– А коли ви, властиво, відлітаєте? – спитала Маргарита.

– Першого серпня, – сказала мама.

Це не прозвучало так, ніби вона чекає – не дочекається цієї дати.

– Ні! – сяючи щасливою посмішкою, вигукнув тато. – Другого серпня! – Він знову поцілував маму і цього разу поцілив.

– Це ж річниця нашого весілля! І це буде наша весільна подорож. Коли ми одружилися, нам довелося перервати весільну подорож на третій день. Бо мамі через вагітність було не до того,

– тато посміхнувся, пригадуючи минуле. – Вона не могла витримати навіть прогулянку в гондолі. Блювала по десять разів на день. Бідна вона була!

Маргарита вже не могла витримувати одностороннє татове туркотіння. Вона заховалась у лазничці й розмалювала своє обличчя різними косметичними засобами: очі обвела чорним, вії намалювала синім, повіки – фіолетовим, щоки – рожевим, губи

– пурпуровим, а волосся напшикала золотим лаком.

– Ти виглядаєш, як кінозірка, – замилувався Гансик, коли Маргарита вийшла з лазнички.

Підбадьорена компліментом брата, Маргарита пішла на вечірку, яку Ґабріела влаштувала у своєму саду, з ліхтарями, свічками та персиковим крюшоном. Включно з господинею на забаві було дванадцять осіб. Усі, крім Маргарити і Ґабріели, прибули парами: Уші-1 – з хлопчиною з 7-В, Штефан – зі своєю Ірмі, Анні Фройденталер – зі своїм однокласником, Уші-2

– з юнаком, із котрим вона нещодавно познайомилась у басейні. А Отті Горнек – як не дивно – з Флоріановою хуторя-ночкою.

Під тиху (щоби не дратувати сусідів!) музику п'ять парочок вправлялись у взаємному обміні пестощами. А Ґабріела тим часом виливала Маргариті своє горе: її Анатоль не прийшов! Вона його «нарешті-нарешті» знову зустріла у басейні, й він залізно пообіцяв прийти на її свято.

З люті й горя Ґабріела безперервно пила персиковий крюшон, спорожняючи склянку за склянкою. «Будьмо, стара», – бурмотіла вона за кожним ковтком і закликала Маргариту теж піднімати келих. Маргарита робила їй цю ласку, цокалася з нею і пила. А оскільки персиковий крюшон був дуже солодкий, то вона не помітила, що поглинає неймовірну кількість алкоголю. Коли Штефан та Ірмі на очах у дівчат обнялись і поцілувалися, Ґабріела розридалася.

– У кожного хтось є, тільки я сама-самісінька, – схлипувала вона. – Всі цілуються, а мені лишається тільки напиватися! Мені ніколи не щастить! Ніхто мене не любить! Ніхто, ніхто, ніхто!

Ґабріела, схиливши голову на коліна, рюмсала і стогнала. Маргарита поплескала її по спині.

– Не переймайся, стара, – сказала вона. – Мені теж не ліпше!

Промовивши це, вона відчула, як у неї стиснуло горло. Душевний біль заразний! Але розревітися на забаві у присутності п'яти закоханих парочок – це вже справді нікуди не годиться!

Маргарита забрала руку з Ґабріелиної спини, встала – трішки похитуючись – і, навіть не попрощавшись, рушила додомцю, найкоротшою дорогою – через паркан. Погано освітленою доріжкою вона крокувала до центральної вулиці, зосередившись на тому, щоб іти рівно. «Бідна Ґабріела, – думала Маргарита. – Бідна, бідна Ґабріела! Але ж я, я ще набагато, набагато, набагато бідніша! Мені теж не щастить! Мене теж ніхто не любить!»

Напівдорозі на Маргариту напала гикавка. Маргаритиному затуманеному мозку це видалося дуже недоречним. Раз у раз видавати з себе «гик-гик» було смішно! Просто кумедно! А безмежний душевний біль не міг супроводжуватися кумедним «гик-гик»! Ще одна підлість, яку підсунуло бідній Маргариті життя! Інші люди могли страждати шляхетно та вишукано, а Маргаритину муку знецінювала якась дитяча гикавка!

Удома Маргарита застала тільки Гансика та Меді. Меді вже мирно похропувала, а Гансик саме вийшов до кухні за «опівнічною перекускою», яка складалася з велетенської банки оселедців.

– Тато і мама пішли, – наминаючи оселедець, сказав Гансик, – на пиво, в пивний сад, бо сьогодні такий теплий вечір.

Маргарита підсіла до Гансика.

– Гарно було? – спитав Гансик.

Черговий напад гикавки завадив Маргариті відповісти. ~ З'їж щось, – порадив Гансик, – і гикавка перейде!

Маргарита полізла у банку, виловила оселедець і проковтнула його. Не встиг він приземлитись у шлунку, як їй стало нестерпно погано. Крюшон і оселедець не порозумілися між собою. З великими зусиллями Маргарита подолала шлях до туалету. Виблювавши все випите і з'їджене, вона почвалала до ліжка. Гансик допоміг сестрі роздягнутися, накрив її, і вона заснула. Так моментально, як засинають лише дуже п'яні люди.

За сніданком Маргарита почувалась усе ще жахливо. У неї боліла голова, и мучила спрага, а коли тато кинув на пательню сало і вибив туди яйця, її знову мало не знудило.

– Цілком нормальне похмілля, – незворушно констатував тато. – Ну, ясно! Жодна розумна людина не буде пити крюшон! Крюшон – це смертовбивство! – На думку тата, Маргариті зараз допомогло би пиво! Пиво – найкращий засіб від похмілля! Але проти цього запротестувала мама.

– Пиво з самісінького ранку, – сказала вона, – це теж смертовбивство! Чорна кава з квашеними огірками, – сказала мама, – от що треба було би Маргариті!

Маргарита вийшла з кухні. З переляку, що Меді зараз запропонує їй хліб зі смальцем, а Гансик – морозиво! У лазничці вона випила чотири склянки води і попленталася до школи. Там вона побачила Ґабріелу, яка мало не лускала від щастя. Анатоль таки прийшов! Після опівночі! І з приятелем! І той приятель був чарівний! Він би дуже добре пасував Маргариті! Надзвичайно!

– Це твій тип, – сказала Ґабріела.

– В мене взагалі немає свого «типу», – пробурмотіла Маргарита, схиливши голову, бо так вона найменше боліла.

Ґабріелину пропозицію «задля експерименту» провести вечір із чарівним «типом» Маргарита відхилила.

Після обіду вона пішла у «Ваксельберґер». То був останній робочий день Іксі. Подруги сумно сиділи за столиком. Інших відвідувачів у кав'ярні не було. Постійні клієнти, певно, товклись у басейні чи десь на природі. Іксі намагалася дивитись у майбутнє оптимістично.

– Я почну нове життя, – сказала вона. – І рада, що залишаю позаду все це гімно.

Та прозвучало це не дуже радісно. А прощаючись, Іксі ридала так, що Маргаритине ліве плече промокло наскрізь.

– Якби я принаймні тебе могла взяти з собою! – схлипувала вона.

Маргарита попросила в Іксі грубий зошит із боргами. Вона вважала, що добрі справи важливіші за добрі слова. Восени вона мала намір потрясти всіх боржників Іксі.

– І якщо ти все-таки колись повернешся, – сказала Маргарита, – в тебе буде стартовий капітал!

Увечері Маргарита почала пакувати речі. Спочатку вона напхала три валізи та дві торби, тоді знову викинула всі речі на ліжко і склала тільки торбу, тоді витягла все з торби і покликала на допомогу маму.

– В мене не виходить, – поскаржилася вона. – Допоможи мені! Маргарита не вміла пакувати валізи. Вона ж іще ніколи не

їздила в далекі подорожі сама. Дотепер валізи завжди пакувала мама, а Маргарита, прибувши на місце відпочинку, нарікала, що мама забула «найважливіше». Пакувати речі мама відмовилася.

– Навіщо це робити сьогодні, – спитала вона, – якщо ти їдеш аж післязавтра? Все тільки вимнеться і стиснеться!

Цю практичну пораду Маргарита сприйняла як доказ материної байдужості.

– Не хочеш ~ то так і скажи! – визвірилася вона і копнула порожню торбу.

– Але, Маргарито, – сказала мама. – Що з тобою? Як поводиться моя лагідна Маргаритка? Моїй Маргаритці так погано?

– Так! ~ прогарчала Маргарита і ще раз копнула торбу. Ремінь перечепився за її сандалю. Дівчина потягнула ногу назад. Разом із торбою.

– Клята торба! – викрикнула вона, схопила сумку і стягнула її з ноги! Разом зі сандалею!

– Подзвони Гінцелю, і тобі стане краще, – сказала мама.

– Іди звідси! – закричала Маргарита. – Геть з моєї кімнати!

– Але, Маргарито, – лагідно промовила мама і лягла на Мар-гаритине ліжко, – не кричи так на свою стару добру матір.

– Якщо не вийдеш ти, то піду я! – крикнула Маргарита і, гримнувши дверима, вибігла з кімнати.