Кожне дерево є частиною такої спільноти, проте в її межах існує певна градація. Більшість пнів зогнивають і через кілька десятиліть (для дерев це дуже швидко) зникають у шарах гумусу. Тільки декотрі індивідууми, як наприклад, щойно описані «вкриті мохом камені», й далі живуть упродовж століть. Чому є такі відмінності? Невже й серед дерев наявні прошарки іншого класу? Усе видається саме таким, але термін «клас» не цілком точно окреслює ці процеси. Передовсім ідеться про міру спорідненості, можливо, навіть прихильності, що найдужче впливає на готовність допомогти своїм колегам. Глянувши на крони дерев, це може побачити кожен. Гілля середньостатистичного дерева росте доти, аж поки не досягне кінчиків гілок однакових за висотою сусідів. Тоді їхній ріст припиняється, адже повітряний чи то пак світловий простір уже не вільний. Проте в такий спосіб посилюється міцність верховіття, складається враження, що там, нагорі, відбувається справжня битва. Однак по-справжньому дружна пара від самого початку стежить, щоб у бік друга не виросла жодна груба галузка. Вони не хочуть нічого забирати один від одного й тому утворюють міцні частини крон тільки назовні, тобто в напрямку «недрузів». Ці пари настільки глибоко пов’язані між собою через кореневі системи, що деколи навіть разом помирають.

Така міцна дружба (коли дерево після смерті товариша насичує поживними речовинами його пень) здебільшого буває тільки в природних лісах. Можливо, так чинять усі види. Особисто я, окрім буків, бачив такі довголітні пні зрубаних дерев іще й серед дубів, ялиць, смерек та псевдотсуг. Штучно засаджені лісові угіддя, типові для більшості хвойних лісів Центральної Європи, поводяться радше як безпритульні діти з однойменного розділу книжки. Оскільки через висаджування постійно пошкоджують корені, дерева не здатні сполучитися в єдину систему. У таких лісових угіддях зазвичай усі виростають одинаками, а тому їм особливо тяжко. Загалом у більшості випадків вони й не повинні старіти, адже їхні стовбури залежно від виду дерева приблизно в сторічному віці вважають готовими до зрубування.

Мова дерев

Мова — це здатність людей висловлюватися, принаймні так це поняття трактує «Дуден» — зведення правил німецької граматики. Якщо дотримуватися такого погляду, то здатністю говорити володіємо тільки ми й обмежується вона виключно нашим біологічним видом. А хіба не було б цікаво дізнатися, чи можуть висловлюватися також і дерева? Але ж яким чином? Безперечно, почути їх ми не можемо, бо вони однозначно тихі. Адже хрускіт гілок під поривами вітру чи шелестіння листя відбуваються пасивно й від самих дерев не залежать. Проте вони привертають до себе увагу в інший спосіб — ароматичними речовинами. Ароматичні речовини як засіб спілкування? Відоме таке й серед нас, людей, — навіщо інакше ми використовували б усі ці дезодоранти й парфуми? Та й навіть без них наш власний запах апелює до свідомості та підсвідомості інших людей. Одних — і на дух не терпимо, запах інших притягує нас, як магніт. На думку науковців, феромони, що містяться в поті, є навіть вирішальними під час вибору партнера, себто того, з ким ми готові народити нащадків. Таким чином, ми володіємо таємною мовою запахів і щонайменше вона властива також і деревам. До речі, сорок років тому в африканській савані провели цікаве спостереження. Жирафи їдять там один підвид акацій — акації кручені, проте останнім це зовсім не подобається. Тому, щоб позбутися тих великих рослиноїдних тварин, акації протягом кількох хвилин відкладають у своєму листі отруйні речовини. Жирафи про це знають, тому переходять до наступних дерев. До наступних? Ні, вони йдуть від усієї групи рослин і продовжують трапезу аж через приблизно сто метрів. Причина просто приголомшлива: над’їджена акація випускає в повітря застережний газ (у цьому випадку — етилен), що сигналізує всім довколишнім представникам підвиду про наближення лиха. Опісля всі попереджені індивіди також відкладають отруйні речовини, щоб підготуватися. Жирафам ця гра відома, тож вони йдуть саваною далі, до наступних, іще беззахисних, дерев. Або тварини рухаються проти вітру. Оскільки ароматичне послання передається іншим деревам через повітряні потоки, жирафи, які рухаються проти вітру, зовсім поруч можуть знайти акації, що й не підозрюють про їхню присутність. Такі самі процеси відбуваються і в наших місцевих лісах. Бук це, смерека чи дуб — усі вони однаково болісно реагують, коли хтось починає їх гризти. Якщо гусінь аж надто вгризається в їхню кору, навколо вкушеного місця змінюється тканина. Крім того, дерево посилає електричні сигнали так само, як і поранене тіло людини. Щоправда, цей імпульс не поширюється протягом кількох мільйонних часток секунди, як у людини, а рухається зі швидкістю сантиметр за хвилину. А тоді минає ще година, поки захисні речовини не потраплять у листя, щоб зіпсувати паразитам обід^{1}. Дерева, власне, дуже повільні, і навіть у разі небезпеки це їхня найвища швидкість. Попри низький темп, окремі частини дерева ніколи не функціонують ізольовано. Якщо в коріння виникли труднощі, то ця інформація пошириться по всьому дереву й зумовить викид ароматичних речовин через листя. Не будь-яких, а спеціальних, розпилених з конкретною метою. Це ще одна властивість, що в наступні дні допоможе їм відбити напад, адже дерева розпізнають декотрі види комах, розуміють, про якого саме паразита йдеться. Слина кожного виду специфічна, її можна класифікувати. І то настільки добре, що через атрактанти[2] дерево закликає певних хижаків, а вони вже з радістю накидаються на комах і в такий спосіб допомагають деревам. Скажімо, в’язи та сосни звертаються по допомогу до маленьких ос^{2}. Ці комахи відкладають яйця в гусениць, що поїдають листя. Зсередини, шматок за шматком пожираючи трохи більшу за розміром гусеницю метелика, розвивається потомство ос — зовсім не естетична смерть. Проте таким чином дерева звільняються від надокучливих паразитів та цілі й неушкоджені ростуть далі.

Розпізнання слини доводить ще одну здатність дерев: у них мають бути смакові відчуття.

Недоліком ароматичних речовин є те, що їх швидко розвіює вітер. Тому вони часто не поширюються навіть на сто метрів, проте водночас виконують іще й іншу функцію. Оскільки поширення сигналу всередині дерева відбувається дуже повільно, то через повітря ароматичні речовини хутчіш долають великі відстані, а тому й набагато скоріше попереджають інші частини дерева, що розташовані за багато метрів одна від одної.

Часто це навіть не спеціальний заклик про допомогу, необхідний для оборони від комах. Тваринний світ фіксує хімічне послання дерев навзагал, а відтак розуміє, що там відбувається напад, тому певним видам час іти в атаку. Хто любить поласувати тими малими організмами, відчуває непереборний потяг. Самі дерева теж годні захищатися. Наприклад, дуби відкладають у корі й листі гіркі та отруйні дубильні речовини, що або вбивають комах-гризунів, або такою мірою змінюють смак, що їжа перетворюється зі смачного салату на їдку жовч. Задля оборони верби утворюють саліцин, що спричиняє подібну дію. Проте це не стосується людей, адже, навпаки, чай з вербової кори вважають за предтечу аспірину, бо той здатен притлумлювати головний біль і збивати жар.

Звісно, щоб організувати таку оборону, потрібен час. Саме тому вирішальну роль у ході раннього оповіщення відіграє співпраця. Цікаво, що дерева не покладаються виключно на повітря, бо тоді не кожен сусід дізнався б про небезпеку. Тому вони посилають свої оповіщення ще й через корені, що об’єднують у єдину мережу всіх представників одного виду та добре функціонують незалежно від погодних умов. Хай як дивно, ці оповіщення поширюються не тільки через хімічні сполуки, а й через електричні імпульси, що рухаються зі швидкістю один сантиметр на секунду. Очевидно, що порівняно з нашим організмом це неймовірно повільно, одначе в тваринному царстві є такі види, як, наприклад, медузи чи хробаки, у яких провідна здатність подразника досягає таких самих позначок^{3}. Тільки-но новина поширилася, усі навколишні дуби через свої артерії швидко наповнюють увесь організм дубильними речовинами. Корені дерева дуже розгалужені, їхній розмір більш ніж удвічі більший за розмір крони. Таким чином відбувається перетинання з підземними відростками сусідніх дерев і контакт через зрощені пагони. Проте так стається не завжди, адже й у лісі існують одинаки та самітники, що не бажають мати нічого спільного з колегами. Якщо такі відлюдьки не спілкуються з іншими, то чи здатні вони блокувати сигнали тривоги? На щастя, ні, адже, щоб гарантувати швидке поширення інформації, у більшості випадків відбувається проміжне залучення грибів. А ті діють як волоконно-оптичні кабелі Інтернету. Тонкі волокна прошивають ґрунт і обплітають його з неймовірною щільністю. Відтак чайна ложка лісової землі містить багато кілометрів цих гіфів^{4}. Один-єдиний гриб протягом кількох століть здатен поширитися на багато квадратних кілометрів і в такий спосіб об’єднати в спільну мережу цілі ліси. Своїми лініями він передає сигнали від одного дерева до іншого й таким чином допомагає їм обмінюватися інформацією про комах, посухи та інші небезпеки. Поступово навіть наука говорить про так звану «Wood-Wide-Web» (всесвітню лісову павутину), що пронизує наші ліси. Як і про що саме відбувається обмін, до сьогодні немає систематичних досліджень. Можливо, існує також зв’язок між різними видами дерев, навіть якщо вони й розглядають одне одного як конкурентів. А гриби дотримуються своєї власної стратегії, слугують посередниками та врівноважувачами.