І почув Раббі Хія голос: «Вищі, заповітні й замкнені, що мають очі, аби дивитись за світом, гляньте: нижчі сплять, світло очей їхніх приховане в зіницях. Пробудіть їх!»

Діти Малого Храму перебувають на нижчих сходинках світу, і немає світла для них, і не бачать вони дороги. Той, чий дух слабкий, потребує допомоги дужчого, хто ступив на крок вперед, подолавши відстань між світами. Сильний зумисне зменшує себе, аби створити зв’язок між вищим та нижчим, вказавши шлях сходження незрячим.

Діти Великого Храму добровільно відмовляються від здобутого світла, аби віддати його нижчим, проте, не кожен із них може прийняти дарунок. Здатність віддавати, що її має вчитель та проводир, посуває світ до виправлення, але здатність приймати, що її має добрий учень, тримає основи світу.

Той, хто спить, не почує заклику, і жертва, що її приносять вищі, згине намарне, отож, сказано: «Пробудіть!» Давайте тим лише, хто здатен отримати.

Невдовзі настав такий день, коли Янові здалося, що чекати передвість чи знаменних зустрічей вже немає жодного сенсу. Він не міг би назвати своє життя суцільним феєрверком, але знав напевне, що краще буває тільки в кіно, а гірше — куди не кинь. Отож він поклав собі не перебирати харчами, а явити світові свою розважливість та відповідальність. Інакше кажучи, він надумав нарешті запропонувати Мілі одруження, для чого завбачив навіть обручку та тривну вечерю в модній ресторації.

Рішення прийшло якось мимохіть, майже проти Янової власної волі. Прийшло собі непроханим, та й лишилося, розсівшись і задерши ноги на стіл з нахабністю невідворотності. Всі так чинять, запевняв себе Ян, і Міла буде щасливою, а він… він нарешті поставить собі хрестика навпроти відповідного пункту обов’язкової програми. Крім того, Ян чудово розумів, що, не зробивши цього зараз, він надовго втратить таку несподівану наснагу.

Ян вирішив здійснити задумане не вдома, але у виїзді, провівши з Мілою вихідні в курортному містечку Ваславські Броди. Він всерйоз покладався на те, що піднесена втіха, яку випромінювала кольорова бруківка гірського містечка, самочинно створить йому належний настрій.

— Дивись! — Міла звично смикнула його за рукав. — Дивись, як гарно! Де наша камера?

Нема що заперечити — з паркового схилу прозирав на диво гарний краєвид: тераси розкішних палаців, зелені пасма густого лісу і стромовина гірської річки, запнута в оклади дрібної бруківки та обручки мереживних місточків. Але камера навіщо? Окрім як, може, перетворити цю студену красу на бляклий відбиток на плівці?

— Міло, я не брав її, — зітхнувши, повідомив Ян.

— Правда? — знітилась вона. — Як же ж це? Я ж просила! Янцю… Я хотіла записати все це — на згадку, а ти…

Не чекаючи на продовження нарікань, він згріб її в обійми і притулився губами до ледь-прохолодної пружної щічки, вбираючи запах Мілиної шкіри разом з віддихом лісу й далекого плеса.

— Не шкодуй за тим, — прошепотів він, — хіба ж найкращий в світі запис зможе відтворити чистоту повітря, засліпити променем сонця, полоскотати щоку пухнастими віями…

— Янцю! — захихотіла Міла, — припини, на нас дивляться!

— Ну то нехай їм повилазить, — зичливо порадив Ян.

— Ага, їм та їхній відеокамері, — розсміялася вона.

— Отак, — Ян повчально хитнув пальцем, — бачиш, що буває, коли технологія втручається в приватне життя! Суцільна порнографія!

— Та хіба ж це порнографія? — удавано здивувалася Міла, — от хіба технологія помандрує за нами до готелю…

Ян тихо пирхнув. Вона знала, про що мова; більше того — саме вона підбивала його на безчинства. Її дитинна розбещеність не припиняла його дивувати; Ян і не знав раніше, що відчуватиме, побачивши свою маленьку мадонну в коротенькому, мереживному фартушку покоївки… Не знав тої терпкої, майже злостивої втіхи, котра вщерть заповнювала всі розколини та порожнини.

Міла була дивовижно чарівною. Як і планувалося.

Ян недаремно обрав для свого сватання саме Ваславські Броди. Влітку, далеко від міської тисняви, тут дихалося вільніше, а взимку можна було противажити холоду гарячі вафлі з вуличної ятки чи склянку глінтвейну, що його продавали «з плеча» ледь не на кожному кроці. Свіже гірське повітря намовляло голоднечу, повертаючи смак всьому простому й первинному, отож не дивина, що Міла виглядала щохвилини ближчою та принаднішою.

Вони гуляли узбережжям, вибираючись на місточки, звідки гарно було спостерігати за грою кольорових спалахів світла у бистрині, і Ян уявляв собі, як привозитиме сюди їхніх спільних дітей, які вперше дивуватимуться мозаїці тутешньої бруківки та медовому запаху солодощів з крамниці. Він уявляв собі, і вперше жоден порух душевного спротиву не зіпсував йому цієї вправи; повітря мріло медом; теплий і пливкий, мед струменів попід шкірою.

Нарешті надвечір, вколисаний курортним сновиддям, Ян урочисто закликав Мілу повечеряти; кишеня його вже стовбурчилася маленькою скринькою із символічним вмістом. Відчувши якусь особливу значущість в його голосі, Міла спалахнула, а потім довго чепурилася коло дзеркала, лукаво позираючи на Яна. На межі роздратування, але так і не переступивши її, він галантно запропонував свій лікоть, на якому Міла одразу ж пустотливо повисла, белькочучи у вухо щось по-дитячому кумедне.

Ресторан, обраний Яном, був, певна річ, зухвалою маніфестацією його власного смаку. Стіни тьмяніли старим деревом та сукном; з поличок, мов пташки з кілочків, позирали пожовклі фотокартки, абажури кольорового скла та древні як світ радіоприймачі. Динаміки, приховані за їхньої порохнявою шкірою, відтворювали старі, аж поплямовані патиною, мелодії колишнього. Ян почувався тут як в бога за пазухою; Міла, проте, йшла за ним, сторожко роззираючись, немов у якому чудернацькому музеї.

Чекаючи на замовлення, Ян зручно відкинувся в кріслі, насолоджуючись «Місячною серенадою» Глена Міллера.

— Слухай, Янчику, — раптом стиха промовила Міла, — тобі справді подобається все це… ретро?

Він легковажно кивнув.

— А тобі ніколи не хотілося послухати чогось такого… сучасного? — обережно продовжувала Міла, — Крісті? Або Брітні? Або красунчика Енріке?

— А хто це? — поцікавився Ян.

На мить вони обмінялися розгубленими поглядами, наче двоє іноземців, чий перекладач якраз десь завіявся.

— Не будемо про це, — вирішив він.

«То не зле, — переконував себе Ян, — невже я не знайду з ким поговорити про музику?» Мед у його жилах був по коліно глибиною.

Тим часом на столі з’явилися легкі закуски і пляшка вина, тож Міла мала змогу подолати зніяковіння.

— Я говорила вчора з Марічкою, — згадала вона, термосячи бурштинову рідину у келишку. — Так вона казала, що хоче маленького завести на той рік. Правда, супер? Я би… я б теж хотіла дітей.

Вона кинула на Яна запитальний погляд.

— А чого ж? — усміхнувся він. — 3 тебе вийде гарна мадонна — як у Далі… Ти іноді буваєш схожа на Галу — поглядом і рисами, і тим, захованим всередині, солодким причастям… Давай, наминай салатика.

— А хто ця Гала? — з підозрою мовила Міла, ігноруючи частунки, — я її знаю?

Він розсміявся.

— Навряд.

Міла дивилася так по-дитячому скривджено, що Янові нараз забажалося зачерпнути того гарячого меду, що струменів у серці, й розділити з нею… Він нахилився і взяв руку дівчини до своїх долонь:

— Знаєш, це абсолютно неважливо — знайома ти з Галою чи ні. Абсолютно не важить, що ти читаєш і чим захоплюєшся. Байдуже, чи слухаєш ти мій розпрекрасний джаз. Важливо лише те, що нам добре разом! Знаєш, у Платона є така історія… — він запнувся, — а втім, і це неважливо.

Ні, ну треба ж таке! Навіть зараз, бажаючи висловити щось надзвичайно просте і щире, він не зміг утриматись від банального форсу! Ганьба!

Міла звела брови, відзначивши Янове роздратування. На його щастя, з-за далекого столика коло імпровізованої сцени до нього помахав рукою якийсь давній знайомий. Ян радо вхопився за можливість відповісти на привітання і таким чином бодай трохи розвіяти дух своєї незграбної промови.