– Я писатиму тобі раз на тиждень, сестро, – сказала Іксі. – А коли я там об лаштуюся, ти приїдеш до мене в гості!

Маргарита кивнула.

Хтось із компанії старшокласників забажав пива. Іксі не від-реагувала.

– Крім тебе, ніхто не знає, – сказала вона. – Не кажи їм, сестро. Я не маю охоти розмовляти з зомбі.

Спраглий пива не заспокоювався. Іксі взяла з холодильника пляшку.

– Єдине, що мене тішить, ~ це те, що незабаром мені не треба буде бачити цих ідіотів.

– Але перед тим, як розрахуватися з роботи, позабирай борги, – сказала Маргарита.

Іксі похитала головою.

– Легше надоїти з мертвого цапа молока, ніж витягнути з цієї банди бодай шилінг, – сказала вона, поставила пляшку на тацю й віднесла до столика. Маргарита думала, що Іксі відразу ж повернеться назад. Побачивши, що Іксі вступила в розмову з Ґабріелою, вона вийшла з «Ваксельберґера».

– Гей, стара, залишся! – прокричала їй услід Ґабріела. Маргарита вдала, ніби не почула. На душі в неї було сумно

і невесело. їй хотілося побути самій. Безцільно блукаючи вулицями, вона розмірковувала, чи не зайти на Ґшвандтнер-ґасе, та вирішила, що цього ліпше не робити. Чому Гінцель мав би повернутися саме сьогодні? А якщо навіть і так, то в нього на подушці лежав її лист! Якщо, прочитавши це послання, він не побіг її шукати, то на ньому все одно можна поставити хрест! Маргарита пішла у бік центру, вирішивши, що поліпшенню її душевного стану зараз посприяло би відвідання магазинів. Для поїздки їй усе одно потрібні бікіні та сандалі. Маргарита зупинялася перед вітринами, роздивлялася купальники і сандалі, та заходити у крамниці їй не хотілося. Вона не звикла купувати речі сама. Останні кілька років вона завжди вибирала одяг у супроводі Гінцеля. Гінцель був експертом з питання «що личить Маргариті?».

Розчарована безуспішним розгляданням вітрин, Маргарита зробила перерву в невеличкому кафе, де заковтнула велетенську порцію шоколадно-малиново-горіхового морозива. Після цього в неї страшенно скрутило живіт: бідний шлунок запротестував проти того, що йому сьогодні, крім гіркої кави та лютого морозу, ще нічого не перепало.

Біль швидко перекинувся зі шлунка на кишки. Маргариті треба було негайно в туалет! У маленькому кафе туалету не виявилося. Маргарита розрахувалася, вибігла з кав'ярні й почала шукати громадську вбиральню. Здається, на сусідній вулиці вона колись бачила туалет. Стиснувши сідниці, дівчина помчала до того «громадського закладу». Але там на дверях висіло оголошення: «Тимчасово зачинено». Маргариту охопила паніка. Гї кишки бунтували так шалено, що вона була цілком певна: якщо зараз не трапиться «будиночок зі сердечком», катастрофа неминуча!

На чолі в Маргарити виступили краплини поту. Чи є тут десь кав'ярня? Установа? У державних установах завжди ж є туалети для відвідувачів! Може, зайти в перший-ліпший магазин і попроситись у туалет? Здається, це можливо! Але ж як соромно! Втім, звісно, накласти у штани посеред міста було би ще гірше!

Саме в той момент, коли Маргарита вже вирішила змиритися з жахливим фактом, що за мить вона стоятиме з повними штанами, в її нещасному вимученому мозку сяйнула рятівна ідея: за рогом була мамина робота! Як полюбляв говорити Гінцель: «Де біда, там і рятунок!» Саме так! Твердо знаючи, що відразу ж при вході в мамину установу вона побачить четверо рятівних дверей, Маргарита опанувала себе. Вона швидко повернула за ріг. На чолі у неї все ще блищали краплини поту, але паніка минула. У бічну вулицю, за ріг, знов у бічну вулицю, ще раз за ріг. Піднімаючись сходами, Маргарита на ходу розстібнула блискавку на штанах і врешті-решт опустилася на унітаз першого ж туалету. Такого полегшення вона вже давно не відчувала! Набагато довше, ніж було потрібно, просиділа Маргарита там, насолоджуючись «порятунком». І коли краплинки поту на її чолі висохли, вона вийшла з туалету. Як на світ народилася! Вона попрямувала до маминого кабінету. Мами в кімнаті не було. Та на письмовому столі стояла мамина торбинка. І мамин записник, і повне горнятко кави. Отож, мама була десь неподалік! У сусідньому кабінеті працювала Марі-Луїза. Двері між кімнатами були відчинені. Маргарита зазирнула до Марі-Луїзи. Там за письмовим столом теж нікого не було. Маргарита сіла в мамине крісло і зазирнула в записник. Серед нотаток вона побачила: «15.00 – Шобер». Була за десять хвилин третя. Отже, через десять хвилин мав прийти Шобер. Мама якось розповідала Маргариті про нього. Йому двадцять п'ять років. Дев'ять із них він провів у в'язниці. І тепер мама докладала зусиль, аби він незабаром бува знову не потрапив туди. Вона не мала особливої надії на успіх. Маргарита спробувала уявити, як мама розмовляє з Шобером. Удома мама ніколи багато не говорила про свою роботу, бо щоразу, коли вона про це розповідала, тато починав сваритися. Він вважав людей, котрими опікувалася мама, «огидними». Маму обурювало його ставлення до її «підшефних». «Один раз злочинець – навіки злочинець», – говорив тато. І: «Обставини тут ні до чого! У нашому суспільстві ніхто не мусить ставати кримінальним злочинцем!»

Маргарита розмірковувала, чи задоволена мама своїм фахом, враховуючи невеликі шанси на успіх у ресоціалізації «злочинців». Тут до сусіднього кабінету ввійшли мама та Марі-Луїза. Сидячи у кріслі, Маргарита не могла їх бачити, але почула, як Марі-Луїза спитала:

– То ти йому сказала? А мама відповіла:

– Ще вчора. Він такий злий. Ну, ясно!

Маргарита хотіла гукнути: «Привіт, мамо!» – та мама продовжувала:

– Знов у нього невдалий роман. Поступово це стає звичкою. Але з мене досить. Він же знав, що я заміжня і що в мене діти! І що мені мої діти важливіші, ніж він, – це ж йому завжди мало бути зрозуміло!

– Кляті чоловіки! Всі егоїсти! – сказала Марі-Луїза. – А як ти себе після цього почуваєш? Дуже зле?

Маргарита не дочекалася маминої відповіді. Якомога тихіше вона встала з маминого крісла, прокралася навшпиньки до дверей і вибігла, щиро сподіваючись, що мама її не помітила.

У вівторок уранці Маргарита знову чемно сиділа у школі і п'ять годин поспіль дрімала. Дрімати їй ніхто не заважав: однокласники вже не мучили її повідомленнями про те, яку чергову гидоту розповідав про неї Флоріан. Бо Флоріан про неї вже нічого не розповідав! Маргаритине христянсько-людяне примирення у «Ваксельберґері» подіяло.

Це визнала навіть Ґабріела.

– Моє шанування, стара, – сказала вона Маргариті на великій перерві. – Ти знову мала рацію!

На першу годину Маргарита «замовила» собі до школи тата. Він повинен був іти з нею купувати бікіні та сандалі. Щоправда, порівняно з Гінцелем, який мав вишуканий смак, тато був лише другосортним консультантом у питаннях моди. Натомість він мав іншу перевагу – чекову книжку, яку залюбки витягав із кишені. Звичайно, він трохи дивувався, коли виявлялося, що чотири манюні «шматяні трикутнички», з яких складалося бікіні, коштують більше, ніж велетенська футболка, проте чеки підписував не вагаючись. А на той випадок, якби закінчилися чеки, в тата були напоготові й інші платіжні засоби, наприклад, Атегісап Ехргезз Сагсі чи Біпегз СІиЬ Сапі. І Маргариті ніколи не доводилося просити: «Тату, а купи мені ще це…»

Якби Маргарита не була дуже скромною дівчинкою, то з експедиції за бікіні та сандалями вона могла повернутися додому з десятком пакунків із модними цяцьками. За обідню перерву тато не змигнувши оком міг витратити стільки, скільки інші люди не заробляють навіть за місяць. Але Маргарита не гинула за шматами, а крім того, вона сумнівалася, чи тато і справді з чистим сумлінням міг дозволити собі такі видатки. Про гроші в родині Закмаєрів ніколи багато не говорили. Хіба, що тато заробляє «добре», а мама – «погано». І що загалом це становить кругленьку суму, тож немає потреби «скнаритись». Однак час від часу Маргарита розглядала витяги з банківських рахунків, які лежали на татовому письмовому столі, й бачила, що всі рахунки тата були в мінусі. Коли хазяйновита й ощадлива Маргарита починала розпитувати тата про фінансове становище родини, той лише сміявся, пояснюючи, що його «мінус» – це «дрібниця», бо в нього у банку величезний кредит, і кожна «пристойна» людина сьогодні має борги, і це йде на користь національній економіці з огляду на збереження місць праці. Економіка повинна процвітати, а процвітати вона може тільки тоді, коли зароблені гроші не тримати в панчосі, а радісно витрачати!