніби наново переживаючи нелегкий день, прокричала Віка.

— Гриню, — сказав якомога спокійніше я. — Ти можеш порекомендувати якихось юристів, які могли б виступити у цій справі на нашому боці?

Грінспен замислено кивнув.

— Я постараюсь щось придумати…

— Буду вдячний. Ми всі тобі будемо вдячні.

За кілька днів до мене вранці у кімнату зайшов Грінспен. Його годі було впізнати — майже бездоганний костюм, біла сорочка, краватка.

— Збирайся, — коротко сказав він мені. — Поїхали.

— Поїхали куди?

— В лікарню, звичайно. На розмову до головлікаря.

— Ти знайшов юриста?

— Ну можна і так сказати. Юрист — це я.

Я зміряв Грінспена поглядом.

— Слухай, можливо в банку ти і мав справи в юридичній сфері, але ж тут все зовсім по-іншому. Ти впевнений, що зможеш це потягнути?

— Так, впевнений, — рішуче кивнув головою Грінспен і додав. — Всі необхідні матеріали я зібрав. — Тут він показав в куток, де, як з’ясувалося, стояв його модерний портфель.

— А Віка в курсі цього всього?

— Так, вона вже чекає на вулиці.

Зрештою, мені не лишилось нічого, як швидко зібратись і вийти на вулицю, де на нас вже чекали Віка із Семом. Ми завантажилися у Семенову машину і поїхали в лікарню. Поки їхали, з розмови Сема та Віки я зрозумів, що рішення Грінспена теж виявилось для них несподіванкою, проте вони так само, як і я, не сперечалися з ним.

Ми піднялися до головлікаря вдвох — я і Грінспен. Сема та Віку він попросив лишатися в машині, аби, за його словами, зайвий раз не розпалювати ситуацію. Коли зайшли у приймальню, секретарка відразу ж потяглася до телефону. Грінспен прочитав її рух і застережно підняв руки.

— Думаю, ми вже не повернемося до того характеру обговорення, яке відбувалося тут учора. Я юрист і хотів би нормально і цивілізовано обговорити з вашим шефом всі аспекти майбутнього судового процесу.

Секретарка недовірливо дивилася на нас, вочевидь напружено щось обмірковуючи.

— Дякую, — мовив Грінспен, відкриваючи двері до кабінету головлікаря. Я поплентався за ним, а за мною побігла щось примовляючи перелякана секретарка. Вочевидь головлікар кудись збирався, бо саме в цей момент він стояв коло столу і перебирав якісь папери. Він запитально глянув на нас, на що Грінспен одразу ж відрекомендувався йому як Вікин юрист.

— Вибачте, а що саме ви від мене хочете? — запитав головлікар з ледь помітною усмішкою.

— Я хотів би провести з вами попередню бесіду перед тим, як звертатися до суду, — відповів Грінспен.

— Ну, власне, ми все вже вчора проговорили, і, зрештою, у нас теж є юрист, і вам краще буде переговорити саме з ним.

— Можливо й так, але я хотів би з’ясувати деякі аспекти цієї справи саме у вас.

Лікар стояв, схрестивши руки. На його вустах продовжувала грати ледь помітна усмішка.

— Здається, вчора я досить вичерпно пояснив, що в даній ситуації ми не винні. Висновки нашого лікуючого лікаря, прописані ним рекомендації щодо лікування були зроблені на фаховому рівні і відповідали тій ситуації з перебігом патології…

— Якої потім не виявилося…

— Яка, вочевидь, була локалізована, а потім і ліквідована завдяки нашим фаховим діям…

Грінспен зітхнув, потім спитав тихо, спокійним голосом, так, наче мова йшла про незначну річ:

— Скажіть, чому ви їх прикриваєте?