– їдьмо звідси геть! – сказала Маргарита мамі й показала на круглого пана. – Той дядько геть здурів!

– Ну, куди тепер? – запитав таксист.

Мама не почула Маргариту. Не почула вона і водія. «Гансику, моє біднятко, Гансику», – примовляла вона, витираючи хусточкою його обличчя.

– Водій хоче знати, куди ми їдемо, – Маргариті довелося штурхнути маму під ребра, щоби та повернулася до реальності і збагнула, що від неї вимагають прийняти рішення.

– І справді, куди? – пробурмотіла мама.

– Додому, – сказав Гансик, не розплющуючи очей.

– Де це? ~ водій нетерпляче стукав долонею по керму.

– І справді, де? – задумалася мама.

Водій обернувся і здивовано подивився на маму. Тут Гансик розплющив одне око (друге запухло так, що не розплющувалось узагалі) і сказав таксистові: «Ґрюндель-ґасе, 11» – то була адреса помешкання Закмаєрів.

Таксист кивнув і поїхав. Гансик схилив поранену голову на мамине плече, а мама нахилила голову, цілуючи час від часу Гансика в маківку. Маргарита відвернулася до вікна.

– Тут? – таксист зупинився перед будинком Закмаєрів.

– Так, дякую, – сказала мама і розрахувалася.

Виходячи з машини, Гансик відмовився від сторонньої допомоги. У нього навіть вистачило сили самотужки без особливої підтримки піднятися сходами нагору.

– Гансику, де ж ти так довго? – почули мама та Маргарита, відчинивши двері квартири. – Запіканка вистигне! – долинув із кухні голос бабусі. – Я ж тобі казала, що сьогодні буде запіканка…

Побачивши Гансика – між мамою та Маргаритою – бабуся злякано замовкла. Вона сиділа за кухонним столом. Перед нею лежала розкрита книжка – роман із життя аристократії. Маргарита відчула аромат ванілі, справжньої добірної бурдонської ванілі. Цей запах був для неї, напевно, найпрекраснішим у світі. Бабуся рвучко закрила роман про долі аристократів.

– Упав? – спитала вона.

– Побився, – сказала мама.

Бабуся підвелась і проінспектувала Гансикові поранення.

– А бруднющий який! – сказала вона. – Може, його покупати?

– Краще почекати, доки загоїться, – порадила мама і вказала на подряпини. – Бо інакше потім буде гноїтися.

– Тоді треба покласти його в ліжко, – зітхнула бабуся.

– Я сама! – сказала мама і повела Гансика в дитячу. Бабуся звернулася до Маргарити:

– Хочеш запіканки з ванільним соусом?

Звичайно, Маргарита хотіла запіканки з ванільним соусом! Уже декілька тижнів вона була позбавлена таких кулінарних утіх. Вона захоплено кивнула й у цей момент помітила, що Гансик, який із маминою допомогою саме дійшов до дитячої, ризикнув кинути у бік кухні один-однісінький, але доволі пристрасний погляд. Промовистий погляд справжнього поціновувача запіканки з ванільним соусом. «Отож, – подумала Маргарита, -йому вже не так аж зле».

Маргарита отримала від бабусі повну тарелю запіканки та дві великі кохлі соусу. І молотила так, як уже давно не наминала. «Бідний Гансик, – думала Маргарита, вмочуючи макарони в соус і запихаючи їх до рота. – Бідний Гансик: відмовляється від своєї улюбленої страви, щоби показати мамі, як йому погано».

Маргарита взяла романчик про долю аристократів. Але це була одна з її старих, прочитаних книжечок. Маргарита відсунула роман і їжу від себе. На тарілці ще залишилося багато запіканки. Та шлунок дівчини вже не міг подужати таку порцію, як раніше.

– Наїлася? – бабуся забрала тарілку зі столу, і Маргарита здивувалася, що вона не примушує її доїдати. Вона розгублено поглянула на бабусю і помітила, що та виглядає трохи змученою, змарнілою, навіть ніби трішечки хворою.

– Бабусю, тобі недобре? – спитала вона.

– Ой, як людина стара, то їй вже ніколи не буде добре, -сказала бабуся. – Мені би придалися зараз нові коліна, – вона підсіла до Маргарити. – Тут, у місті, так багато сходів. Це не для мене. І тверда бруківка – теж..

Маргарита ковтнула, глибоко вдихнула і промовила:

– То їдь додому, бабусю!

Бабусі така пропозиція не видалася ні дивною, ні дикою, ні принципово неправильною. Вона лише запитала: ~ А тато? А Гансик?

Маргарита подумала: «Таку стару жінку, як бабуся, вже не зміниш. її неможливо переконати. їй не поясниш, що тато мусить змінитись. І що вона своєю присутністю заважає йому це зробити. З бабусею можна лише просто по-доброму поговорити! Сказати їй те, про що вона і сама потайки думає». І Маргарита саме так і зробила. Вона говорила тільки про бабусю: що та має повне право жити у Цветлі, доглядати свою кицьку, свій город із маленькими диньками та великими полуницями. І що ніхто не має права позбавляти бабусю її звичного життя.

– Життя ж таке коротке, – переконувала бабусю Маргарита. – Ти приїхала сюди, бо тут був повний безлад. Тепер усе втряслось. Але якщо ти сама не скажеш, що не хочеш уже лишатися, то будеш сидіти тут вічно! А татові це тільки на руку. До самої смерті!

– Властиво, ти маєш рацію, – невпевнено сказала бабуся.

– Не тільки властиво, – вигукнула Маргарита, – а абсолютно! Сьогодні ввечері ти скажеш татові, що хочеш додому. І скоро поїдеш назад!

– Але ж тато розсердиться!

– Нехай це тебе не хвилює! – продовжувала переконувати бабусю Маргарита. – Ти ж достатньо для нього зробила. А що він зробив для тебе?

– Нічого! – сказала бабуся. Вона випалила це спонтанно, не роздумуючи, і, здавалося, сама злякалася своєї рішучості.

– Ну, власне! – вигукнула Маргарита – Не можна ж нічого не робити, тільки заробляти гроші й вимагати, щоби всі бігали довкола тебе на цвирлах!

– Я вже нічого не розумію в цьому житті, – пробурмотіла бабуся, і Маргарита була переконана, що старенькій зовсім не хотілося щось «розуміти». Було таке враження, що вона, хоч і сидить, зітхаючи, тут, за столом, але по думки вже пакує речі й розмірковує, чи вдасться цього року ще чимось зарадити залишеним напризволяще полуницям.

– Подзвони дядькові і скажи йому, щоби тебе забрав, -запропонувала Маргарита. Вона подумала, що коли це вимовити вголос, то це зміцнить бабусину тенденцію до від'їзду.

– Набрати тобі номер?

Бабуся лише трішки повагалася, а тоді кивнула. Маргарита пішла до телефону. Довгий цветльський номер, включно з кодом, дівчина знала напам'ять. їй довелося набирати його аж п'ять разів, поки вдалося з'єднатись, і дядько підійшов до телефону. Маргарита передала слухавку бабусі й пішла в дитячу, щоби не заважати.

Маргарита думала, що застане Гансика в ліжку. Натомість у дитячій на неї чекала несподіванка – пам'ятник дитинству-ма-теринству, подібний до того, який вона вже бачила тут кілька тижнів тому. Тільки тоді це був пам'ятник бабусі й онуку. І бюст, до якого Гансик притуляв свою голову, був тоді значно більший.

– Вже все добре? – спитала Маргарита.

Гансик промуркотів щось у мамині груди, мама кивнула, а тоді поглянула на годинник і сказала:

– Гансику, мій рідний, тепер мені треба йти. Марі-Луїза скоро піде на роботу, а якщо Меді й Пепі залишаться вдома самі, вони вмить перевернуть хату з ніг на голову! – Мама поцілувала Гансика у вухо. Гансик зліз із її колін. Мама встала.

– До завтра, Гансику, – сказала вона. А Маргариті пояснила: – Завтра я заберу його зі школи і ми кудись підемо разом!

Маргарита згадала про загублений портфель. Гансик геть забув про нього, подумала вона. Треба було би йому нагадати. Але Маргариті не хотілося цього робити, бо вона боялася, що Гансик рознервується, і ситуація знову ускладниться. Тож вона просто сказала:

~ Па-па, Гансику, – і разом із мамою вийшла з кімнати.

У коридорі стояла бабуся. У неї був погляд дитини, котра щойно вчинила щось заборонене.

– Завтра по мене приїде дядько, – сказала вона. – Післязавтра Марії сімдесят років. Я мало не забула!

Марія була бабусиною сестрою.

– Поїдеш до Цветля на вихідні? – спитала мама.

– Я залишусь у Цветлі! – сказала бабуся, поглянувши як неслухняне й уперте дівчисько.

Маргарита спостерігала за мамою. Втішила її ця інформація чи злякала?

– Маєш рацію! – сказала мама бабусі, та з виразу її обличчя не можна було зрозуміти її реакцію.