Янова сестра стиха розсміялась.

— І справді! Розлякав мені півміста, поганцю!

— О, вона ще скаржиться! — обурився Ян. — Це був суворий природний відбір!

— Теж мені ще, рушій еволюції, — пирхнула Марічка, — зате як було би добре, коли б ти і справді міг викликати декого на герць в провулку під школою…

— О, давай! — зрадів Ян. — Таки посмієшся на дурняк!

— Спокусливо! — жалкуючи, зітхнула Марічка. — Тільки це вже не допоможе…

— А що, Франц… — розпочав був Ян.

— Та до чого тут Франц?! — розсміялась Марічка, підносячи горнятко до вуст.

Чорнявий кельнер, що було відволікся на свої марудні справи, аж скинувся, бідака, почувши дзвінкий Маріччин сміх. Відзначивши його увагу, молода жінка насилу сховала пустотливу посмішку, і Ян спроквола подумав, що, ймовірно, цей чорнявий править сестрі за приємний додаток до капучіно. Наче крихітне тістечко коло горнятка. Ну а чого б і ні, власне…

— А як там ваші з Мартином детективні потуги? — поцікавилась Марічка, не підводячи погляду від частунку.

— О! Це щось! — вдоволено розсміявся Ян, і собі сьорбаючи міцної гарячої кави, — бідака так перейнявся, що я вже боюся за його здоров’я… спершу він вирішив поворожити на цвинтарі, а коли й те не зарадило, надумав влаштувати допит примарі з Королівської вежі! Нормально, як гадаєш?

Марічка стенула плечима.

— Минулого тижня я брала інтерв’ю в директора міської психіатричної клініки — знаєш, вони й досі використовують клітки для буйних божевільних…

— А! — зрадів Ян. — Отже, мені слід порадити Мартинові пригальмувати справу, еге ж? Умови, які чекають на нього, комфортними не назвеш!

Янова сестра сумно посміхнулася.

— І це, звичайно, аргумент. Та, як на мене, нехай краще примар допитує, аніж ото потикається, куди не слід…

— Це ж куди? — здивувався Ян.

Марічка раптом задивилась у вікно.

— Не знаю. Просто мені здається — це погана справа… Здається, і по тому.

— Показились… — виснував Ян, — один ворожить, друга — віщує… Онде навіть Казимир на хресну фею обернувся… Що за життя?!

— Казимир? — зацікавилась Марічка. — Це той такий кудлатий горлопан, з твого радіо?

— Ага. На бал мене запросив, уявляєш? Справжній бал у справжнісінькій опері! Знову десь за смокінгом жебрати…

— О, а хочеш я тобі гарну кравчиню пораджу? — пожвавішала Марічка. — Ти ж у нас зірка — і досі без власного бального вбрання! Давай-давай, зазирни до неї неодмінно! Вона мені отакенну сукню змайструвала! Хто сидів, підскочили! Хто стояв, попадали!

Захоплено торохкочучи, Янова сестра видобула зі строкатої сумочки візитну картку. «Лея Браха, — прочитав Ян, — Веженська, дев’ять…» Це ж неподалік від… — йому на мить перехопило подих, — зовсім поряд з оселею того злощасного каббаліста… Ян допитливо зиркнув на Марічку, яка, зловивши танцювальну хвилю, блискавично позбулася своєї тяжкої задуми.

Швидше за все, це просто збіг. Збіг, і по тому.

ВОСЬМА ЗАПОНА

Нотатки Якова Левіна

Сказав Раббі Ельазар: «Мовчання моє Створило Великий храм, біна, і Малий храм, малхут. Кажуть люди, що слово — це золото, але мовчання вдвічі цінніше. Кажуть, слово — золото, а значить — вимовив, і пошкодував».

Слово — це дія, а мовчання, відтак — відсутність дії. Чому ж Раббі Ельазар радить вдвічі цінувати бездіяльність? Відомо, що Творець Всесильний словом своїм створив всесвіт, розділивши світло та безодню. Відтоді не звучало в світі слів такої потуги, і можна було б сказати, що порівняно з добою творіння, Всесильний зберігає мовчання. Нинішній світ звуть іще Асія, тобто, діяння, а отже, це — світ слова. Ми говоримо, Всесильний тим часом мовчить, дозволяючи нам, недосконалим, здійснювати своє життя.

Кажуть, слово — це золото. Так називають малхут, царство, або іще — Малий храм. Мовчання — це біна, розуміння, Великий храм. Той, хто мовчить, дозволяє говорити іншим, витрачати своє золото, аж доки воно не вичерпається, відкривши дно, за яким — розуміння, підсумки втраченого часу і здійснених помилок.

Надворі ставало дедалі холодніше, і мрійникам-теплолюбам, що ніяк не бажали слухати щоразу вагоміших аргументів зими, велося чимдалі гірше. Міла десь тяжко застудилася, і Ян, високо піднявши комір, шкандибав ниньки крізь вітер і мряку по чергову порцію пігулок із жаби та відьмацьких настоянок. Так, принаймні, йому ввижалося, коли він хлюпав густим драговинним у вузьких і темних провулках, що вели до крамниці. Того вечора навіть аптека виглядала лиховісною вежею, осяяна тьмяним світлом та вовкуватими поглядами страдників, що стояли в черзі по аспірин.

Загрузлий в якихось страхітних казках, Ян аж підстрибнув, угледівши у вікні аптеки темну постать поряд із собою.

— Чого скачеш як дурний? — несхвально мовила примара.

— Мартине, ну ти й… — розпочав був Ян, аж тут його товариш ступив у пляму світла. Видовище було, щонайменше, несподіваним, — якого… — прохрипів Ян нарешті, — якого псячого лиха?!

Мартин Цуг виглядав так, наче ним щойно чепурили бруківку десь від Градчан до Староміської площі. Його куртка була пошматована і вимащена свіжим болотом, а права частина обличчя подряпана так нещадно, мовби який скажений котисько точив об неї пазурі.

— Страшно?! — погрозливо мовив Мартин.

— Ще й як! — пересмикнувся Ян. — Цур тобі, мана!

— Оце я і думав, — сумно зітхнув слідчий, — не варт’ мені туди потикатися. В аптеці либонь, побачать таке, поліцію викличуть… такий буде конфуз. Янчику, будь другом, сходи купи мені вати і спирту, чи там що. А я тут почекаю.

Приголомшений не на жарт, Ян лише й спромігся кивнути. Швиденько придбавши всіляких п’явок та примочок з мухомора, що ними, безумовно, послуговується сучасна медицина, він вискочив надвір, прагнучи якнайшвидше почути від товариша історію його каліцтв.

— І не питай! — похмуро попередив Мартин, з ходу розгадавши Янову інтенцію. — Не мучся. Я зара’ сам все розкажу. Зазирнеш до мене?

Ян уже зібрався з охотою погодитись, аж тут йому приверзлася Міла, сповита ковдрами і цілком безпорадна в облозі пігулок та мікстур. Потупцявши нерішуче, він зрештою видобув з кишені телефон і, ховаючись від холодного вітру, набрав домашній номер.

Відразу по з’єднанні слухавка зайшлася відчайдушним кахиканням.

— Міло, ти той, переживеш, коли я прийду додому годинки за дві? Та ні, зі мною все гаразд! Давай, пий свій відвар… Та знаю, що бридкий! Будь хорошою дівчинкою, і я принесу тобі пігулки! Га? Що? Ну вибач… Добре, домовились… Все, бувай!

Ян зітхнув з полегшенням.

— Ну от, мене відпустили. І наказали ноги не промочити, уяви собі!

Мартин зичливо ляснув його по плечі.

— Добре, не будемо, раз наказали! А от горлянку би промочити не завадило! Зараз розкажу тобі таку бувальщину, що сам проситимеш! Така тут пригода закрутилася… Але ходім, це не для двору балачка!

Слідчий роззирнувся, і Янові знову війнуло віддихом старих таємниць — дрібна мжичка, крізь яку сльозаво блимали зеленкуваті ліхтарі, змивала з бруківки століття три-чотири, видобуваючи з-під накипу сьогодення часи чаклунів та лиходіїв. На мить Янові навіть здалося, що за ними назирає якась зловмисна тінь, яка, щоправда розвіялася квартали за два — міські примари цуралися широких вулиць та сяйних вітрин.

Мартин жив неподалік, обравши собі помешкання передусім за близькість до роботи. Отож, не дивина, що навіть його вітальня нагадувала філію поліцейського відділку: шафки з паперами, стіни, оздоблені чепурними фотопортретами злочинців, газетними вирізками і підбадьорливими витримками з карного кодексу; та попри все це тут панував особливий затишок, властивий оселі сентиментального нечупари — вазонки з квітами, яскравий килим з якихось екзотичних країв і, нарешті, торшер зі зворушливими китичками.