Янове життя нині сильно відгонило абсурдом — незвичні зобов’язання, неждані зустрічі, непотрібні події. Іноді Янові здавалося, що хтось підмінив йому долю, поки він спав, і тепер вона де — тисне, а де — висне, заважаючи рухатись до ладу.

Дружній дзвінок милосердно висмикнув його з незатишних роздумів.

— Ти що робиш?

— Розбираю записи поховальних оркестрів, — чесно зізнався Ян.

Мартин гмукнув.

— Хтось помер?

— Та ніхто. Просто хочеться послухати щось веселеньке.

Слідчий витримав делікатну паузу.

— Ага.

— Це справді хороша музика, — пояснив Ян, — хочеш, принесу послухати?

— Та я тобі вірю, — швидко запевнив його Мартин, не бажаючи, вочевидь, дратувати навіженця, — я тут власне, теє… звільнився раніше, сиджу в генделику і не можу збагнути, з ким би випити.

Ян вдячно усміхнувся. Якби не Мартин, він би неодмінно схибнувся від раптової беззмістовності усього на світі. Розслідування Левінової смерті було урочисто поховане в архівах, а разом з ним згинула й напруга, що тримала його докупи. Мартин, як міг, допомагав другові долати нормальність існування, і поволі той просувався до видужання.

— А де це тебе спіткала така нездоланна проблема?

— Та в «Гладоморні», де ж… Підгрібай, коли зможеш.

Ян насупився — віднедавна від оминав «Гладоморню» десятою дорогою. Здавалося, так буде легше позбутися тяжкого, млосного осаду останніх відвідин. Проте, Мартин правий. Янові душевні муки не тягнуть на повномірну інвалідність, і ніхто не дозволить йому байдикувати, квилячи над минулим.

— Зможу. Напевне. Спробуй дочекатися мене тверезим.

— Муситимеш бігти, — пирхнув Мартин.

Зимовий вечір завмер в апогеї: щасливо порятовані зі служби спішили додому чи на розвагу, у вікнах ресторацій затишно блимали свічки, межи вежами ясно світилася велична повня. Ян повагався якусь мить, та зрештою звернув у знайомий провулок.

— Гарантоване зняття симптомів реактивної меланхолії, — довірчо повідомив Вацлав Муха, киваючи на поважну шерегу пузатих пляшок.

Ян знизав плечима.

— В такому разі мені келишок нейролептику. І цитрину.

Муха заяснів, радіючи старому клієнту, і Янові стало соромно за безглузде бойкотування улюбленої колись господи. Якщо і справді слід когось винуватити, то вже певне — не її.

На Янів подив, Мартин був не один. За його столиком, гордий і розтріпаний, наче півник на патичку, бовванів давній знайомець, Левко Шах.

— Нарешті! — зрадів Мартин товаришевій появі. — Поки ти десь собі швендяв, цей самотній алкоголік ледь печінку мені не вигриз!

— Так викликав би поліцію! — захихотів Левко.

— Ага, зазирнувши в глибини свого «я», — усміхнувшись, підтримав його Ян.

— Гм, — хижо вищирився Мартин, — я так давно не прибирав у тих глибинах, що там вільно міг би заблукати навіть загін командос…

— Тоді не треба, — схаменувся поет, — я ж, власне, тебе, Яне, шукав. А не проблем, — докинув він, зиркнувши на слідчого.

— А я тобі що?

— Як це — що? Не що, а «хто»! Я б навіть сказав, «хтось»!

— Хтозна-хтось, — усміхнувся Ян.

— Неабихтознахтось, — зареготав поет, — цілий директор! Як тобі в Гадюччиному кріслі сидиться?

— Як на стільчаку у вбиральні, — зізнався Ян. — 1 зручно ніби, а все чекаєш, що трапиться якесь лайно.

Мартин та Левко радісно зареготали.

— Не бери дурного в голову, — відсміявшись, порадив поет, — Гадюка ж якось давав собі раду. Правда, я все ніяк не збагну, хто ж таки на нього напав — убивці чи біла гарячка?

Мартин кинув на поета довгий погляд крізь примружені повіки.

— Уявімо собі таке… — повільно промовив він. — Уявімо, що Величка знав, які саме обставини спричинили Шварценбергів суїцид. Знав, бо ті ж таки обставини почали насідати на нього самого. Відчувши, що справа запахла дустом, Величка випередив можливі дії цих самих обставин, і обставини… гм, дістали по шапці. І відчепилися. На певний час.

Ян здивовано зиркнув на слідчого. Чого це він?

— Ого… — спохмурнів Левко, — ниньки навіть обставинам не можна довіряти. Як казав поет, тобто я:

Левко замріяно зітхнув і підвівся.

— Ніхто мені не наливає… Піду я світ за очі, нещасний та упосліджений.

— Левку, — нагадав йому Ян, — ти ж мене шукав, коли я нічого не наплутав?

— А, справді, — спохопився поет, — я тут-во маю для тебе передачу.

— Від кого це?

— Від Елвіса Преслі, — хитро всміхнувся Левко, — з того світу. Ну, ще не цілком з того, проте він мав уже візу в паспорті та квитки на руках.

— А, — збагнув Ян, — так вони її все ж таки відпустили.

— А я б навіть квитка їй купив, — сповістив Мартин, — та ще й до літака відпровадив би.

— Це ще нащо?

— Впевнитись, що не вернеться, — буркнув слідчий.

— Ну так що, передачку братимеш? — наполягав поет.

— Від Елвіса, кажеш? — спроквола уточнив Ян. — А може, ну його до біса… Return to sender, так би мовити.

— Що? Куди?

— Та давай сюди, — зітхнув він, — не цикути ж вона мені відлила. Хоч і, думаю, здалось би…

Левко витяг зі свого бездонного портфеля пакуночка, загорненого у звичайний поштовий папір. Жодних позначок чи надписів.

— Кхгм, Левку, — велемовно закахикав слідчий.

— Ну добре-добре, мене вже нема.

Упосліджений поет, упевнившись, що ніхто не дивиться, ковтнув нахильцем з Янового келиха, і таким робом здобувши шукану нагороду, рушив за своєю зорею.

— Мартин, — відірвавши погляд від пакунка, мовив Ян, — ти нащо розказав йому про Гадюку?

— Йому буде корисно, — буркнув слідчий.

— Тобто?

— Ой, ну гаразд. Писульками нині, либонь, на життя не заробиш… Твій коханий Левко Шах працює на контррозвідку. Хоча, по-моєму, і на розвідку теж. Не знаю, правда, на чию.

— Ага! — кивнув Ян. — Це пояснює деякі речі.

— Ну давай, не тягни, відкривай пакунка! — нетерпляче смикнув його Мартин.

Ян неохоче розгорнув папір. Під ним — пошарпаний та поплямований чорнилом зошит. Всередині — дрібний ламаний текст, знаки та карлючки.

— Ти бач… — протягнув Мартин, — а я думав, Сегал вигадав його, аби виграти час.

— Левінів щоденник? — здивувався Ян. — А мені він нащо? Цикута і та у хазяйстві придалась би. А це…

Ян розгорнув зошита навмання, прочитавши перший-ліпший уривок зрозумілого тексту.

«Зустріч з таємним будить невтишиму спрагу — жагу світла й розуміння. Шехіна є предметом жаги, і кличуть її коханою, нареченою у вигнанні. Навіть найбільші мудреці порівнюють тугу за Прихованим та кохання до жінки».

Ян гмукнув, гортаючи далі.

«Вона не світла і не свята, та, чия суть — присутність прихованого, відчуття таємниці, що вимагає розгадки. Вона — це темрява, що може прийняти світло, тому сказано „ніч“, і дійсно, вона має властивості ночі, після якої надходить осяйний ранок».

Он, значить, як.

— То що там? — зазираючи другові через плече, поцікавився Мартин. — Усі таємниці світобудови?

— Усі таємниці… — погодився Ян, — і жодної розгадки.

— А, ну тоді все гаразд, — втішився слідчий. — Ніколи не думав, що життя — це задачник із правильними відповідями десь наприкінці.

— Задачник? Бр-ррр! — згадав свою юність Ян. — Нудьга і наруга. А ще й, дійшовши кінця, з’ясовуєш, що в тих відповідях — купа помилок.

Мартин серйозно кивнув.

— Добре, що все це позаду.

— І не кажи.

Пізніше Ян прочитає Левінів щоденник, ретельно розбираючи його плутані посилання. Претензійні та сумні мудрування старого стануть його власними ваганнями та здобутками, проте він так і не збагне, чому той був настільки певен у нездоланності кордонів між світами. Сторонні стають близькими, а рідні — чужинцями, і нічого не вдієш, і Каббала тут зовсім ні до чого.