Той сторопів.

— Що починається? Апокаліпсис?

— Дурний ти! Показ! — Марічка замовкла на мить, інтонація її змінилася. — Так ти що, не знайшов запрошення, яке я тобі вчора лишила?

— Ні! Про що мова?

— Яа-аан! — простогнала та. — Просто посеред стола! Червоне! Велике! Як це можна було не помітити?!

«Щось не те з очима»… — злостиво сповістив з динаміків Стів Тайлер. Ян заткнув пальцем друге вухо.

— Та поясни нарешті, що відбувається!

— Показ нової колекції одягу, — зглянулася на брата Марічка. — Лея виставляється, розумієш? Її показ!

— І що? — Ян насилу згріб себе у жменю. — Чого ти вирішила, що я мушу там бути?

— Чого? А того! Тому що тут Мартин! Не знаю, але навряд чи він примчав сюди за модною спідницею!

Ян коротко зітхнув. Таки справді «починається».

— Кажи адресу.

Іда скептично спостерігала, як Ян підскочив, наче риба на пательні, намагаючись водночас втримати слухавку та напнути одяг. За хвилину від нього лишився хіба недопитий джин. «Живучи на краю, навіть не сподівайся встояти», — радісно виснував злодюга Тайлер. Іда піднесла склянку, ніби підтримуючи тост.

Марічка зустріла брата коло входу до показового павільйону і, підхопивши його під лікоть, зверхньо повідомила охоронцям, що він, мовляв, «зі мною».

— А ти тут велика цаца! — похвалив Ян.

— Я тут галерна рабиня! — зітхнула Марічка. — Ну, біжи. Піду знайду свого оператора… давай, зустрінемося після показу.

— Галерний раб, — виправив Ян, звертаючись до Маріччиної спини в елегантному мереживному піджаку. Швидко обернувшись, вона показала йому язичка.

Слід було якнайшвидше знайти Мартина, доки він не влаштував тут невтримне буйство закону. Ян роззирнувся й ледь не зашипів від злості. В передпокої купчилося кілька сотень шанувальників високої моди, пишнобарвних і вигадливих. Де вже відшукати щось у цьому царстві вишуканості?! Та легше знайти мідну монетку в драконовій скарбниці!

Тим часом розпорядники почали запрошувати публіку до зали — крутими сходами вниз, до старовинного льоху, де під готичними нервюрами було встановлено довгий подіум та софіти. Гамуючи напад паніки від скупчення народу, Ян відзначив, що антураж показової зали налаштовує радше на фінальне дефіле засуджених до страти, аніж на гламурне шоу. Нікого з модників, проте, це не спинило, і людська хвиля підхопила Яна, наче справного серфера, здійнявши його на вершечок глядацького амфітеатру. За якусь мить потужні софіти вихопили з пітьми злітну смугу високої моди, сповіщаючи про початок показу. І тут, нарешті, Янові вдалося розгледіти голену маківку свого друга — і, як на те, на протилежному боці «злітної смуги».

Янів шлях поміж модників на другий кінець зали нагадував торування зануреної в темряву ярмарки: гризня, віддавлені ноги, пір’я в ніс, шпильки — в бік, липучі блискітки з ніг до маківки. Вибравшись з глядацької маси, Ян обережно перестрибнув фотографів, що залягли коло краю подіуму, наче солдати в окопі та, наостанку, перечепившись через чийсь штатив, заледве не впав на руки зануреному в тяжку думу слідчому.

— Ти?! — підкинувся Мартин.

— А хто, Клава Шифер? — прошипів Ян. — Марічка казала, ти підбираєш собі нову спідницю…

— Спідниці у нас підбираєш ти. Підбираєш, і ховаєш від слідства!

— Угу. А слідство тим часом ховає панчішки. Чужої дружини. Під своєю канапою.

— Ах ти ж паскуда!

— Тсссс! — заворушилася темна тінь позаду. — Ну що ви, як діти?! Подивіться, який блузон!

Озирнувшись, Ян розгледів елегантного молодика в бузковому жабо та окулярах зірочкою. Слідчий натужно закахикав у кулак.

— Сідай, — буркнув Мартин, посуваючись, аби звільнити місце на лаві.

Ян войовниче пирхнув, але сів поряд.

— Я так і знав, що ти прийдеш. Відтоді як Сегал розповів мені про твої амурні пригоди, я не сумнівався ані секунди.

— Сегал тобі розповів? А що ти йому зробив? Почепив на дибу?

— Ну чого ж, — інспектор Цуг заусміхався, незряче дивлячись на подіум, — переконав. Ніхто не хоче сідати за облудні свідчення. Це ти один вважаєш, що тобі все можна.

— А я тобі не свідок!

— Правильно. Ти мені підозрюваний.

— Хто?! — вжахнувся Ян. — В чому?

— Та в усьому потрошку. Але — тсс. Дивись — який е-ее… блузон.

— Мартин! Ти що, сказився?!

— Тсс! — підтримав слідчого бузковий молодик. — Зараз вийде модельєр. Чарівна, правда? О!

«О!», — і собі подумав Ян. Давно він її не бачив, проте замість імунітету його серце, здається, розжилося кривавою виразкою, що судомить болем від кожного доторку. Чарівна, ага. Вогонь, замкнений в оксамиті, левиця в окладі жіночної вроди… Ковзнувши очима по завсідниках передніх лав, Лея спиняє погляд на них із Мартином. Короткий рух віями — впізнавання, посмішка… ні, насмішка.

— Ян?! Ян!

— Е?

— Давай вийдемо, — Мартин смикнув його за рукав, уриваючи транс.

Натовп завирував: здійнявся шум, оплески, манірний сміх. Ян дозволив слідчому виволокти себе із зали, підняти, спотикаючись, високими сходами та кинути на бенкетку в передпокої.

— Ну? — Мартин зазирнув йому в лице. — Викликати швидку?

— Та іди ти…

— Не так зразу, — глузливо заусміхався слідчий. — Так он воно яке, кохання!

— Сам ти кохання…

— А що?

Ян люто насупився в напрямку показової зали.

— Ін-ток-си-ка-ція.

Мартин знизав плечима. Сумно глянув на товариша.

— То що робити будемо? Га?

Ян підібрався, вгамовуючи травмовані нерви.

— Ти щось маєш проти неї? Окрім Сегалових побрехеньок?

— Окрім побрехеньок? — пирхнув Мартин. — Запис телефонної розмови. Фотографії. Відбитки пальців. Повний комплект.

— Сегал сказав, що вона застрелила Левіна?

— Ні…

— Знайдено зброю?

— Ні, але…

— Якої давності відбитки?

— Яне, припини! Це не суттєво!

Ведучий потер скроні.

— Не суттєво… Суттєво те, що вона його не вбивала!

— Можеш довести?

— Ні, але…

— От як зможеш, — розлютився Мартин, — тоді й приходь! А зараз не заважай мені працювати! Та що таке?

Ян, не глядячи, впіймав його за петельки.

— Зачекай.

Відчувши в його голосі несподівану міць, слідчий здивовано зупинився.

— Ну? — нетерпляче мовив він.

Ян дістав із кишені диктофон на колечку для ключів.

— Ти що, — розсміявся Мартин, — намагаєшся підкупити мене Гадюччиними одкровеннями? Та ми й без тебе…

— Ні. Тут — дещо інше.

Ведучий підключив навушники і запропонував Мартинові дротик. Той з підозрою зиркнув на Яна, проте застромив чорне «вушко» куди слід. Залишалося тільки спостерігати за його реакцією на вчорашній сімейний скандал… Канюк канючить, як йому й годиться, проте, не втримавшись, вибухає погрозою: «Марічко, не хочеш по-доброму, буде по-злому! Той твій приятель може й не пережити другої вантажівки поперек дороги…»

Мартин закляк, як москіт у бурштині. Не сподівався, еге ж… Ян висмикнув дротик з його рук.

— Віддай мені це, — дерев’яним голосом промовив слідчий.

— Віддам, — погодився Ян, — в обмін на…

— Що?!

— Час. Хочу довести її непричетність.

— Час… — прошипів Мартин, з якоюсь мовби відразою, — до завтра.

— Добре.

— До ранку.

— Мартин!

— Досить з тебе! Харцизник! А я думав, що ти… — він махнув рукою, мовби збагнувши марність слів.

— Мартин, та не дурій! Що може зробитися за один день?!

Той, розлючений, розвернувся, аби йти геть.

— І до речі, — уїдливо мовив він, обернувшись, — вона в чорному списку есбе на отримання віз.

— Тобто?

— Її не випускають з країни. Як шпигунів та рецидивістів. Подумай, чому.

Не озирнувшись більше, Мартин попростував за двері, котрі затраснув із силою, достатньою, щоб проломити голову необачному злочинцю.

Ян у розпачі закусив кісточку пальця. Мартин ненавидить шантаж і примус. І він йому цього не подарує. Чого було не відійти з його дороги, не дозволити слідчому зробити свою справу? Він міг би… Ні, не міг, збагнув Ян, знаючи, що мусить вибирати між ображеним другом та «веселою катівнею» у власному серці.