Отож, подруги, ласуючи великими порціями морозива, вийшли з кафе. Раптом Ґабріела схопила Маргариту за рукав і перелякано скрикнула:

– Дивися! Здається, там Гансик!

– Де? – підскочила Маргарита.

Ґабріела показала на ріг наступної вулиці. Маргарита випустила з рук морозиво та портфель і помчала. На розі в оточенні кількох школярів і справді був Гансик. Він стояв на землі на колінах, а під ним лежав маленький худорлявий хлопчина, котрого Гансик нещадно лупцював. Поки Маргарита до них підбігла (а вона ще ніколи в житті не бігала так швидко!), картина дещо змінилася: якийсь хлопець, такого ж зросту, як і Закмаєр, і майже такий самий завширшки, накинувся на Гансика. А коли Маргарита нарешті домчала до рогу, її брата гамселило вже троє міцних хлопчаків.

– Четверо на одного! – вигукнула Маргарита. Вона потягла одного з забіяк за холошу вельветових джинсів і спробувала відірвати його від Гансика. їй це, може, навіть і вдалося би, якби не втрутилося двоє спостерігачів. Вони схопили її і міцно тримали. Один із них сказав:

– Він перший почав!

А другий додав:

– Так йому і треба! Напав на такого маленького! Маргарита закричала:

– Це мій брат! – і спробувала вирватися від тих двох, але вони п не відпускали.

– Спочатку він дістане, що заробив! – сказав один із них.

– А тоді можеш забирати свого круглого братчика і котити його додому! – засміявся другий.

Маргарита була змушена дивитися на те, як хлопець у вельветових джинсах і хлопець у комбінезоні тримали Гансика, а хлопець у картатих штанях навішував йому помордасів. Тим часом худорлявий хлопчина звільнився і стояв біля Маргарити, яка з усіх сил пручалась і копалася на всі боки. З носа в нього текла кров, ліве око напухло, в руці він тримав розбиті окуляри.

– Якщо в нього не зламаний ніс, я – трамвай, – сказав один із глядачів, витираючи йому з-під носа кров паперовою хусточкою.

Тих двох, що тримали дівчину, ця інформація так вразила, що вони трохи відпустили Маргаритині руки, і вона нарешті вирвалася від них.

– Припиніть! Негайно припиніть! – закричала вона, потягнувши хлопця в картатих штанях за сорочку. Тканина тріснула, Маргарита вхопила майку, відшхала п власника подалі від Гансика і пожбурила на глядачів. Вона навіть не припускала, що здатна на такі подвиги! Другого кривдника вона схопила за шлейки комбінезона. Він усе одно не хотів відпускати Гансика, тому вона в розпачі просто взяла і вкусила його за те, що опинилося найближче до її рота – за вухо. Хлопець скрикнув і, тримаючи обома руками своє вухо, покинув поле бою. Тип у вельветових штанах, побачивши таке, теж утік. Маргарита нахилилася над Гансиком і підняла його. Гансик застогнав і перекинувся назад.

– Гансику, – прошепотіла Маргарита і заплакала, бо на нього просто неможливо було дивитися без сліз: ніс спух і перетворився на величеньку картоплину, на щоках подряпини, верхня губа нагадувала червоного дощового хробака, а з тріщини на ній со-чилася кров. У широко розплющених очах не було видно практично нічого, крім білків, тільки десь угорі з-під повіки виглядали серпики рогівки. Гансик закотив очі досередини і, так би мовити, відключився від світу.

Це, здавалося, справило враження як на учасників, так і на глядачів. їхнє збуджене бурмотіння стихло, і незабаром Маргарита крізь сльози побачила біля себе лише одну пару ніг. Вона поглянула вгору.

Забіяки та спостерігачі повтікали. Залишився тільки хлопчина з розбитими окулярами й нібито зламаним носом.

Маргарита знову перевела погляд на Гансика. Не тільки тому, що хотіла повернути його до притомності, але і через те, що їй стало соромно перед цим малим сухоребриком.

– Я йому нічого не зробив, – сказав малий, – я просто не повірив, що його мама поїхала в Африку. Бо я ж її щодня зустрічаю!

Втерши сльози, Маргарита стала краще бачити і помітила, що Гансик уже тільки вдає з себе непритомного: очі його були тепер заплющені, повіки смикались, а драглисті груди тремтіли.

– Якщо він так тупо бреше, – сказав малий, – то мусить враховувати, що рано чи пізно у класі всі про це довідаються!

Маргарита з усієї сили підтягла Гансика вгору і поставила на ноги. Він зробив спробу впасти на коліна.

– Якийсь хворий! ~ сказав малий. – Є купа дітей, у котрих розлучені батьки. І нема чого так смикатися, коли йому про це кажуть.

Маргариті було важко втримати брата у вертикальному положенні. Після бійки з трьома хлопцями в неї самої залишилося небагато сил, а Гансик висів у неї на руках, як мішок борошна вагою центнер.

– І до того ж такий нюня! – презирливо сказав малий. Він узяв свій портфель, що лежав біля стіни будинку, кинув останній розлючений погляд на Маргариту з Гансиком і пішов.

Маргарита злякалася, що от-от впустить на землю свого тяжкого, як мішок, брата, й озирнулася в пошуках допомоги.

Куди поділася Ґабріела? Невже просто пішла додому? Ні, Ґабріела нікуди не пішла. З двома портфелями в руках, своїм і Маргаритиним, вона повільно наближалася до подруги.

– Клас! Бійка була, як у вестерні! – захоплено вигукнула вона. Маргарита все ще не могла відхекатися.

– Якщо ти вже не допомогла мені битися з тими засранця-ми, то принаймні зараз поможи. У мене вже немає сили!

Ґабріела засміялася.

– Маргарито! «Засранцями»! Якби моя мама це почула, вона вже не була би така щаслива, що ми з тобою нарешті потоваришували! – Ґабріела підхопила Гансика під пахву з одного боку. Маргарита взялася з іншого.

– А де його торба? – запитала Ґабріела і роззирнулася. Ган-сикової зеленої сумки не було ніде.

– Мабуть, її поцупив хтось із тих хлопців, – сказала Ґабріела. – Що це за збочення? Певно, якийсь мазохіст!

Поволі, крок за кроком, Маргарита і Ґабріела потягнули Гансика до трамвайної зупинки. Маргарита все ще озиралася за його портфелем. У злодія-мазохіста їй щось не дуже вірилося.

– Гансику, мій коханий, – засапано промовила Ґабріела. -Чи ти не міг би, будь ласочка, спробувати трохи сам попереставляти ноги?

Гансик не реагував. Він висів на дівчатах так, ніби його кості були з ґуми. Долаючи сто метрів до зупинки, Маргариті довелося тричі заперечно відповідати на співчутливі запитання перехожих, чи не треба, бува, викликати швидку допомогу.

– У трамвік ми цього хлопа не запхаємо ніколи в світі, -прохрипіла Ґабріела, коли вони нарешті дошкандибали до зупинки. – Тут без крана не обійдешся!

Маргарита стурбовано кивнула.

– У тебе є гроші на таксі? – запитала Ґабріела. Маргарита мала тільки один-єдиний шилінг. Недоторканний

аварійний шилінг. Шилінг, аби в разі чого зателефонувати мамі.

Як вчасно вона про нього згадала! Подруги прихилили Гансика до смітника.

– Він вдає з себе мертвого, – сказала Ґабріела. – Так багато хто чинить, коли не знає, що робити далі.

Маргарита витягла з кишені монету, а з портфеля – картку, на який був записаний аварійний телефон мами. Вона тицьнула записку і шилінг Ґабріелі й показала на телефонну будку на протилежному боці вулиці.

– Мама ще мусить бути там. Подзвони їй і скажи, щоби негайно брала таксі і їхала сюди!

Сама бігти до телефону Маргарита не хотіла, бо боялася, що Ґабріела не досить ніжно поводитиметься з Гансиком, який вдавав мертвого.

Ґабріела побігла через дорогу. Побачити, чи додзвонилася вона, чи ні, Маргарита не змогла, бо телефонну будку їй заступив якийсь гладкий пан, котрий раптом зацікавився Гансиковим станом. І лише коли Ґабріела повернулась і доповіла: «Вона сказала, що буде тут за п'ять хвилин!» – Маргарита полегшено зітхнула.

Наступні п'ять хвилин були справжнісіньким пеклом. Гладкий пан, довідавшись від Маргарити, що Гансик у школі впав зі сходів, почав обурено лаяти недбалого директора, котрий не викликав швидку допомогу до такого покаліченого учня. Він конче хотів знати ім'я директора, номер і адресу школи, щоби подати на того «пана добродія» скаргу. Ґабріела охрестила директора доктором Данте, школу – ліцеєм ім. Муссоліні за адресою площа Медичі, 7. Вона була істинною поціновувачкою Італії! Та, на жаль, на зупинці стояла ще одна пані, котра застерегла гладкого пана: «Дівки тут вам наплели сім мішків вовни! Я все бачила! Цей хлопець побився!» Тут гладкий пан страшенно розгнівався і почав кричати на Ґабріелу, а після того, як вона показала йому язика, розлютився ще більше і сказав, що тепер особисто поговорить із паном Данте й відкриє йому очі на те, яке покоління він вирощує у своєму ліцеї ім. Муссоліні! Саме в той момент, коли пані збиралася поділитися з гладким паном своїми сумнівами щодо справжності імені директора й адреси школи, під'їхало таксі. Мама хотіла вийти, але Ґабріела швиденько запхала Гансика в машину. Маргарита залізла за ним і затраснула двері.