Наступний день був мало чим примітний. У нас, чи радше у Сема, як я його тепер називав, була довга розмова з власником китайського джипа, що здається не мав жодного уявлення про те, як йому віддавати взятий «під машину» кредит, проте, просто із шкіри ліз, аби переконати нас у тому, що він невдовзі розрахується. Щойно Сем відкривав рота, власник китайського лайна встигав вставити з десяток слів про те, що нам немає чого турбуватися, що у нього круті зв’язки і багато цікавих ідей, і що скоро він дуже круто підніметься. Під час цих безкінечних балачок з’ясувалося, що він ніде не працює. Але ось тепер, за його словами, він має поїхати до якогось знайомого і взяти у нього трохи грошей на розкрутку, бізнес незабаром приноситиме прибуток, і борг буде погашено. На все це Сем скептично хитав головою, на що співбесідник розпалювався ще більше і мов по замкненому колу знов починав розповідати про свого друга, прибутковий бізнес та інше. Зрештою, ми зійшлися на тому, що дамо йому кілька днів, після чого з полегшенням попрощалися.
Наступні зустрічі відбувалися приблизно в тому ж режимі. Якоїсь миті ця моя робота здалася рутиною, і саме тоді ми вирішили завітати ще до одного боржника. Влад, так його звали, за словами Сема, був унікальний у своїй гіпертрофованій типовості. По-перше, у Влада хронічно ніколи не було грошей. А грошей у Влада не було з однієї простої причини — він, між іншим цілком виправдано, вважав, що життя не варте того, аби заробляти мало. А оскільки заробляти багато, зрештою як і мало, він не вмів, то й вирішив взагалі не працювати. Якось він побачив у вітрині одного з магазинів досить дорогий мобільний телефон. На який, звичайно ж, у нього не було грошей. Але в наступній вітрині, а це була вітрина якогось українського банку, він побачив запрошення брати кредити. Влад пройшов рівно два метри, аби зайти до офісу цього банку. І ось пройшло зовсім небагато часу, а в його кишені вже грав модну мелодійку новенький мобільний, а на душі було відчуття ніби він виграв джек-пот. І відчуття не обдурило Влада — вже зовсім скоро він їздив на новенькому авто, яке, звичайно ж, було придбано в кредит, який він навіть помалу виплачував, взявши ще один кредит. А ще за якийсь час у нього з’явилася і новенька квартира. Як він планував виплачувати цей кредит — так і лишилося нез’ясованим, оскільки невдовзі вдарила криза, і у Влада почалися проблеми, а слідом за проблемами прийшли ми. Просто до нього на квартиру.
Отже, ми сиділи з Семом у вітальні квартири. А навпроти нас були очі. Прекрасні дівочі очі, власницею яких була не менш прекрасна у всіх відношеннях дівчина на ймення Віка. Як з’ясувалося буквально п’ять хвилин тому, Віка була співмешканкою Влада. Коли ми подзвонили до нього у квартиру, нам відкрила саме ця висока довгонога дівчина з красивими очима. На наше запитання де Влад, вона відповіла, що не бачила його вже два дні і що взагалі більше не бажає його бачити, оскільки він — свиня. Можливо, вона справді вважала його свинею, але, вочевидь, це абсолютно не вплинуло на її бажання врятувати Влада від усіх напастей цього світу. Можливо я помилявся, але, як на мене, поведінка Віки вказувала саме на це. Ми вже півгодини розводились із Вікою з приводу того, куди Влад щез, коли може з’явитися, і де його теоретично можна було б знайти, але так і не отримали від неї якоїсь путньої інформації. Або Влад справді був дуже втаємниченою особою, у що не вельми вірилося, або все ж таки хтось намагався врятувати його дупу.
— Але вам справді немає сенсу його вигороджувати, він вас не вартий, — здається, я всоте повторив цю фразу.
— Не ваша справа, — відповіла Віка, закопиливши губу.
— Ти розумієш, що він тебе підставив? Лишив розхльобувати всі ці проблеми? — втрутився Сем.
— Це не ваша справа, — так само вперто, відвернувшись до стіни, повторила Віка.
— Послухай, ми не заподіємо йому нічого поганого. Ми просто хочемо, аби і у тебе, і у нього все було гаразд, — продовжував тиснути Сем. — Дай нам якісь його нинішні контакти, підкажи, де він зараз може бути, ти ж розумна дівчинка…
Віка, відвернувшись, мовчала, час від часу голосно і злісно сопучи.
— …Він просто тебе використав. А потім взяв і звалив зовсім. Просто кинув тебе, — не вгавав, закручуючи ситуацію Сем.
На цей раз реакція іншої сторони була просто миттєвою.
— Та пішов ти, — чітко артикулюючи кожне слово сказала Віка, дивлячись Сему просто у вічі. Сем сапнув носом, наче отримав удар під дих, наступної миті він скочив на ноги, його очі несамовито зблиснули, проте він стримався, лише ледь чутно вилаявся. Віка майже одночасно з Семом зірвалася на ноги, проте замість щось відповісти, вона схопила з дивана, на якому сиділа, сумочку. Буквально за один мент вона витягнула з неї щось невеличке і блискуче і пирскнула цим в обличчя Семові. Наступної миті мені здалося, що в кімнаті просто не стало повітря. Потім я побачив Сема, який, наче від потужного удару в живіт, склався навпіл. Очі його були вирячені, рот відкритий, звідти капала слина чи навіть піна.
— На… фіга… газом, — почув я його здушений голос.
Віка не відповіла. Вона дивилася на все широко розплющеними очима дикої кішки. А Сем раптом вирішив підійти до неї ближче. Отак, практично не розгинаючись, з цівкою слини з рота, з практично незрячими від сліз очима він таки спромігся зробити один крок вперед, як йому здавалося, в бік Віки. Що, зрештою, в нього вийшло геть погано, тому що він перечепився через журнальний столик, що розділяв його із Вікою, і всією масою впав на скляну, прозору поверхню, яка під його вагою розлетілася на друзки. Ми з Вікою, здається одночасно, закричали. А Сем після свого карколомного падіння залишився лежати нерухомо на підлозі серед уламків розбитого столу долілиць. І раптом я побачив, як з-під голови Сема на килим починає просочуватись кров. Я став перед ним навколішки і спробував обережно підняти його голову, проте одразу ж відчув на пальцях щось слизьке та липке. Майже одночасно десь із глибини мого шлунка піднявся спазм, і мені здалося, що я зараз виблюю просто тут — на цю підлогу, на Сема, на килим. Проте Віка теж опустилася навколішки навпроти мене — по інший бік нерухомого Семового тіла і міцно обхопила голову бідолахи своїми руками, що в свою чергу дало мені змогу, по-перше, оговтатись, по-друге, обхопити його за плечі і перевернути на спину. Можливо, в таких умовах це не було абсолютно правильним кроком, проте дало нам змогу нарешті побачити Семове обличчя, половина якого була заюшена кров’ю. І саме у цей момент Сем відкрив очі. Якусь мить він здивовано дивився на нас, потім провів рукою по чолу, ще більше розмазавши по ньому кров, глянув на свою руку, потім, втупившись затуманеним поглядом у Віку, спитав:
— Ти що — здуріла?
Віка нічого не відповіла. Стоячи коло нього навколішках, вона обережно витирала його обличчя хусточкою. Сем покрутив головою, ніби намагаючись позбутися її допомоги, проте вона продовжувала витирати його обличчя, і за хвилю, коли слідів крові на ньому стало значно менше, ми змогли роздивитись його травми — виявилось, при падінні він примудрився розпелехати собі брову, що й призвело до таких сумних наслідків. Причому, розсічення було досить глибоким, тому що кров з рани не переставала цебеніти. Проте якихось інших видимих ушкоджень, принаймні на мій погляд, у нього не було.
— Жити будеш, — підсумувала мої думки Віка, продовжуючи витирати обличчя.
— Ти… — прошипів Сем, намагаючись вкласти в одне це слово всю свою зневагу до дівчини. Проте нічого у нього не вийшло, реально він зараз був кумедним, цей здоровило на підлозі. І ми обоє з Вікою пирснули зі сміху, на що Сем лише прогарчав щось і затих.
Зрештою, сяк-так кров Сему нам вдалося зупинити, тому вирішили не їхати в лікарню зашивати рану, просто треба було відвезти Сема додому, аби він трохи очуняв. Машиною взявся керувати я, і попри сумніви Сема, що з моїм керуванням ми не швидко доберемося до його житла, таки дісталися до нього без пригод. Квартира у Сема, попри мої очікування побачити якийсь міні-тренувальний зал, виявилася досить-таки затишною, чистою і світлою. Сем тримаючись за голову, пошкандибав до ванної, я пішов на кухню з надією знайти щось їстівне, і тут лише до мене дійшло, що Віка приїхала з нами до Сема. Вона саме порядкувала на кухні.