– Все одно, – сказала Маргарита, – я мушу знати, які в тебе уявлення про мою частку.

– Ну, будеш мене запрошувати щовечора на «кампарі-оранж», – сказав Конні.

– Ні! – запротестувала Маргарита. – Так не піде! Конні встав.

– Я мушу зробити собі каву, бо інакше зараз знову засну! Маргарита попленталася за Конні до кухні. Сусідська кухня

також була яскравим свідченням колекціонерської пристрасті господині. Стіни прикрашало всіляке антикварне причандалля з міді та латуні, дерева та порцеляни. Старі селянські меблі були явно дещо загроміздкі для маленького приміщення. Маргарита присіла на підвіконня.

– Будеш каву? – спитав Конні. Маргарита кивнула.

– Еспресо чи люру? – спитав Конні.

– Байдуже, – сказала Маргарита.

– Тоді люру, – постановив Конні. – Мені потрібно не менше як літр. А літр еспресо серце не витримає.

Він налив у кавоварку води і насипав кави.

– То скільки я маю заплатити за два місяці проживання і харчування? – спитала Маргарита.

– А скільки ти собі уявляла? – спитав Конні.

– Ніскільки, – сказала Маргарита.

– Ну, то й будеш платити ніскільки, – сказав Конні.

– Я мала на увазі не «ніскільки», – вигукнула Маргарита, -а тільки, що я собі ніскільки…

Конні не дав їй договорити:

– Пані сусідко, ти переливаєш з пустого в порожнє!

– Ти сам почав! – вигукнула Маргарита. – А крім того, зі мною ніхто не поїде! Тобто більше не буде нікого, хто би міг розділити з нами кошти.

– Не роби з цього проблем, – сказав Конні. – Зараз мене набагато більше хвилює, чому в тебе такий похмурий погляд. Можна подумати, що канікули тебе анітрішечки не тішать!

– А от і неправда! – Маргарита принюхалася. – Тішать. Справді. Несамовито тішать!

Конні взяв зі столу мамині окуляри, вбрав їх, підійшов упритул до Маргарити й уважно розглянув її обличчя крізь скельця, ніби вивчав географічну карту.

– Не знав, що людина, котра тішиться, може мати такий погляд, як ти, – сказав він.

Маргарита відвернула обличчя від Конні.

– Це тільки через деякі неприємні супутні обставини, – пробурмотіла вона.

Конні зняв окуляри.

– В мене вони теж є, – сказав він.

– А саме? – спитала Маргарита.

– Моя кохана вважає тебе занадто звабливою, – зітхнув Конні. – Спочатку моя кохана нічого не мала проти, щоби я їхав відпочивати без неї. Але відколи вона дізналася, що зі мною їдеш ти, все пішло шкереберть. Вона думає, що ти можеш мене спокусити.

Конні вимкнув кавоварку і витягнув з старовинного креден-са дві кавові філіжанки.

– Що за дурня! – сказала Маргарита.

– Не така це вже й дурня!

Коні витягнув із  кавоварки глечик, налив каву у філіжанку і подав Маргариті.

-Принад у тебе ціла купа, а я маю схильність на них спокушатися.

Маргариті стало трохи ніяково. Вона пошкрябала живіт.

– Дати  молока? – спитав Конні.

– Дякую ні, сказала Маргарита.

-Якщо добре подумати, то у принципі,це божевілля-жити з таким розкішним екземпляром,як ти, і задовільняти свої потреби за межами дому!-Коні сів за стіл і випив свою каву великими ковтками.

-Не говори так.Це нечесно щодо твоєї дівчини.

Коні засміявся.

-Гарно,гарно, пані сусідко!Люблю жіночу солідарність.Тільки цього разу, ти солідарна з дамою, котра не розуміється на жіночій солідарності.Вона вважає тебе розпусною стервою, від якої можна чекати всього, чого завгодно.

-Я з нею поговорю, -сказала Маргарита і принюхалася.

-Як хочеш,-сказав Коні і знизав плечима.

-Коли вона сьогодні прийде?- спитала Маргарита.

-Вона не прийде!- Коні встав і долив собі кави.

-Ну.то завтра.-сказала Маргарита.

-Пані сусідко,-промовив Коні,-моя кохана взагалі вже ніколи не прийде. Вона мене відшила! Ичора опівночі на трамвайній зупинці!

-Через мене?- Маргарита була така вражена, шо навіть облишила принюхуватися.

-Через мене,-сказав Конні. - Бо я зізнався, що ти мені подобаєшся.Бо я сказав , що ти супер.І не тільки зовні.Що в тебе, крім усього іншого, чудовий характер! -Конні гримнув по столі філіжанкою так, що аж вихлюпнулася кава.-І вона ще завжди казала, що головне це чесність і відвертість! А коли з нею чесно і відверто, то вона ридає і ображається!

– Може, в неї просто здали нерви, – сказала Маргарита. -Іспит на осінь, ціле літо без канікул – слухай, їй зараз дуже несолодко, ти мусиш її зрозуміти!

Конні втупився в розлиту каву, тицьнув пальцем у кавову калюжу і написав на світлому столі коричневою рідиною: «ГІМНО». І, вже не намагаючись видаватися «незворушним», сказав:

– Я все розумію, – пані сусідко. – Але те, що мені вчора вилила на голову моя кохана, – це вже занадто! Чесно! Там було кілька таких закидончиків… Це було зовсім не смішно! Почалося все через тебе, але далі!… – Конні похитав головою, пригадуючи вчорашню сварку. – Що тобі сказати, сусідко, що тобі сказати…

– Що сказати? – перепитала Маргарита.

– Ах, нічого! – Конні зробив непевний рух рукою. – Тут можна сказати тільки одне: «До побачення!»

– Все якось втрясеться, – сказала Маргарита. Конні похитав головою.

– Вона сказала, що в ліжку я ні до чого. Вона сказала, що їй ніколи, жодного разу, зі мною не подобалось. І до того ж я, мовляв, не джентльмен, і в мене нікудишні манери. І я не цікавлюся музикою, бо не ходжу в оперу. І в театр. І мої друзі – ідіоти, з ними нема про що говорити. Одне слово, я останнє гімно!

– Чого не скажеш під час сварки, – пробурмотіла Маргарита, але це прозвучало не дуже переконливо.

Мокре коричневе «ГІМНО» висохло. Конні спробував реставрувати це свідчення свого настрою рештками кавової калюжі. Але їх вистачило тільки на те, щоби підмалювати «ГІМН».

– А які в тебе супутні обставини? Що заважає тобі посміхатися своїми чарівними устами? – спитав він.

Маргарита не бачила причин не розповісти Конні про свої «вирвані зуби», адже від покинутого коханця можна було сподіватися співчуття і розуміння!

Маргарита мала рацію! Конні її розумів. Він анітрішечки не звинувачував її в тому, що сталося. Підсівши до дівчини на підвіконня, він поклав руку їй на плече і потішив:

– Це минеться, пані сусідко, нічого не триває вічно. Все так не буде. За два роки забувається навіть найстрашніше горе!

– А чому саме за два? – здивувалася Маргарита. Коцні знизав плечима:

– Так завжди стверджує моя мамуча, – сказав він. – А кому ж, як не їй, це знати: в неї часто трапляється страшне горе.

Маргарита прихилилася до Конні.

– Ти дієш на мене заспокійливо, – пробурмотіла вона.

– Я радий, – пробурмотів Конні.

Так вони і сиділи в кухні на підвіконні, аж доки з передпокою не долинули якісь звуки. Хтось зайшов у квартиру.

– Це мамуча, – Конні забрав руку з Маргаритиного плеча. -Не треба, щоби вона бачила нас так. – Він зісковзнув із підвіконня. – Бо вона негайно роздзвонить по всій околиці про наші заручини! – Конні спробував весело посміхнутися. Це йому не дуже вдалося. – Хоча я, властиво, нічого не мав би проти!

Маргарита заперечливо похитала головою. Доброзичливо, та дуже рішуче.

– Що, і запропонувати не можна? – спитав Конні.

– Дякую! – в Маргаритиному голосі не вчувалося насмішки. – Дуже мило з твого боку. Але зараз це зовсім недоречно!

– Я так і думав, – сказав Конні. Він налив собі третє горнятко кави. – Нічого страшного! Ми ж ще молоді! От поїдемо до сонця, неба й моря і будемо любитись, і шануватись, і зализувати одне одному рани.

Маргарита засміялася. Конні теж засміявся.

– Ну, бачиш, пані сусідко, – сказав він, – твоє горе зліпити докупи з моїм горем і розділити навпіл – і все виглядає вже не так жахливо, правда?

Маргарита не встигла відповісти нічого, бо до кухні зайшла мама Конні й одразу ж заговорила. Вона посварилася з м'ясником. Обурена, вона підсувала Маргариті й Конні під ніс шматок яловичини, щоби вони підтвердили, що м'ясо зажирне і надто жилаве! І що м'ясник – ошуканець, бо продав його за ціною першого сорту! Той шахрай може собі таке дозволити лише тому, що він єдиний м'ясник у цілому районі! Монополіст клятий!