— А вікна?

— Ой, не вчи єврея комерції! — реготнув Мартин. — Тих вікон ніхто не торкався уже роки зо три… кажу тобі, як холостяк зі стажем!

— Пане інспектор! — раптом покликала Міранда. Вона схилилася над стільницею з пакунком чорного порошку та щіточкою для знімання відбитків; брови зведені в іронічному зачудуванні, — гляньте, який цікавий ефект!

Мартин, а за ним і Ян, потупцювали до столу. На стільниці гладенького світлого дерева зметена щіткою купка порошку, коло краю — відтиски долонь, а трохи далі — чорна фігура, мовби хтось у задумі малював пальцем по лакованій площині. То була, очевидячки, якась літера, яка, проте, не мала нічого спільного ні з кирилицею, ані з латиницею. Вже швидше вона була подібна на ті чужинські знаки, що прикрашали палітурки талмудів на полицях.

— Пане Сегал! — звернувся Мартин до свідка. — Як гадаєте, що це отут?

Зажурений красень коротко глипнув на стільницю.

— Мем, — відказав він.

— А детальніше можна? — попрохав слідчий, при чім Ян не міг не відзначити, що Мартинів голос аж сочиться притаєним поглумом.

— Авжеж, — відказав молодик, неприязно зиркаючи на слідчого, після чого усміхнувся погордливо і заходився тлумачити, — мем, тринадцята літера алфавіту, гематрія якої складає сорок, літера відкрита і закрита, нею називає себе Мелех — цар і Малхут — царство, а ще — сефіра, чия присутність у світі є найбільшою в ніч з п’ятниці на суботу.

Мартин отетеріло озирнув колег, що аж покинули свої клопоти заради такої оказії.

— Свідку, що це ви верзете? — поцікавився слідчий.

Той зневажливо знизав плечима.

— Та це ж… — Ян насупився, збираючи докупи рештки давноминулої освіти, — з якої саме дисципліни давав уроки покійний Яков Левін?

— Каббала… — крізь зуби промимрив Дан Сегал.

— Аж он воно що! — глузливо розсміявся Мартин, — так би і сказали! Гаразд, пане Сегал, а кому саме викладав ваш покійний шеф цю поважну науку?

— Можу показати списки… — повідомив секретар.

— Будьте такі ласкаві!

Сегал поквапився до приймальні, уособлюючи собою навіки скривджену невинність.

— Боже ж мій! — поскаржився Мартин, — знов ці біснуваті! А я собі думаю — чого тут все не так, як в людей?!

Отримавши від Сегала книжечку з переліком учнів покійного, Мартин завмер на хвильку. Потім приголомшено свиснув.

— Це список учнів чи столичне «хтозна-хто»? — здивувався він. — Мені потрібен графік зустрічей… Ви ж вели для нього діловий щоденник?

Секретар кивнув і похмуро подався до вітальні, аби невдовзі повернутися з пошарпаним журналом.

— Набір «джентльменський»… — пробурмотів Мартин Цуг, гортаючи журнал, — Бялко, Галовец, Шварценберг…

— Та невже? — ледь не підстрибнув Ян.

— Кажу ж, сама сметанка! Ага, а це хто? Тут пише — четвер 19.00, А. Салім. Хто це такий, пане Сегал?

— Жодного уявлення, — гордо відказав той, — бачте, це не моєю рукою писане. Зроду такого не бачив.

— Гм. Тільки отих недобрих арабів мені бракувало… — обурився слідчий.

— Дивіться, що я знайшов! — гукнув до керівництва м’ятий кашкет, вклякнувши навпочіпки коло тіла. В його пальцях був затиснений клаптик жовтуватого паперу. — У внутрішній кишені надибав! Тут якась наче схема…

Мартин взяв папірчика до рук. Видно було, що то — сторінка, видерта з нотатника, вельми вживаного і пошарпаного. На нім — від руки мальована схема з кількома трикутниками, рисками та окремими літерами.

— А це як ви можете пояснити? — спитав слідчий у секретаря.

Ледь озирнувши папірця, Дан Сегал повівся досить дивно — він бентежно роззирнувся і відступив на крок.

— Це… закрита частина вчення.

Мартин скептично гмукнув і обережно сховав клаптика до пластикової торбочки.

— Ми з вами про це ще поговоримо, — зловісно пообіцяв він.

Тут в його кишені настирливо зателенькав мобільний. Зиркнувши на екран, він скерував колегам:

— Катафалк подано. Забираймося. Вам, пане Сегал, доведеться під’їхати з нами до дільниці, — той лише скрушно зітхнув, — а я тим часом… Проводжу пана Рейваха, бо йому вже час іти. Трохи пройдемось?

Ян вдячно кивнув. Ця дивна історія викликала безмежно гнітюче відчуття.

Разом з Мартином вони швидко піднялись сходами і, обминувши «катафалка», пройшли кілька кроків вулицею.

— То як тобі? — поцікавився Мартин. — До вподоби моя робота?

— Угу, — охоче погодився Ян, — мені й справді покращало. Якщо спершу я не хотів іти додому, ниньки побіжу, аж куритиметься. Трупів, принаймні, там значно менше.

— О, бач як, — повчально хитнув пальцем слідчий, — казав я тобі… Але, холера, як я напророчив з тою внутрішньою службою! Отепер без політики точно не минеться! От же кляті жиди зі своєю клятою Каббалою!

— Та не переймайся! — хотів був розрадити друга Ян, аж раптом запнувся, побачивши цілком неждане, — Марічка! А ти що тут робиш?!

Янова сестра, елегантна, як телезірка (якою і була, власне), спинилась навпроти них, спрагло посміхаючись. За її спиною блимав лукавим оком оператор, обтяжений чималеньким бетакамом.

— Ну… тут же відбуваються новини. Правда ж, Мартине?

— А звідки ти… — не вщухав Ян, але Мартин не дав йому договорити.

— Ні, Марічко. Жодних новин. Зараз тут… трохи все заплуталося.

Марічка напнула губки.

— Ма-артине, так нечесно!

Слідчий зітхнув, взяв журналістку під лікоть і, відійшовши на крок, почав щось їй тлумачити. Ян потер скроні, намагаючись зосередитись. Гадюка, трупи, Каббала, Марічка тепер оце… Чи все це, бува, йому не мариться? Роззирнувшись, він несхвально оглянув друга та власну сестру, які войовничо сперечались. Позаду них, на тому боці вулиці… Дивно. Там стовбичила якась панія, спостерігаючи за сценою коло дверей жалобного дому. Руда, статурна, із пильним пташиним поглядом, в котрому прозирав якийсь злостивий острах. Збагнувши, що її помічено, панянка ледь помітно всміхнулась і рвучко закрокувала геть.

Не бажаючи обтяжувати друга ще й такими нісенітними підозрами, Ян не став говорити Мартинові про ту споглядачку. Надумавши так, він здивувався мимовільному відчуттю провинної втіхи… Нехай буде в нього маленька таємниця, принадна й потайна, котру приємно було б розкрити сам на сам. Чи, принаймні, уявити її розкриття. Як уже пощастить.

ЧЕТВЕРТА ЗАПОНА

Нотатки Якова Левіна

Раббі Хізкія почав: «Сказано, як троянда серед шипів». Запитав: «Що означає троянда?» І почув у відповідь: «Це — малхут, бо є в ній червоне і біле, закон і милосердя». Світ створений є малхут, найнижча сефіра, наділена лише прагненням отримувати, як троянда, що приймає світло від неба, та сік — від праху земного. Чорним є корінь троянди, прихований в землі, зеленим — пагін, що тягнеться до неба, червоною — квітка, що розкривається до світла, і незримим — аромат, що його віддає досконала троянда, насичена сяйвом.

Такими є чотири світи, що передують світу одвічному, де душі перебувають у своїй призначеній досконалості, такими є чотири сходинки, що їх слід подолати на шляху до виправлення: Асія, Єцира, Брія та Ацилут. Кожен, хто здолав махсом, тваринну байдужість, перебуває в одному з цих світів, недосяжний для тих, що спинилися на іншому рівні.

Світ Асія є світом дії, і колір його чорний. Досягти його можуть душі, що сприймають світло нефеш, чиї якості містяться у крові. Світ Єцира є світом творчості, і колір його зелений. Досягти його можуть душі, що отримують світло нефеш та світло руах, чиїм втіленням є подих. Світ Брія є світом здійснення, і колір його червоний. Потрапляють до нього душі, що дістають світло нефеш, руах та світло нешама, поміщене в тінь. Лише вибрані досягають світу Ацилут, чий колір — білий, чиє світло — хая, життя.