Вуста головлікаря, здається, трохи сіпнулися, проте ледь помітна усмішка так і не щезла.
— Будь ласка, будьте акуратні, добираючи слова. Ви не дитина. Тому пам’ятайте, будь ласка, в якому світі живете.
— Мені здається, ви справді непоганий лікар, у вас навіть руки справжнього хірурга, чому ж ви це робите? — спитав Грінспен дивлячись просто у вічі лікарю.
Очі головлікаря зблиснули якимось невідомим до цього блиском.
— Я ні-ко-го не при-кри-ва-ю, — мовив він по складах. А потім додав з якоюсь гидливістю в голосі, наче був вимушений говорити з людиною, яку він глибоко зневажав. — А зараз зробіть таку ласку — залиште цей кабінет. Не примушуйте мене кликати когось, аби вас звідси просто викинули.
— Але я хотів би показати вам дещо, — не вгавав Грінспен.
— Покажете моєму юристові, — відрізав лікар. — До побачення.
На цих словах він відвернувся від нас до столу і знову почав перебирати папери. Грінспен відкрив свій портфель і, напружено сопучи, почав у ньому порпатися. Це продовжувалося якусь мить. Далі події розвивались у пришвидшеному темпі. Він блискавично витягнув те, що шукав, і в кліп ока опинився за спиною лікаря. І в цей момент я розгледів, що в руці у Грінспена був… молоток. Міцний, важкенький молоток із Семової майстерні. І ще не встиг я до кінця зрозуміти мету, через яку зараз у цій лікарні, в цьому кабінеті, Грінспен замість документів витягнув молоток, як він зі всією силою, наче забивав неслухняний цвях, опустив молоток на руку головлікаря, що досі перебирав папери на столі. Здається, мені вчувся хрускіт кісток пальців, що ламалися. Лікар закричав від болю. А Грінспен обернувся до мене і гукнув:
— Тікаймо!
І ми рвонули з місця. Рвонули так, наче за нами гналася вся лікарня, перекинувши у дверях секретарку, яка заверещала з переляку високим фальцетом. Ще пару секунд —і ми не зчулися, як опинилися перед Семовою машиною, в яку й заскочили з розгону.
— Рушай! — закричав не своїм голосом Грінспен, і ми рвонули з місця.
— Що, що сталося? — спитала перелякано Віка.
— Цей псих розфігачив молотком руку головлікарю! — закричав я не своїм голосом.
— Що?! — в один голос спитали Віка з Семом.
— Він витягнув зі свого портфеля твій молоток, Семе, і з усього маху вгатив ним по руці цьому лікареві! — продовжив я.
— Нічого собі, — протягнув Сем. — Це правда? Гриню, що трапилося?
Грінспен зітхнув:
— Ну в принципі Андрій розказав майже все…
— Ти реально розбив йому руку?
— Ну так. Шкода, що не дві…
— І що тепер буде? — спитала Віка.
— Нічого особливого. Місця нашого проживання вони не знають. А головлікарю скоро буде не до цього.
— Чому?
— Я отримав базу хворих цієї клініки. Попросив декого, мені й злили. Ось тепер по всій цій базі я надішлю повідомлення про те, що у цій лікарні займалися шахрайством. Розкажу про нашу історію і назву прізвища — і головного лікаря, і тих, хто тобі, Віка, безпосередньо ставив діагноз. І запропоную пацієнтам перевіритись в інших лікарів — і щодо діагнозів, і щодо лікування. Думаю весело буде…
— Можливо тоді можна було б обійтися без молотка? — вставив я.
— Ні, Андрію, не можна було. Без молотка ніяк, — похитав він головою.
— Ти справді псих, Гриню, — усміхнувся Сем.
— Ти навіть не здогадуєшся який, — засміявся Грінспен.
По приїзді додому всі якось одночасно вирішили напитися. Віка досить швидко накрила на стіл, а одного мого з Семом походу у найближчий магазин виявилось задосить, аби уповні забезпечити нас усіма можливими видами спиртного. Вочевидь нами володіло бажання напитися до безтями. Ми пили коньяк, горілку й вино, не вельми переймаючись завтрашнім днем. Не дивно, що за якихось півгодини всі вже були добряче напідпитку. Тому, взявши з собою келихи і пляшчину якогось алкоголю, висипали з хати подихати свіжим повітрям. Надворі сутеніло і було по-осінньому прохолодно. Раптом десь знадвору почулася танцювальна музика, і Віка, скинувши з себе вовняну ковдру, яку вона прихопила з будинку, пустилася в танок. З неба лилося холодне місячне сяйво, Віка у тоненькій блузці танцювала посеред двору, а ми утрьох невідривно дивилися на неї, наче на якусь казкову істоту. Та вона і направду видавалась неземною істотою, в білій блузі і з розпущеним волоссям, ідеально виконуючи танцювальні па в місячному світлі під невідому музику.
— Дякую, — раптом ледь чутно промовив Сем, повернувшись до Грінспена.
— За що? — стенув плечима Грінспен.
— За неї, — показав у бік Віки Семен.
А вона танцювала і танцювала. Та ось вона ніби наштовхнулася на невидиму стіну, зупинилась і почала осідати на землю так, ніби останні сили залишили її. Сем підхопив її на руки і поніс у будинок.
Ми лишилися з Грінспеном удвох.
— Віка дуже гарна дівчина, — сказав він.
— Так, Сему з нею справді пощастило, — погодився я.
Грінспен налив нам обом з пляшки, яку ми прихопили з дому. Здається, це було червоне сухе.
— Ти й далі сердишся на мене, що я вдарив цього лікаря? — спитав він.
— Це було жорстоко. А головне — для чого? Реально, ми могли б приперти їх до стіни законним шляхом.
— Законним шляхом? — перепитав Грінспен. — Андрію, ти просто не можеш уявити, скільки разів я намагався вирішувати подібні справи законним шляхом. Скільки сил і нервів я витратив на цей законний шлях. Хочеш знати який результат?
— Так, цікаво було б дізнатися.
Грінспен по-особливому, з прикрістю, глянув мені у вічі і піднісши свою руку на рівень моїх очей, склав вказівний і великий пальці у вигляді овалу.
— Зеро, — мовив він. — Мій результат — зеро.
— Я не вірю…
— Цю систему, — перебив він мене, — законним шляхом не зламати, тому що закон теж став складовою цієї системи. Андрію, ніколи не кажи, що я був жорстоким, чи робив щось не так. Я робив і роблю те, що треба зробити.
Він підняв руку, в якій тримав келих, і одним махом випив вино.
— Гадаю прийшов час сходити в магазин, — мовив я. — До ранку ще далеко.
— Я навіть знаю, де тут близько цілодобовий, — додав Грінспен.
Прокинувся від дикого головного болю. А коли надсилу відкрив очі, то зрозумів, що в машині і кудись їду. Ще кілька хвилин моєму затуманеному болем мозкові знадобилося, аби збагнути, що машина Семенова, а сам Сем із Грінспеном сидять спереду.
— Якого милого? — майже прошепотів я навдивовижу хрипким голосом.
— Тихше… — приклавши пальця до вуст, ледь чутно промовив Сем, на секунду обернувшись до мене. — Грінченко спить.
Я сфокусував свій погляд на спині Грінспена і розгледів, що його голова була неприродньо відкинута назад. Здається, він ледь чутно хропів.
— Якого милого? — вже значно тихше спитав я. — Чому я прокидаюся в машині? І куди ми їдемо?
— Ну це питання, скоріше, ти мав би задати собі самому, — відповів незворушно Сем. — Або принаймні йому, — тут Сем кивнув у бік Грінспена. — Ви вчора ніяк не могли замовкнути, щось говорили, сперечалися, потім, здається, пішли за добавкою. Я вгадав? Потім ви завалили в будинок, розбудили мене і Віку і почали розказувати, що вам конче необхідно кудись їхати, аби, як сказав Грінспен, віддати якийсь борг. Здається, так він сказав.
— Який борг? Ти про що?
— Ти, справді, нічого не пам’ятаєш?
— Ну так… хіба що уривками.
— Тобі краще знати, але вчора ви про це теревенили, не замовкаючи. Ви з ночі хотіли їхати, проте я вас таки переконав зробити це зранку. Після чого ти пішов у машину спати, бо не хотів пропустити від’їзду, а Грінченко ще вештався по хаті до самого ранку, і оце, коли сіли в машину, його вирубило.
Я почухав голову:
— Так, а куди ми їдемо?
Сем сказав назву якогось населеного пункту, яка мені ні про що не говорила. За його словами, це місце було за кілька сотень кілометрів від нашого дому. І їхати було ще довгенько, що зовсім не тішило, оскільки мене добряче нудило. Зрештою, я попросив Сема зупинитися коло якоїсь придорожньої кафешки, аби принаймні випити кави.