— Класна шапка, — вирішив я розрядити ситуацію, вказавши на його такий самий, як і в інших, головний убір.
— Так, — кивнув він головою. — Це з Італії. З барахолки. Знаєте, скільки я перерив мотлоху, аби знайти шапку такого кольору?
— А що, там проблема з кольорами?
— Дуже багато яскравих кольорів, а ось такого — тут він знову показав на свою темно-брудну шапку, — нема.
— Ясно, — промовив я, відкидаючись на сидіння. Бажання розмовляти відпало. Правда лише у мене, а не в мого сусіда.
— Не повіриш, — раптом промовив мій сусід з новими нотками у голосі, нахиляючись ближче до мене. — Вперше за два роки повертаюся із заробітків додому. Жінку, дітей — два роки не бачив. А тепер зрозумів, що далі так не можу…
У цей момент один із його сусідів перехилився через нього до мене і тицьнув мені щось в руку. Це була відкоркована пляшка горілки.
— Дьорни, браток, — якось буденно сказав він мені. — Ваня багато не п’є, а тут ще лишилося, склади компанію. Дьорни за свято.
— Яке свято? — перепитав я.
— Он яке, — мовив, киваючи на монітор, чоловік. На моніторі досі йшла біля води засмагла білявка з цитриною в руках.
— За неї, — мовив я, перехиляючи пляшку з горілкою, після чого передав її моєму сусідові.
Вагони хилиталися туди-сюди, заходили-виходили люди, пролітали зупинка за зупинкою. А ми все дивилися на монітор під стелею, на якому в синє безмежжя йшла засмагла жіноча постать…
В алкоголі є одна прекрасна річ. Він примушує людей робити те, чого вони ніколи не робили. Саме так сталося зі мною. Я так і не доїхав додому, вийшовши нагору на пересадочній станції. Дощ перейшов, з-за хмар визирало призахідне сонце, і в його промінні все місто було залите дивовижним світлом. І раптом на очі мені потрапила вітрина якоїсь турфірми із зображенням морського пейзажу, схожого на той, що я бачив на моніторі у метро. Я вже майже пройшов повз, проте щось змусило мене зупинитися, і, дивуючись собі самому, я взявся за ручку дверей. Але двері були зачинені.
— Вибач, друже, ми вже не працюємо — почув збоку від себе голос. Його власником був худорлявий парубійко з дредами.
— Мені дуже треба, — відповів я.
— Кудись зібрався терміново їхати?
— Так.
— І куди, коли не секрет?
— Туди, — мовив, показуючи на зображення з синім морем та засмаглою жінкою.
— Ясно, — якось сумно кивнув головою парубійко. — Все та ж попсня.
— А що не попсня?
Хлопець якусь мить мовчав, ніби роздумуючи чи продовжувати, потім помахав перед своїм обличчям рукою з відстовбурченим великим пальцем і мізинцем.
Я заперечно захитав головою.
— Дякую, я майже ніколи не…
— Ну як знаєш, — махнув рукою мій знайомий і зібрався йти. Я роззирнувся — навколо не було практично нікого.
— Але іноді я роблю винятки, — додав я у спину моєму недавньому доброзичливцю. Той зупинився, проте не повернувся. — …і я думаю, що зараз саме той випадок, — закінчив я. Здається я сказав все напрочуд чітко, і, очевидно, мій співрозмовник вирішив так само.
За десять хвилин ми стояли на горі біля бордюра одного з оглядових майданчиків над містом, видихаючи рештки зілля, і дивилися на нереально красивий захід сонця. У мене було таке відчуття, ніби починається нове, справжнє життя, яке у жодне порівняння не йде з тим, що було досі. Все набуло якогось новітнього значення. Навіть сонце сідало не як завжди. Здавалося, над містом відкрилася незнайома далина у кращий і безмежний світ.
— Дивно, — мовив мій співрозмовник. — У минулому році ми були в Гімалаях, в Непалі, і бачили там саме таке світло, саме такий захід сонця.
— Щодня? — перепитав я його.
— Щодня.
Світло перед нами заливало все, і мені раптом стало дуже прикро, що ніколи до того я не бачив цього світла, не розумів, що таке буває у світі. Тим більше щодня.
А вранці ми бачили все в сріблястому серпанку, гори буквально пливли в тумані, — продовжував мій співрозмовник.
— Гори, що потопають в тумані… — замріяно вимовив я.
— Саме так, гори, що потопають у тумані, — повторив за мною співрозмовник.
— Коли наступного разу ви їдете туди? — спитав я.
— Через місяць. Через місяць ми будемо там. Плануємо дістатися Ладакха. Хочеш з нами?
— Зайве питання. Просто зайве питання. Я зобов’язаний з вами поїхати… І мої друзі теж поїдуть з вами, однозначно поїдуть.
— Ми хочемо побувати в Ламаюру. Це монастир на Тибеті. Ти знаєш, можливо саме в Ламаюру зберігаються ще якісь записи з Шамбали, записи предковічної мудрості. А ще Ламаюру розташований посеред висохлого озера, ніби острів…
Коли я дістався додому, під пахвою у мене була літрова пляшка придбаного віскі. Сем і Віка саме вечеряли і тому здивовано спостерігали картину моєї з’яви.
— Люди, ви щось чули про Ламаюру? — спитав, заходячи до кухні.
— Не чули, але сподіваюсь, ти нам зараз розкажеш, — відповіла Віка.
— Там класно, — мовив, ставлячи пляшку на стіл. — Я домовився з одним прикольним чуваком, за місяць ми туди всі їдемо.
— Де це взагалі? — перепитав Сем.
— Це Тибет. Там гори потопають в тумані…
— Люблю гори, — докинула Віка.
— Так, там справжні гори, — не вгавав я. — Гори, де ми станемо по-справжньому вільними…
— Від чого? — перепитав Сем.
— Від усього, Семе. Забудемо за все… Станемо щасливими.
— Надовго?
— На все життя. Однаково у нас тут нічого немає… Якісь дрібні справи, нікчемні зобов’язання, це все ніщо…
Сем без слів поліз у буфет, і за мить на столі вже стояли дві склянки.
— Кажуть, що після того як покуриш, не варто дуже налягати на алкоголь, — сказав між іншим Сем.
— Ні, — засміявся я. — Мене ти не здихаєшся. Діставай третю.
Сем зітхнув, після чого поставив на стіл третю склянку.
Прокинувся я вранці від того, що мене дуже нудило. Здається цілу вічність пробувши у ванні, я нарешті дістався кухні, де вирішив заварити каву. Позад мене стукнули двері, і до кухні зайшла Віка.
— Не думала, що після вчорашнього ти сьогодні в таку рань піднімешся.
— Якби не було так погано, певно ще спав би… Як там Сем?
— Враховуючи, що дві третіх вчорашньої пляшки випив саме він, то певно сьогодні спатиме до обіду.
— Добре, що на роботу не треба вже йти…
— Так, — усміхнулась Віка. — Та сьогодні й вихідний.
— Кави хочеш?
— Дякую. Не відмовлюся.
Я налив каву, проте не сів разом з Вікою за стіл, а почав нишпорити у буфеті.
— Щось шукаєш?
— У нас десь мало лишитися трохи віскі.
— Пити зранку?
— Може допоможе. Мені направду погано.
— Хлюпни й мені.
— О, це по-нашому. Вітаємо в компанії алкоголіків! Хоча, думаю, під час поїздки важкими алкогольними напоями зловживати не будемо. Там все ж жарко…
— Я думала ця маячня щодо поїздки за ніч вивітриться у тебе з голови.
— Ти знаєш, на тверезу голову ця ідея мені ще більше подобається.
Віка мовчки сьорбнула кави.
— Я не поїду з вами, Андрію.
— Це щось нове. І чому?
— Я не можу.
— А можна докладніше?
Віка мовчала якусь мить, потім кивнула головою.
— Добре, я скажу, але попрошу не казати це Сему. Обіцяєш?
— Так, звичайно, обіцяю.
— Я хвора, Андрію.
— Хвора?
— У мене онкологія. Принаймні так сказали лікарі.
— Упс… Навіть не знаю, що сказати… І на якій стадії?
— Мені треба пройти ще один курс.
— Хіміотерапії?
— Це не зовсім хіміотерапія. Там треба певні ліки.
— Боже, і ти нам нічого не казала… Чому?
— А чим би ви мені допомогли?
— Ну не знаю, якось підтримали б… Зрештою, на лікування потрібні гроші?
— Так, потрібні. Але у вас таких грошей немає.
— А ти маєш ці гроші?
— Ні, я не маю потрібної суми. Коли я жила з Владом, він обіцяв мені допомогти, казав, що у нього є така сума. Але потім я зрозуміла, що у нього цих грошей не було. Коли він вчергове завів про це мову, я сказала, що все вже в порядку. Я знала, що він таких грошей не дістане. Вам я взагалі вирішила про це не казати…