На шляху догори на дерев чигають також інші небезпеки. Адже щойно сонячне світло запускає фотосинтез та спричиняє ріст, як бруньки паростків одразу наповнюються ще більшою кількістю цукру. У стані очікування вони були твердими гіркими пігулками, а тепер перетворилися на смачні цукерки — принаймні на думку сарн. Тому частина молодняка стає жертвою цих рослиноїдних, що завдяки додатковим калоріям забезпечують своє виживання взимку. Однак оскільки бруньок неймовірно багато, то залишається ще достатня кількість для подальшого росту й розвитку.

Там, де протягом кількох років раптово з’являється більше світла, пробує своє щастя також і група насінних рослин, зокрема й жимолость приморська. Вона в’ється зі своїми вусиками по стовбуру вгору, обвиваючи його з правим ухилом (за годинниковою стрілкою). Так їй вдається не відставати від росту нащадків дерева і простягати до сонця свої квітки. Щоправда з роками її спірально закручені паростки вростають у кору й поступово душать деревце. А тоді це вже справа удачі: чи крона старих дерев через якийсь час знову зімкнеться, чи знову потемнішає? Тоді жимолость зсохне й залишаться тільки шрами. Якщо ж доступ до світла буде тривалішим, наприклад, через те, що загибле материнське дерево було особливо великим, а тому утворилася відповідна прогалина, тоді вражене хворобою молоде деревце може загинути. Зрештою, це дає радість тільки нам, людям, тому що таке дерево можна обернути на дивовижно закручені ціпки.

Хто переборов усі завади та струнко й гарно росте далі, на того щонайпізніше через двадцять років чекає нове випробування. Саме стільки минає часу, перше ніж сусіди мертвого материнського дерева вростають своїм гіллям в утворену прогалину. Вони так само використовують шанс, щоб на схилі літ насолодитися додатковим місцем для фотосинтезу й розширити свою крону. Якщо ж зверху все заростає, то внизу знову настає темрява. Молоді буки, ялиці та смереки, що на той момент подолали тільки половину шляху, тепер змушені знову очікувати, поки капітулює один з їхніх великих сусідів. Це може тривати ще багато десятиліть, проте на цьому етапі жереб уже кинуто. Кожному, хто досяг середнього ярусу, більше не загрожує жодна конкуренція. Вони перетворюються на кронпринців і кронпринцес, що за наступної нагоди врешті-решт дійсно виростуть.

Правила лісового етикету

У лісі для дерев існують неписані правила етикету. Вони пояснюють, який вигляд повинен мати представник правікового лісу, що йому личить чи дозволено. Слухняний дорослий екземпляр листяних дерев має такий вигляд: прямий, як струна, стовбур з рівномірним внутрішнім розподілом деревних волокон. Симетрично розширені в усі напрямки корені, суттєво заглиблені під самим деревом. Бокові гілки біля основи дерева за часи його молодості були дуже тонкими, а тому вже давно відпали та вкрилися свіжою корою й новою деревиною, а отже, утворився довгий гладкий стовбур. І тільки біля верхнього краю дерева виникає рівномірна крона з сильного гілля, що скидається на простерті до неба руки. Таке ідеальне дерево здатне дожити до глибокої старості. Для хвойних дерев діють подібні правила, лише з тією відмінністю, що гілля їхніх крон росте горизонтально або є злегка вигнутим донизу. З якою метою це все відбувається? Можливо, дерева є таємними естетами? На жаль, відповісти на це я не в змозі, але причина ідеального вигляду криється в одному-єдиному слові — стабільність. Великі верховіття дорослих дерев мусять витримувати пориви штормового вітру, заливні дощі та важкі брили снігу. Здатність витримувати такі навантаження треба постійно підживлювати відповідними ресурсами, крім того головний удар через стовбур на себе бере коріння, що має запобігти поваленню дерева. Тому воно міцно чіпляється за земну поверхню та камені, адже основу дерева деколи шарпає буря з потужністю, що відповідає 200-тонній вазі поїзда^{9}. І якщо в дерева є дошкульні місця, воно може тріснути. У найгіршому випадку ламається стовбур, а відтак і вся крона. Рівномірно сформовані дерева так само рівномірно амортизують ударні сили, вирівнюючи та розподіляючи їх по всьому тілу.

А хто етикету не дотримується, у того виникають проблеми. Наприклад, якщо стовбур вигнутий, то навіть у стані спокою в нього проявлятимуться негаразди. Неймовірно велика вага крони рівномірно не розподіляється по всьому діаметру стовбура, а тільки з одного боку тисне на деревину. Щоб не зламатися, дерево цей бік підсилює, що видно по особливо темних річних кільцях (вони містять менше повітря й зберігають більше субстанції). Ще гірше, коли утворюються два центральні пагони. Такі дерева називають двійнятами. Їхній стовбур на певній висоті роздвоюється й далі росте в парі. Під час різких поривів вітру ці дві частини з двома власними кронами хитаються в різних напрямках і вкрай навантажують місце розгалуження. Перехідна ділянка, сформована у вигляді камертона чи латинської літери U, є досить-таки безпечною. Проте нелегко ведеться тим двійнятам, що мають форму букви V, тобто дуже загострене осердя поєднання. Пориви вітру раз за разом роздирають їхнє найглибше місце — там, звідки ростуть обидва стовбури. Оскільки для дерева цей процес дуже болючий, то, щоб запобігти подальшому розщепленню, воно утворює там грубі нарости з деревини. Проте здебільшого такі старання марні й звідти постійно точиться рідина, що через бактерії набуває чорного кольору. Ситуацію погіршує ще й вода, яка проникає в тріщини й зумовлює гниття. Тому одного дня більшість двійняток розламується навпіл. Стабільніша половинка стоїть далі, проте жити їй зосталося лише кілька десятиліть — не довше. Адже велетенська відкрита поверхня рани затягтися вже не годна, тому гриби повільно пожирають дерево зсередини.

Скидається на те, що деякі дерева за зразок для форми свого стовбура обрали банани. Знизу вони ростуть дуже косо й тому здається, що лише згодом вони знову переорієнтовуються на ріст угору. Їм байдуже до лісового етикету, й, очевидно, не тільки їм: часто так поводяться цілі лісові райони. Чи закони природи втрачають там свою силу?

Зовсім навпаки, саме навколишня природа змушує дерева набирати таких форм росту. Наприклад, на певній висоті в горах, незадовго до закінчення лісового покриву. Взимку шар снігу там часто досягає метрової висоти й нерідко зісковзує вниз. І мова йде навіть не про лавини, тому що і в спокої сніг повільно, незримо для людського ока, зсувається в напрямку долин. Зісковзуючи, він огинає стовбури дерев, принаймні молодих. Тому для молодняка в цьому немає нічого трагічного, адже після танення снігу він, не зазнаючи серйозних ушкоджень, випростовується знову. Але пошкоджується стовбур підлітків, що якраз доросли до висоти кількох метрів. У найгіршому разі стовбур ламається, в інших випадках — перекошується. Дерева намагаються вийти з цієї ситуації й тягнуться знову догори. Та оскільки в дерева росте тільки верхівка, то нижня частина залишається кривою. Наступної зими дерева викривлюються поновно, одначе так само і пагін знову тягнеться догори.

Така гра триває кілька років. Як наслідок, утворюється дерево шаблеподібної форми. І тільки з віком грубий стовбур стає настільки стабільним, що звична кількість снігу вже не здатна заподіяти йому ніякої шкоди. Нижня частина «шаблі» залишається вигнутою, а верхня частина стовбура, спокій якої вже ніщо не порушує, стає гарною і стрункою, як в інших дерев.

Це може статися з деревами й без участі снігу, щоправда, так само на схилах. Тоді причина полягає в ґрунті, що впродовж багатьох років неймовірно повільно сповзає вниз. Часто земля зсувається тільки на кілька сантиметрів, проте дерева не відстають і також опускаються додолу, хоча водночас і намагаються й далі рости вгору.

Екстремальні прояви цього явища можна спостерігати на Алясці чи в Сибіру, де у процесі змінювання клімату тане багаторічна мерзлота. У дерев зникає опора, й у в’язкому ґрунті вони повністю втрачають свою перпендикулярну поставу. Оскільки кожен екземпляр перехиляється в інакший бік, ліс скидається на гурт п’яниць, що ледве тримаються на ногах. Науковці, відповідно, такі дерева називають «drunken trees», тобто «п’яні дерева».