Маргарита побігла у спальню до вікна. Звідти було видно телефонну будку. Флоріан Кальб прихилився до дверцят і вдивлявся у ворота. Дівчина була змушена визнати, що виглядав він надзвичайно привабливо: високий і стрункий, білявий і засмаглий. Якийсь такий відчайдушний, якийсь загадковий, якийсь не такий, як усі. Наче юний ковбой із реклами «Мальборо». Або «Кемелу».

Гансик теж причвалав до спальні.

– Внизу щось діється? – спитав він.

– Нічого там не діється, – буркнула Маргарита, але Гансик хотів пересвідчитись у цьому сам. Він відсунув завісу і притулився до підвіконня. Крім дахів машин, капелюхів перехожих, одного дитячого візочка і старого чоловіка на велосипеді, Гансик нічого не побачив і хотів уже відійти, аж тут помітив біля телефонної будки Флоріана Кальба.

– Біля телефону стоїть твій однокласник, – сказав Гансик. Маргарита кивнула:

– Так, він чекає на мене.

– Не може бути! – затято вигукнув Гансик. – Якщо він чекає на тебе, я з'їм свого капелюха!

Маргарита шморгнула носом і почала жувати пасмо волосся. ~ Закладімося, що на мене? – запропонувала вона. – Хочеш, на десятку?

– Закладімося! – погодився Гансик.

Маргарита вибігла до передпокою, вскочила в черевики, накинула плащ і поправила перед дзеркалом гривку. Вона вже хотіла виходити, але Гансик її спинив:

– А як я буду знати, що ти не брешеш?

– Стань біля вікна, – порадила Маргарита, – і побачиш, що я до нього підійду й поговорю з ним.

– Подумаєш! Це ще нічого не означає! – заперечив Гансик, хвилюючись за свою десятку. – Підійти до однокласника, сказати «привіт» і перекинутися з ним кількома словами – це кожен може. «Привіт! Що ти тут робиш? Ти вже зробив домашні завдання?» – і таке інше – це ще не доказ.

На думку Гансика, якщо цей хлопець справді чекає на Маргариту і призначив їй побачення, то, привітавшись, Маргарита має прогулюватись із ним по вулиці. За руку, або з рукою на стегні, або з рукою на плечі!

– Інакше, – сказав Гансик, – я свою десятку не віддам!

– Він же щойно телефонував, – сказала Маргарита. – Ти ж сам підійшов до телефону. Хіба це не доказ?

– Неправда! То був хтось інший! Той біля будки – ніякий не Кальб! – наполягав Гансик і, шкірячись, постукав себе пальцем по чолі. – І чого би то людина, котра стоїть просто перед нашим будинком, стала телефонувати з будки?! Дурним треба бути! Телефоном користуються на великій відстані. А він би собі піднявся і подзвонив у двері. Шилінг можна зекономити, та й натиснути на дзвінок – швидше, ніж набирати номер!

– Ідіот, – пробурмотіла Маргарита і вибігла з квартири. Ну, зараз вона покаже Гансикові!

Яке нечуване нахабство! Він що – думає, що вона якась остання мимра, котрій нормальний хлопець уже й побачення не може призначити! «І Флоріанові, – подумала Маргарита, – от йому я вже точно покажу! Я йому скажу в обличчя все, що мала сказати по телефону, якби він мене вислухав! Може, так воно і краще! До холодного голосу можна додати ще і крижаний погляд! Та я його просто змішаю з болотом!»

Маргарита збігла сходами вниз. Перед тим, як відчинити браму, вона набрала в легені повітря й підготувала перше речення своєї полум'яної промови. Воно мало звучати так: «Я вийшла, щоби сказати тобі, що більше нічого не хочу про тебе чути. Бо ти підла свиня!»

Хоча Маргарита і підготувала своє речення, і набрала повітря, та Флоріан знову виявився прудкішим. Не встигла Маргарита до нього підійти, як він уже гукав:

– Ну, нарешті! Чого так довго? Я вже зачекався! Думав, що

ти не прийдеш! Постановив собі порахувати до ста і йти геть!

Маргарита підійшла до Флоріана. Вона була майже на голо* *

ву нижча за нього. їй не подобалося, що доводиться дивитися на хлопця знизу вгору. Коли поглядаєш на когось зверху вниз, можна вкласти в погляд набагато більше зневаги.

– Що з тобою? – спитав Флоріан і поклав Маргариті руки на плечі.

Маргарита подумала: «Ну, Гансикові, певно, цього буде досить! Він уже може йти класти на стіл свою десятку!»

– Забери лапи! – прошипіла вона. Флоріан забрав руки з Маргаритиних плечей і запхав їх у кишені.

– Це через твоїх старих, так? – спитав він. – Вони можуть нас побачити?

Не варто навіть намагатися, вирішила Маргарита, пояснювати Флоріанові, що її тато з мамою не належать до таких моралістів і ретроградів, котрі зчиняють вереск, щойно якийсь молодик покладе лапи на плечі їхній доньці. Вона хотіла нарешті позбутися свого першого речення. Та раптом виявилося, що вона його забула. Тому вона вимовила єдиний шматок фрази, який іще могла згадати.

– Ти підла свиня! – сказала вона. І тут їй пригадалось усе речення, але навспак: – Я більше нічого не хочу про тебе чути! Тому я вийшла!

Флоріан розпачливо подивився на Маргариту і пробелькотів:

– Але чому?

Маргарита вже хотіла йти додому. Головне ж було сказано! А про деталі, напевно, ліпше було не починати, бо вона відчула, що її очі знову наповнюються слізьми. А ридати перед Флоріаном – цього Маргариті аж ніяк не хотілось. Отож, вона розвернулась і попрямувала до воріт, але Флоріан побіг за нею і схопив и за руку.

– Поясни принаймні, чому я підла свиня! – вимагав він. -Ти ж не можеш сказати мені таке і тут же втекти.

Маргарита спробувала вирватися від Флоріана, та він міцно тримав ЇЇ. Дівчина шарпнулась і раптом вислизнула з плаща. Флоріан ухопив порожній рукав.

– Віддай плащ, – сказала Маргарита. Флоріан притиснув плащ до живота:

– Спочатку скажи мені, чому я підла свиня. Маргарита була в розпачі. Відібрати плащ силоміць вона би

ие змогла. Повертатися додому без плаща – теж не хотіла. До того ж, на ній була тільки тоненька футболка, яка майже не гріла і крізь яку було чітко видно її опуклі груди й ковбаску сала на животі. Маргарита сказала:

– Віддай плащ, і я скажу!

– Клянешся-божишся? – спитав Флоріан.

– Клянуся-божуся! – запевнила Маргарита.

Флоріан простягнув їй плащ. Маргарита швиденько вбралася, загорнулась у плащ і схрестила на грудях руки.

– Тепер кажи, – наполягав Флоріан. Маргарита набрала повітря і промовила:

– Ти підла свиня, бо розповів усім у класі про те, що було вчора в тебе вдома!

– Я? Я нікому нічого не казав! – скрикнув Флоріан. Його обличчя зашарілось, а вуха стали яскраво-червоні.

– Ну, може, не всім, – погодилася Маргарита, – але Отті й Александерові Гюберлю і всім іншим, з ким ходив на подвір'я!

– Я нікому не розказував, – запевнив Флоріан. – Справді нікому!

Маргарита помітила, що на очі їй знову навертаються сльози, але тепер шляху назад уже не було. Вона мусила продовжувати.

– Розказував! – крикнула вона і витерла сльози. – Мені розповіла Сабіна по дорозі зі школи!

– Вона збрехала. Вона ж завжди бреше, – сказав Флоріан.

– Може, вона і бреше, але ж вона не провидиця, – схлипнула Маргарита. – Звідки вона могла знати, що я була в тебе? Я ж не зовсім дурна і ще можу розрізнити, коли хто каже правду, а коли бреше!

– Я тільки сказав, що ти була в мене, – сказав Флоріан. -Бо вони мене спитали, звідки в мене завдання з математики. Чесно!

– Не бреши! – закричала Маргарита. – Вона знала все!

– Що все?

Маргариті зовсім не хотілося пояснювати Флоріанові, що вона мала на увазі під «усім». Він міг це собі уявити і сам!

Тут відчинилася брама, і з неї вийшов Конні, сусідський хлопець. Маргариті довелося зробити крок убік, до Флоріана. Він знову схопив її за руку і сказав:

– Я тобі поясню, все було зовсім інакше, справді, чесно, я тобі клянуся. Ходи, давай підемо звідси. Тут же неможливо спокійно поговорити. – Флоріан потягнув Маргариту вниз по вулиці в напрямку до парку. Маргарита вмовляла себе, що так покірно чимчикує за Флоріаном тільки, щоби дізнатися, які дурні відмовки він вигадає. Та десь дуже-дуже глибоко в душі вона все-таки зовсім трішечки сподівалася на те, що насправді «все було зовсім інакше». Одне було зрозуміло: непорозуміння в любовних справах бувають дуже напружені! Про це свідчили і Маргаритині 64-сторінкові романи з життя аристократів! У них часом і найміцніші подружжя розбивалися через інтриги якогось негідника або якоїсь ницої змії. Ці непорозуміння можна було би швидко з'ясувати, якби закохані спокійно поговорили одне з одним. Маргарита вважала, що Флоріанові треба дати шанс, аби потім не довелося картати себе.