«Її основа — смуток, тамований пульсом спогадів і м'якою глибиною очікування, на іншому березі якого — надія та притишене світло… Ернест Ансермет назвав цю мелодію повноводною рікою, що торує шлях в Йорданській долині, адже перший концерт Південного Синкопованого Оркестру був майже цілковито побудований на біблійних сюжетах та мелодіях госпелів часів зародження регтайму…»

Ян скептично гмукнув і мерзлякувато потягнувся за чашкою гарячого питва. Білясте світло монітора шпарувало його лице примарним полиском, висвічуючи зведені у творчому азарті брови. Джаз і Старий Заповіт — дивовижний союз! Наївна спроба зробити стару релігію трохи людянішою… Отже, музика Сіднея Беккета… Який же це був рік?

Насупившись, Ян стис пальцями перенісся. Ні, дата не бажала даватися.

— Міло! — покликав він.

Вона допитливо зазирнула до кімнати, дитинно-гарненька в короткій домашній суконці.

— Чого бажає падишах? — весело поцікавилась вона, обтрушуючи борошно з долонь. На кухні порскало й шипіло, наче в алхімічній реторті.

— Е-ее, сонце, чи не принесеш мені книжку з етажерки? Зелена така, груба, «історія джазу» зветься.

Мілине личко зникло, натомість у вітальні почулися її кроки і тихе бурмотіння.

— То що? — гукнув Ян.

— Тут нема такої! — розгублено повідомила дівчина.

— Та як же це? — здивувався Ян, підводячись, — я ж лише вчора її там бачив!

Крекчучи, радіоведучий вирушив до вітальні. Невже ж того грубого фоліанта миші сточили? Якісь страшні мутанти-джазожери?

Миші, проте, тут були ні до чого. Книжка стояла, де її лишили.

— Сліпко! Ось же вона! — примружився Ян. — Хіба ти не бачила?

— Е-ее, ні… — засмутилась Міла, — вибач.

— Та дурне! — милостиво промовив Ян. В повітрі тим часом потягнуло чадом. — А що там у тебе горить? Олександрійська бібліотека?

— Млинці! — заголосила дівчина, кваплячись запобігти нещастю.

Поблажливо усміхнувшись, Ян зиркнув на етажерку. Як же можна було не помітити? Стояла ж на видноті… Аж тут Янів погляд впав на відбиток долонь, що його Міла лишила на поличці, перебираючи книжки. Жменькою криги за комір — згадка про інші відбитки пальців, оприявнені за інших, значно сумніших обставин. Цікаво, як довго та справа буде ходити за ним назирцем?

Делікатно і майже ґречно теленькнув вхідний дзвоник. Ну, певна річ, так дзвонив лише Рафчик.

Насправді його звали Рафаель Немчик, але кликати того гостя Рафаелем, могла, певне, лише його сентиментальна мамуня. То був літній уже чоловік зі шляхетною сивиною та глузливим поглядом з-під пишних чорних брів. А ще він був власником Янового помешкання. Рафчикові, насправді, належав весь поверх і навіть горище.

— Добривечір-добривечір! — сонячно заусміхався він, просочуючись до передпокою. — Як ся маєте? Непогано, сподіваюся? Нема на що скаржитись, еге ж? Рахуночки приготували?

— За телефончик і за світлечко? — іронічно уточнив Ян, порпаючись у шухляді.

Нарешті рахунки дали себе намацати, і орендар передав належні папери власникові. Той переглянув їх прискіпливо і вже збирався було йти, як тут Янові згадалася одна визначна обставина.

— Слухайте, Рафчику! Ви ж єврей?

— А що сталося? — миттєво зреагував той.

Ян ледь втримався від нечемного реготу.

— Та, власне, нічого, окрім, як одне тут… убивство.

— Ой, та що ви кажете? — обурився Рафчик. — А ми тут до чого? До Пейсаху ж — майже півроку!

— А до чого тут Пейсах? — отетерів Ян.

В Рафчикових очах застрибали веселі чортенята.

— Ой, як не соромно! Всі ж знають, що ми печемо на Пейсах мацу, в яку неодмінно додаємо християнську кров. Старовинний рецепт.

— А, ну навряд, — трохи розгублено промовив Ян, — загинув же, власне, єврей…

— І отже все гаразд! — схвально кивнув Рафчик.

— Та ні! — запротестував Ян, цілком уже заморочений, — я ж, власне, хотів із вами порадитись… Мій друг веде цю справу, ну і йому придалась би підказка особи е-ее… обізнаної.

Старий єврей скептично хитнув головою.

— Ваш друг — полісмен? А хто загинув?

— Яков Левін з Йозефова. Він, до речі, викладав Каббалу.

Рафчик осудливо цикнув.

— Отака невдячна справа. Ну гаразд. Я збирався якраз прибратися на горищі — Ада мені вже всю голову проїла… Одружуйтесь швидше, молодий чоловіче, хороша дружина — то певність у завтрашнім дні.

— Рівно ж як і довічне ув’язнення, — заусміхався Ян.

Старий закотив погляд аж десь під сволок.

— Ой, я вас прошу… Яка нині молодь зла і розбещена! — зажурено мовив він. — Ну то ведіть вигулювати вашу нездорову допитливість. На горищі холодно, до речі.

Хитро блимнувши оком, Рафчик пошкандибав нагору. Ян роззирнувся, шукаючи за якоюсь придатною одежиною, аж тут його око впіймало легкий порух тіні коло кухонних дверей. Міла, отже, все чула. І, певна річ, відзначила отой його скепсис стосовно одруження. От же шляк! Буде тепер ображатися півночі… Ну та що вже поробиш!

Накинувши куртку та взувши спортивні черевики замість зворушливих хатніх капців, подарованих, до речі, тою ж таки неминучою Мілою, Ян вирушив на горище.

Янові подобалось бувати тут, та й не дивина; тут знайшов би себе кожен, спроможний перевертати догори дригом захаращені нісенітним крамом ятки на блошиному ринку. Навіть антиквар розшукав би тут для себе кілька цікавинок, але Янові понад усе була до смаку атмосфера, як-от його приятелеві, котрий цінував можливість першим оглянути картину злочину. Власне, якоюсь мірою, це й була картина злочину, адже колись тут наклала на себе руки вродлива дівчина (вважати її такою вимагала бодай би естетика жанру); після неї чомусь ніхто не наважувався оселитись на цьому романтичному горищі, та ж ось з’являється меткий бізнесмен Рафчик і незворушно скуповує всю цю житлову площу разом з її задавненими легендами. Щоправда, він так і не спромігся зробити тут ремонт, отож на горищі ще досі можна було присісти на рипливе столітнє крісло та переглянути дагеротипи й книжки, що колись належали чарівній самогубиці.

Тепер Рафчик стояв посеред усієї цієї розкоші, не знаючи, куди йому прикласти вологу ганчірку і свої безцінні потуги.

— Вам би винайняти когось для брудної роботи, — порадив Ян, зазираючи до холодної півтемної мансарди.

— А, то ви? — зітхнув Рафчик. — Ну, знаєте… прибирати тут немає жодного сенсу — допоможе лише ремонт. А розвезти бруд я можу й сам, незгірш за інших. Та ще й задурно.

— Навіщо ж ви тоді е-ее… піднімаєте порох?

— Ви, юначе, молодий і нічого не тямите. Ада просила мене навести лад, і всупереч всякій доцільності лютилася, а їй це шкодить. Я, отже, змушений зробити бодай щось, і це буде моя жертва на вівтар подружньої злагоди.

Рафчик урочисто підніс ганчірку і вчинив спробу витерти порох з вершечку старовинної горіхової шафи. Порох злетів, мов стривожений осиний рій, і скоро обоє відвідувачів горища натхненно чхали.

— Ну, е-ее… я краще не займатиму тої шафи, краще ось поскладаю книжки рядочком, — надумав старий.

— Мудре рішення, — втішився Ян.

— А ви, між іншим, можете мені допомогти, замість стояти отам і глумитися.

— Може й так, тільки це ж ваш жертовник! Чи годиться мені пхати руки?

— Ой, я не можу! — застогнав старий, звично закочуючи очі. — І чого нині молодь така хитра й невдячна? Де ваша вихованість? Де пошана до сивини?

— Та хіба ж я що? — заусміхався Ян. — Давайте, я візьму на себе оцю полицю. А ви тим часом розкажете…

— Ага! — лукаво блимнув на нього Рафчик. — Думаєте забити старому баки, а він вам розбовкає всі таємниці Сіонських Мудреців?

— А що за таємниці? — зацікавився Ян.

Рафчик тяжко зітхнув і звів руки догори, мовби закликаючи Всесильного у свідки Янової неосяжної глупоти.

— Ні, невігластво мене доконає… Всі питатимуть, від чого загинув старий Рафаель, а я їм на те — не зміг знести, сірома, людського глупства та пихи…

Від обурення кричущою вселенською несправедливістю, Рафчик покинув здійснювати свій нелегкий подружній обов’язок і з розгону присів на верткий дзиґлик коло косметичного столика.