– Я все розумію, мій сину! – звернувся він до Гансика. -їсти, звісно, приємно, але ж не можна жерти так, як ти!

– А що таке! Це тільки мій другий кнедлик, – незадоволено озвався Гансик, не припиняючи жувати.

– Це твій четвертий кнедль, – сказав тато.

– Ні, другий, слово честі! – вигукнув Гансик і проковтнув велетенський шматок.

– Було шість кнедлів! – сказав тато. – Один узяв я, один -Маргарита, а тарілка порожня. Це означає, що ти з'їв чотири!

– Ні, тільки два! – затято провадив Гансик.

Татове обличчя почервоніло від гніву. Він був схильний до швидкої зміни настрою.

– Ти що, маєш мене за дурня? – закричав він. – Я ж знаю, що було шість кнедлів, я ж їх сам варив! – на доказ цього тато вказав на тарелю з кнедлями, на якій залишилося шість плямок.

– Один, два, три, чотири, п'ять, шість! – порахував він.

– Але в мене тільки другий! – наполягав Гансик. Тато кинув ніж і виделку на стіл.

– Я через тебе звар'юю! – закричав він.

Гансик підвівся, схопив свою тарілку і вийшов із кімнати.

– Я справді з'їв тільки два! – жалібно гукнув він із-за дверей.

Тато подивився йому вслід і зітхнув. Тоді знову взяв виделку та ніж і накинувся на свій кнедль. Несамовито рухаючи щелепами, він сказав:

– Тепер він часто такий, він жере і жере, але не признається. У понеділок після роботи я купив салямі, а коли у вівторок хотів зробити собі канапку, ковбаси вже не було. А малий сказав, що він не бачив ніякої салямі, що салямі взагалі не було. Він говорив це так переконливо, що я справді засумнівався в собі. Я вже навіть подумав, чи, бува, не залишив ту салямі в магазині. Навіть перевірив ще раз в машині, в багажнику. – Тато відклав ніж і виделку, схопився за кінчики вусів і скрутив із них кренделі.

– А в четвер до мене на роботу дзвонить пані Маєр і каже, що звільниться, бо готова прибирати нормальне свинство, але не Авгієві стайні. З-під Гансикового ліжка вона вигребла два хвостики салямі, цілу купу хлібних шкоринок і вісім порожніх бляшанок з-під коли!

Тато відхилився у кріслі й подивився на Маргариту, ніби очікуючи від неї якщо не поради, то принаймні пояснень.

– Пані Маєр справді звільнилася? – поцікавилася Маргарита.

– Та ні, вона тільки хотіла, щоби її трохи повмовляли! – Тато махнув рукою. – Але це мене хвилює найменше. Таких пань Маєр скільки завгодно! Мені йдеться про клятого Гансика, – це вже переходить усі межі. Це ненормально!

– Він, як наркоман! – сказала Маргарита. – Тільки замість наркотиків у нього їжа!

Тато кивнув.

– Точно! І ломка починається, якщо йому не давати жерти! – Тато нахилився до Маргарити і майже прошепотів: – Часом він приходить додому і з'їдає велику банку варення, просто ложкою, без нічого. Якось я сховав усе варення в комірку і зачинив на ключ. Це геть по-дурному, знаю, але інакше на то нема ради!

– Зовсім не по-дурному, -сказала Маргарита. – Я би теж так зробила.

Тато присунувся до Маргарити ще ближче.

– Він зламав двері до комірки. Ломиком!

– Правда? – здивувалася Маргарита.

– Правда! – підтвердив тато.

– От засада! – сказала Маргарита, а тато зітхнув. Але відразу ж після цього він спробував знову зробити веселу міну і крикнув так голосно, щоби почув і Гансик у своїй кімнаті:

– Ми прибираємо зі столу і вирушаємо до культурного життя! Маргарита поприбирала зі столу і поскладала брудний посуд

у посудомийну машину. Тато взув черевики, вдягнув піджак, зав'язав краватку і гукнув, стукаючи у двері Гансикової кімнати:

– Виходь, сину, ми йдемо!

Гансик не вийшов і не подав голосу, тож тато спробував зайти до дитячої. Та двері були зачинені зсередини.

Тато ще раз постукав і попросив Гансика відчинити. Якийсь час у кімнаті було тихо, тоді хлопець нарешті подав голос:

~ Я не піду з вами! Мені погано!

– Не будь дурний, не вдавай із себе ображеного, ходи! -крикнув тато.

Знову деякий час було тихо, а тоді Гансик крикнув:

– Залиште мене у спокої! Я не хочу нікого бачити!

– О'кей, він нікого не хоче бачити, – пробурмотів тато і додав, звертаючись до Маргарити:

– Ну, то ходімо вдвох! Маргарита не мала нічого проти.

Після того, як Маргарита, мама та Меді переселилися до Марі-Луїзи, тато купив собі нову машину. Великий чорний автомобіль марки «Ровер».

– Це все-таки якось дивно, – сказала Маргарита, всівшись на передньому сидінні поряд із татом і пристебнувши ремінь безпеки. – Коли ми ще були вп'ятьох, то їздили в маленькому «міні», як оселедці в бочці. А тепер, коли ти залишився з Гансиком сам, ти маєш такий розкішний лімузин.

– Це твоя мама наполягала, щоби в нас була маленька машина, – пояснив тато. – Твоя мама хотіла мати енергоощадний автомобіль. Твоя мама оголосила, що страшенно любить нашу маленьку машинку і не віддасть її, поки та не перетвориться на брухт!

– Не кажи постійно «твоя мама». Це звучить дуже дико, -сказала Маргарита.

– Але ж я вже, мабуть, не можу називати її «моя дружина», правда? – Тато посигналив услід машині, яка, на його думку, порушила на повороті правила вуличного руху.

– Можеш казати «Елізабет», – запропонувала Маргарита. -А крім того, вона все ще твоя дружина. Ви ж іще не розлучені.

Далі вони їхали мовчки. Тільки перед Музеєм прикладного мистецтва, де вони хотіли оглянути виставку китайських килимів, тато знову заговорив. Спочатку про те, як важко знайти місце для паркування, та про надокучливих поліцейських. А тоді спитав:

– Як гадаєш, може, Гансикові справді було погано? Якщо так багато жерти…

– Аякже! – перервала його Маргарита. – О третій він зустрічається з Фройденталером. Я випадково почула їхню розмову!

– Ні, це вже просто кінець світу! – закричав тато. – Я віді-вчу його від цього, от побачиш! І взагалі, цей Фройденталер! Найогидніший хлопець із усіх, котрі колись приходили в мій дім, справжнісінький покидьок!

– Ось вільне місце, тату, – Маргарита вказала на доволі широку прогалину між машинами, але тато не звернув увагу на її пораду. Він натиснув на газ і помчав додому.

Гансика вже не було. Двері його кімнати були відчинені, а ліжко не розстелене. Отже, після обіду він навіть не приліг. Післяобідній сон – це для Гансика було святим усе життя. Лише останнім часом він по суботах інколи жертвував ним заради Маргарити.

– Ну? І що тепер? – спитала Маргарита.

– Тепер я почекаю, поки він повернеться, і тоді він мені відповість, чого це спочатку вдає, що йому погано, а потім біжить на зустріч із Фройденталером!

– І що це дасть? – спитала Маргарита.

Цього тато, очевидно, і сам не знав, бо не відповів, а покрокував до кімнати, яку називав «кабінетом».

Маргарита трохи посиділа у вітальні. Вона була дуже зла. «Я все розумію: бідний Гансик, безпорадний тато, – але я такої суботи не заслужила! – подумала вона. – Ліпше би я пішла з Флоріаном в кіно!» Маргарита встала і попленталась у Гансикову кімнату, яка колись була і її кімнатою. Вона сіла на своє старе ліжко і подумала, що зараз відчує зворушення. Та вона марно чекала на напад ностальгії. Помітивши, що в кімнаті несвіже повітря, дівчина підвелась і відчинила вікно. Холодний вітер влетів усередину і здійняв папери на Гансиковому письмовому столі. Вони розлетілися по кімнаті. Маргарита зачинила вікно і позбирала аркуші. На деяких були приклади з математики, деякі були чисті, але більшість листків, які вона підняла, були пообписувані чимось дуже дивним. На одному кривими, нерівними літерами – очевидно, хтось намагався писати лівою рукою – було таке:

МИ ЗНАЄМО ТОЧНО, ДЕ ВИ БУЛИ В ПОНЕДІЛОК О 18 ГОДИНІ.

ЧОРНИЙ ХРЕСТ ПОМСТИ

На іншому було написано:

ЗДАВАЙТЕСЯ! ВАС ВИКРИТО!

ЧОРНИЙ ХРЕСТ ПОМСТИ

А ще на одному вона побачила:

ЯКЩО ВИ БУДЕТЕ ПРОДОВЖУВАТИ, ВАША ЖІНКА ПРО ВСЕ ДОВІДАЄТЬСЯ. ЧОРНИЙ ХРЕСТ ПОМСТИ

Маргарита знайшла з десяток таких записок. Вона сіла на своє старе ліжко і почала їх перечитувати. її серце при цьому шалено калатало.