— А от вам не дивно, чого нашому народові одвіку шиють всіляку чортівню?

— Ну, ви перші почали, — заперечив Ян, — онде навіть у біблії…

Рафчик болісно скривився.

— Ой-ой, майте совість! Лишімо осторонь тексти, особливо ж цей недолугий переклад Тори! Я ж про інше: оті всі дикунські звинувачення в чаклунстві, сатанинських обрядах, змовах… Таке, що не проти ночі мовиться! А все ж, насправді, дуже просто: народ у розсіянні має єдиний спосіб зберегти себе — скрізь залишатись сторонніми. Тільки хто ж це терпітиме в домі безрідного приблуду? Хіба ні? А?!

Попри власну ухвалу не тривожити антикварний порох, Рафчик заходився мацькати ганчіркою найближчу горизонтальну поверхню.

— Так і Каббала… — обережно докинув Ян.

— Хфе… — буркнув старий, підібгавши губи, — особливо Каббала. Внутрішня Тора, вчення, цілком беззмістовне для тих, хто перебуває поза Традицією… І що вам сказати? Такий ажіотаж! Де ж це дивуватися, що хтось взявся зробити на тому маленький бізнес… Не мені їх засуджувати, — тут Рафчик покинув ганчірку і блимнув зовсім уже по-піратські, — я ж вам не Сангедрін.

— Синедріон?

— Хай так. Суд, який міг би покарати відступників скиданням на камені.

Рафчиків орендар ніяково кахикнув.

— Це як за е-ее… перелюб?

— Ну звісно ж! — зрадів старий. — Чи відомо вам, що розкриття таємних знань непідготовленим рівнозначне зляганню батька з власною донькою?

— Ой, мамо! — схопився за голову Ян. — Гарненькі ж у вас аналогії!

— А то! — гордовито мовив Рафчик, намагаючись тримати фасон попри порох, що настирливо пхався до носа. — Слід ставитись відповідально, кхе, до таких, кхе-кхе, матерій…

Ян замислився. Декому, можливо, не подобався Левінів «маленький бізнес», та нині за такі штуки не побивають камінням. Смертна кара загрожуватиме радше тому, хто має надмір інформації чи ризикує стати на заваді чиїмось вельможним забаганкам… Нехай навіть старі закони і вабили своїм наївним романтизмом.

Із власною дочкою? Ні, ну треба ж, яка ницість! Прямуючи додому, Ян подумки пересмикнувся від огиди. Проте, іноді йому здавалося… Міла своїми дитинним поводженням бентежно нагадувала йому сестру, коли та була ще кострубатим підлітком. Часами його аж смикало, коли Міла в чергове вдавала малечу. Ну та зрештою, слід би вже заспокоїтись — Міла була йому родичкою хіба в Адамі. На щастя, ой на щастя…

Мимохіть він замилувався, як дівчина замріяно чесала лискучого чорного чубчика. Тепле сяйво нічника лягало медовим відсвітом на вигин плеча і шовкові бганки сорочечки. Треба би програму дописати, але нехай, нехай вже завтра…

— Янцю, забула тобі сказати… — промовила вона, зграбно пірнаючи під ковдру.

— Що?

— Марічка дзвонила. Вчора, коли ти був на роботі.

— Ну і чого хотіла?

Правду кажучи, в цей-от момент його найменше цікавили сестринські клопоти. Під ковдрою так тепло і затишно, і…

— Про якесь убивство питала.

— А?! — сахнувся Ян. — То не я!

Міла пустотливо посміхнулась.

— Правда? Це добре. Не хочу, щоб тебе забрали до буцегарні.

«У цьому, бодай у цьому, — зітхнув Ян, — ми з тобою однодумці».

П’ЯТА ЗАПОНА

Нотатки Якова Левіна

Сказав Раббі Ельазар: «Що означає в тіні вбрання рук твоїх». І відповіли йому: «Коли Моше отримував Тору, спустилися найвищі янголи, аби спалити його подихом вуст своїх, але Творець захистив його, сховавши від янголів. І тому сказано: „В тіні вбрання рук твоїх, взяти небо і заснувати землю“. Звідси висновок: все приховане досягає найвищого результату».

Слід розуміти, що святе світло є прихованим, і поки зберігається в таємниці, залишається чистим. Той же, хто береться розкривати святі таємниці, не знаючи, що робить, будить темну сторону, а його брехливий язик створює своїм словом облудний небосхил, який називають іще техом раба — велика безодня.

Подихом вуст своїх спалює облудник небо, а отже той, кому відомі слова, та невідомі ор і мор — світло та здатність віддавати, нехай краще мовчить. Сказав Раббі Шимон товаришам: «Не вимовляйте вголос мудрості Тори, аби не дізнались і не почули від Дерева Істини».

Таємниця — це тягар, сила — це спокуса. Ось прибулець питає в тебе дорогу, і хочеш допомогти. Спинись, коли не певен. Мовчи, і не скеровуй довірливого до загибелі.

Мартинів дзвінок застав Яна в маленькій музичній крамничці, де він якраз вдало надибав раритетний запис Олівера Кінга, славетного вчителя не менш славетного Луї. Його корнет якраз вивергав з лудженого черева знамените креольське гарчання, тож телефон мусив довго змагатися за увагу власника, а Мартин на тому боці звукової хвилі встиг вже неоднораз згадати товариша недобрим словом.

— Терміново потрібен супутник… — розпочав слідчий.

— Для створення сім’ї? — глузливо поцікавився Ян.

— Цур тобі, збоченцю! — сахнувся Мартин. — Для мандрів!

Мандри… ага. Це було їхнє таємне назвище тривалих і змістовних поневірянь генделиками, що починалися зі сповіді над кухлем, а завершувалися десь у момент братання з примарою безголового монаха у старій господі. Але ось так зненацька, посеред робочого тижня?

— Мартине, ти що, п’яний? — здивувався Ян.

— Ні, — похмуро визнав його друг, — але буду неодмінно.

— Ну гаразд, — зітхнув Ян, — в мене є трохи часу до роботи. Де ти зараз?

— На цвинтарі, — пробубнів Мартин Цуг.

— Де?! — Ян ледь не випустив з рук свого коштовного диска. — Що ти в біса там робиш?

— Читаю. Оці вар’ятські надгробки.

— Ну то… дочитуй і давай до «Гладоморні». Я буду там хвилин за десять.

Мартин пробурмотів щось на знак згоди і вимкнувся. Ян хитнув головою, мовби витрушуючи воду з вух. Ніколи ще за його старовинним другом не водилося таких чудернацьких захцянок… Чи ж йому на роботі небіжчиків бракує, що вже й гуляти кортить неодмінно цвинтарем? Схоже, що йому і правда кепсько. Ну та мандри на те і призначені, аби подолати всі можливі негаразди.

Покружлявши кривими вуличками та відлюдними подвір’ями, Ян випірнув у юрмління та гомін центральної площі, притлумлений лементом модних наспівів з ресторацій та стугоном величезного годинника на ратуші. Зіщулившись у намаганні зменшити площу контакту з туристичним свавіллям, Ян проскочив людні вулички, захлюпані полиском золота, кришталю та кривавих гранатових грон, аби невдовзі знов опинитись в занедбаному провулку, де, знаючи потайну браму, можна було знайти глухий дворик і важкі двері, закуті залізними стрічками. Тут і містилася «Гладоморня», осереддя похмурого старожитнього затишку. Мартина ще не було видно з його мандрівки цвинтарем, тож Ян вирішив тим часом почастувати себе квашеними «потопельниками» та темним, карамельним Крушовіце, котре шинкар Муха справно возив просто з броварні.

Проте, щойно Ян настромив на виделку найсмаковитішу ковбаску, Мартин, чорний і лютий, постав на порозі господи.

— Вечеряєш?! — кинув він, погрозливо тицяючи пальцем.

— Драматичне викриття! — вищирився Ян. — Проте схоплений на гарячому ось-ось доїсть речові докази… Приєднуйся.

— Угу, — похмуро пробубнів Мартин, всідаючись поруч, — Мухо, душогуб триклятий, дай же мені нарешті пива!

— Та нате! — буркнув рудий товстунець, грюкаючи кухлем. — Щойно побачив вас на порозі, думаю, такий рівень емотивної фрустрації тягне літри на два…

Ян мимоволі пирхнув у гальбу.

— Вацлаве, киньте читати той непотріб!

— А вам, шановний, — докірливо хитнув головою шинкар, — варто серйозно переглянути свої соціально-статусні стереотипи! Ще одне чорне Крушовіце?

Мартин глузливо захихотів.

— Так його, так! Пивом по шовінізму!

— О-ой, облиш! — застогнав Ян. — Відтоді як Муха набрався тої говірки, я почуваюся тут, мовби на огляді в психіатра!

Мартин гірко зітхнув.

— А ти думаєш, допоможе?

— Та що сталося, нарешті? І чого тебе занесло на цвинтар?