Властиво, Маргарита була цілком задоволена своїм життям. Єдиною справжньою гризотою був її брат Гансик. Гансик мав тринадцять років і був круглий, як повітряна кулька. Він – як це делікатно формулюють дорослі – «не подужав» переїзд мами, Маргарити і Меді. Щоправда, він якось існував, поїдав неймовірну кількість харчів, запивав усе це лимонадом, ходив до школи, сяк-так учився і не справляв враження по-справжньому сумної дитини. Але той, хто його добре знав і любив – так, як Маргарита, – бачив, що з Гансиком не все гаразд.
Часом посеред ночі Маргарита прокидалася без причини і довго не могла заснути. Вона думала про Гансика, питала себе, як йому допомогти, і не знаходила відповіді. І часто в такі безсонні години вона здогадувалася, що не може заснути лише тому, що їй бракує Гансикового лагідного рівномірного хропіння. Воно завжди діяло на неї дуже заспокійливо, краще, ніж мелісова ванна.
Звичайно, крім клопотів через Гансика, Маргарита мала ще кілька інших проблем. Але жодна з них не була аж така тривожна, щоби турбувати безсонними ночами.
У п'ятницю по обіді Маргарита сиділа в кав'ярні «Ваксельберґер», у кутку біля печі, й учила англійські слова. «У «Ваксель-берґері» в мій мозок уміщується вдвічі більше і вдвічі швидше, ніж деінде», – виправдовувалася вона перед мамою, коли та дивувалася зі звички доньки робити уроки в кав'ярні. Як слід пояснити це Маргарита не могла, та, очевидно, вона мала рацію, бо, хоч і витрачала на домашні завдання не надто багато часу, з усіх предметів – за винятком фізкультури та малювання – в неї були дуже добрі оцінки – середній бал 1,6*, а якщо врахувати, що з фізкультури та малювання вона мала «задовільно», то загалом це було неабияке досягнення. Тому дехто з Маргаритиних однокласників називав її «вискочкою», хоча це була абсолютна нісенітниця. До оцінок Маргарита була цілком байдужа. Вона би могла спокійно спати і з довгим списком трояків у табелі, та мама благала її постаратися «витягнути» на якнайкращий середній бал. Раніше мама теж не звертала особливої уваги на Маргаритині оцінки. «Головне, щоби тебе не залишили на другий рік», – заспокоювала вона доньку. А тепер говорила інакше: «Маргарито, не розслабляйся! Благаю тебе! А то він скаже, що ти почала гірше вчитися, бо я менше турбуюся про тебе! Мені вже досить того, що я вислуховую через Меді!»
«Він» – це був, звичайно, Маргаритин батько, котрий при кожній зустрічі дорікав мамі, що Меді погано вчиться, стверджуючи, що і Маргарита, і Гансик у молодших класах не мали нічого, крім «відмінно» – за винятком, звичайно, фізкультури. А Меді, мовляв, не дурніша за них, тож її невдачі пов'язані з «обставинами».
Саме в той момент, коли Маргарита з полегшенням перегорнула останню списану словами сторінку зошита, двері відчинились і зайшов Гінцель. Маргарита відклала словничок і посміхнулася до хлопця. Гінцель підійшов ближче.
– Маргаритко, моя квітко, знову вчишся? – спитав він і зупинився перед Маргаритою, притуливши спину до теплої печі. – Там надворі такий зусман, – сказав він.
Маргарита кивнула.
*В австрійський школі п'ятибальна система: найкраща оцінка – 1, найгірша – 5.
– І дуже висока вологість повітря. Маргарита кивнула ще раз.
– Ненавиджу зиму! Я емігрую! Поїду туди, де завжди тепло! – Флорида, – сказала Маргарита. – Куала-Лумпур, – запропонував Гінцель. Маргарита закрила словничок, запхала його до шматяної торби з написом «Мішковина замість пластику» і смикнула Гінцеля за рукав плаща: – Здається, в Куала-Лумпурі зараз сезон дощів! – Тоді Гванабара, – спробував Гінцель іще раз. – Там теж сезон дощів, – заперечила Маргарита. – Справді? – перепитав Гінцель. – Без поняття, – сказала Маргарита, а кульгавий офіціант, котрого вивів зі стану дрімоти прихід Гінцеля, гукнув од шин-квасу: «Пане Гінцелю, вважайте, бо спалите собі задок!» Гінцель відступив на крок від пічки, помацав себе ззаду і пробурмотів: «Справді гарячий!» Він підсів за столик до Маргарити, відхилився на кріслі, по-грйдався, заплющив очі і сказав:
– Слухай, а це міг бути початок самоспалення.
– У таких випадках обливають себе бензином, – сказала Маргарита.
– Бо хочуть, аби все чимшвидше скінчилося! – Гінцель витягнув із кишені плаща пом'яту цигарку, запхав до рота, але не припалив. – Згоріти повільно – мені здається, що це крутіше. Стаєш на початку грудня біля печі й не відходиш від неї до весни. А у квітні від тебе не залишається нічого, крім скелета. Усе м'ясце поволеньки спеклося!
Маргарита не поспішала реагувати на Гінцелеві само-спалювальні фантазії. Вона лише пробуркотіла: «Ідіот», – а тоді кивнула офіціантові:
– Прошу мені ще одну мінеральну воду!
– Що, купило притупило? – спитав Гінцель.
– Та ні, – відповіла Маргарита. – Властиво, мені взагалі нічого не хочеться. Але ж не можу я сидіти тут годинами й нічого не замовляти.
Підійшов кульгавий офіціант і поставив -на плямисту мармурову поверхню столика склянку мінеральної води. Склянка була повна по вінця, і трохи води вихлюпнулось.
– А для вас, пане Гінцелю? – запитав офіціант.
– Ганчірку витерти стіл, – сказав Гінцель.
Кульгавий офіціант поглянув на Гінцеля ображено, а оскільки мав хворе око – страшенно вирячене і на п'ять четвертих вкрите товстою повікою, – це виглядало дуже загрозливо.
– Велику каву без молока і канапку з сиром, – поквапився додати Гінцель.
Він витяг вим'яту цигарку з рота і спробував закласти її за вухо, та цигарка не хотіла триматися, бо Гінцелеві вуха були дуже маленькі й дуже відстовбурчені.
– На Тенерифе зараз теж тепло, – сказав Гінцель. – А температура води двадцять три градуси! – Гінцель облишив спроби примостити цигарку за вухом. Він знову запхав її до рота.
– Полетиш зі мною на Тенерифе? – спитав він Маргариту.
– Аякже! – захихотіла Маргарита.
– Завтра чи наступної суботи? – спитав Гінцель – Чартерні рейси лише по суботах. Опівночі!
Маргарита перестала хихотіти. Вона досить добре знала Гін-це ля. Його погляд і те, як він говорив, переконали її, що він серйозно.
– Моя вельмишановна пані бабуня дещо розщедрилася. -Гінцель витяг із кишені чек і простягнув його Маргариті. -Цього вистачить для нас двох. На цілий місяць. А якщо будемо економити, то, може, і на два!
Маргарита з недовірою поглянула на чек. Те, що стара Целлян-дер-Целлергаузенка відвалила своєму зварйованому внукові таку велику суму, здавалося малоймовірним. Вона ж йому навіть сотні ніколи не підкинула! А на день народження подарувала коробку цукерок і пару майток!
– У неї починається старечий маразм, – пояснив Гінцель. -Вона вже така склерозна, що часом сама забуває, наскільки скупа! – Гінцель засміявся. – Вона сказала, що не може більше бачити моє татуювання. – Гінцель ніжно погладив вказівним пальцем метелика в натуральну величину, витатуйованого в нього на лівій щоці. – Вона вважає, що такі штуки мають лише матроси і пролетарі. Тоді я сказав, що для того, щоби видалити метелика, потрібна косметична операція. І вона почала наполягати, щоби я конче зробив таку операцію, інакше, мовляв, я ніколи не зможу стати адвокатом, чи дипломатом, чи головним лікарем. І вона виписала чек. Щоби забезпечити мені гідне майбутнє і нарешті позбутися цієї ганьби для родини.
Маргариті теж не дуже подобався метелик, витатуйований у Гінцеля на щоці. Вона ніколи не могла збагнути, що може штовхнути людину добровільно погодитися на болючі тортури з практично незворотними наслідками. А ще вона підозрювала, що Гінцеля ця прикраса теж уже давно дратує, але він просто не хоче цього визнавати. Торік, коли Маргарита з ним познайомилася, татуювання принаймні пасувало до його іміджу: тоді він ходив запнутий у чорну шкіру від шиї до носаків чобіт, із наїжаченою чорною щетиною на черепі, увінчаною жмутком волосся, кінчики якого були помальовані на червоно. Та приблизно півроку тому Гінцель змінив стиль. Тепер він мастив волосся гелем, робив проділ посередині й мав тоненькі вусики, закручені кренделиками. Він носив круглі нікелеві окуляри та черевики зі шнурівками, прадідові смугасті штани на шлейках зі шкіряними петлями, замість нормальної сорочки – чоловічу нічну сорочку початку XX століття з мотузяними ґудзиками та гаптуванням, а зверху – в'язану камізельку, точнісінько, як у цветльської бабусі. Поверх цієї так званої камізельки – прапрамодель сучасного порохівника. На думку Маргарити, метелик на щоці абсолютно не пасував до цього стилю. Він видавав те, що Гінцель раніше був зовсім інакший.