На узліссях правила щодо прямого росту стовбурів уже не такі суворі. Сюди дістається бокове світло з луки чи озера, де не ростуть жодні дерева. Менші представники виду можуть ухилитися від опіки великих дерев, пустивши пагони в напрямку відкритого простору. Наприклад, листяні дерева за допомогою неймовірно косого стовбура, що росте практично горизонтально, здатні перемістити свої крони аж до десяти метрів. Звісно, через це дерево наражається на небезпеку бути зламаним, приміром, коли падає багато снігу й свою данину вимагає закон рівноваги. Проте коротке життя з достатньою кількістю світла для продовження роду таки є краще, ніж ніяке. Якщо більшість листяних дерев цією нагодою послуговуються, то більшість хвойних представників виду демонструє свою впертість. Рости можна тільки прямо, і край! Виключно всупереч силі земного тяжіння, тобто лише вертикально догори, щоб сформувати стабільний стовбур ідеальної форми. На узліссі тільки їхні бічні гілки, що мають приступ до світла, стають товстішими та довшими. Оце й усе. Нескромно поводиться лише сосна, що через жадібність пересуває своє верховіття. Не дивно, що саме вона є видом хвойних дерев з найвищою часткою падінь під вагою снігу.

Лісова школа

Деревам тяжче витримати спрагу, ніж голод, тому що останній вони здатні втамувати будь-коли. Як пекар, котрий завжди має вдосталь хліба, через фотосинтез дерева спроможні відразу ж заглушити будь-яке бурчання в шлунку. Утім, як і найкращий пекар нічого не може випікати без води, так само й дерева не здатні харчуватися без вологи. Дорослий бук через гілля та листя може вполювати за день понад п’ятсот літрів води, й доки її в надрах землі достатньо, доти бук так і чинить^{10}. Але якби влітку так відбувалося щодня, ґрунт швидко втратив би всю свою вологість. У теплу пору року випадає занадто мало дощу, щоб знову наповнити висохлу землю. Тому вона заправляється взимку: тоді випадають рясні дощі, а споживання скорочується до нуля, адже в той час майже всі рослини відпочивають. Разом із збереженими в надрах землі весняними опадами зібраної вологи здебільшого вистачає аж до початку літа. А тоді, майже щоліта, стає сутужно. Після двотижневого спекотного періоду без жодної краплини дощу більшість лісів опиняються в скрутному становищі. Це стосується насамперед тих дерев, що ростуть на особливо добре забезпеченому водою ґрунті. Вони не вміють обмежувати своє споживання, а тому марнотратно поводяться з рідиною. Так чинять переважно могутні, великі представники виду, що колись за це розплачуються. У моєму лісництві це передовсім смереки, що відтак починають тріскати. Щоправда, не всюди, а тільки на стовбурі. Якщо земля пересохла, а голки зверху, в кроні, все одно вимагають іще більше, то в якийсь момент напруга у висушеному дереві стає просто нестерпною. Дерево тріщить та рипить, а потім на корі з’являється метровий розрив. Він проникає глибоко в деревні волокна й відтак неабияк ранить дерево. Крізь щілину в середину дерева відразу проникають грибні спори й негайно беруться до своєї руйнівної справи. І хоча в наступні роки смерека намагається загоїти рану, проте та щоразу відкривається заново. Вже навіть здалеку видно чорну, залиту смолою борозну, що є провісником болючого процесу.

І в такий спосіб ми потрапляємо прямісінько в лісову школу. На жаль, тут іще й досі панує певне насильство, адже природа — дуже суворий учитель. Хто необачний і не хоче пристосовуватися, той мусить потерпати. Розриви в деревині, в корі, в неймовірно чутливому камбію — гірше для дерева і не придумати. Воно мусить реагувати — і не тільки через спробу знову затулити рану. У подальшому вже ліпше розподіляється вода, навесні всі земні запаси вже більше безоглядно не качаються вгору. Дерева по-справжньому вчаться, й навіть якщо земля достатньо волога, надалі дотримуються цього нового, економного типу поведінки — адже ніколи не можна знати напевне! Не дивно, що сумна доля спіткає саме смерек, які стоять на повноводному ґрунті, — вони розбещені. Уже навіть через кілометр, на кам’янистому, сухому південному схилі ситуація має геть зовсім інший вигляд. Через страшенну літню посуху я спершу очікував збитків саме тут. Однак побачив щось цілком протилежне. Тутешні жорсткі аскети витримують набагато більше, ніж їхні розбещені водою колеги. Хоч тут цілий рік набагато менше води, бо ґрунт зберігає менше вологи, а сонце дужче обпалює землю, проте зі смереками все добре. Вони ростуть суттєво повільніше, очевидно, набагато ефективніше розподіляють ту невелику, приступну їм кількість води й досить добре витримують роки з екстремальними погодними умовами.

Ще очевиднішим навчальним процесом є власна стійкість. Дерева не люблять створювати собі зайвих проблем. Нащо утворювати товстий, стабільний стовбур, якщо можна зручно спертися на сусідські дерева? Поки вони стоятимуть, нічого лихого не станеться. Проте в Центральній Європі, щоб зібрати десять відсотків деревини, кожні кілька років до лісу приходить команда лісорубів або приїжджає жниварська машина. У природних лісах беззахисним залишається оточення щойно загиблого могутнього материнського дерева. Так виникають прогалини в лісовому покриві, а деякі буки та смереки, що ще недавно зручно спиралися на своїх сусідів, раптом, хитаючись, стоять на власних ногах чи то пак коренях. Дерева не можуть похизуватися своєю швидкістю, тому минає ще від трьох до десяти років, аж поки вони знову здатні твердо стояти після такого перевороту. Навчальний процес просувається із застосуванням болісних мікропорізів, що виникають через хитання дерева в різні боки під поривами вітру. Де болить, там дерево мусить підсилити свій скелет. Це забирає багато енергії, тому потім її не вистачає для росту вгору. Невеликою розрадою є додаткове світло, що через сусідову смерть тепер доступне власній кроні. Проте й тут мине ще кілька років, аж поки ним можна буде повноцінно скористатися. Адже раніше листя було налаштоване на сутінкове світло, отже, воно доволі ніжне й неймовірно чутливе до сонячних променів. І тільки-но яскраве сонце потрапить на таке листя, воно частково обгорить — а дереву знову буде боляче! Оскільки бруньки для наступного року закладаються ще навесні чи влітку попереднього року, то для листяних дерев таке переналаштування можливе тільки через щонайменше два вегетативні періоди. Хвойні дерева потребують іще більше часу, адже їхні голки залишаються на вітах аж до семи років. Ситуація покращується, щойно змінюється вся зелень. А наскільки грубим і стабільним стане стовбур залежить від того, чи ніщо не піде криво й косо. У природних лісах ця гра може не раз повторюватися за життя дерева. А як тільки прогалину, що виникла через втрату іншого, подолано, а всі крони розширилися настільки, що світловий отвір у лісі знову зник, тоді можна поновно спиратись одне на одного. Відтак знову більше енергії спрямовується на ріст увись, а не вшир — з відомими наслідками, що дадуться взнаки через кілька десятиріч, коли дух визіхне чергове дерево.

Ще раз повернімося до теми «Школа». Якщо дерева спроможні навчатися (а це можна досить-таки добре простежити), тоді виникає питання, де ж набуті знання зберігаються і як до них можна дістати доступ. Зрештою, в дерев немає мозку, що міг би слугувати банком даних і керувати всіма процесами. І це стосується всіх рослин, тому деякі науковці ставляться до цієї теми скептично, а чимало лісничих зарахували б здатність флори навчатися до сфери фантастики й фантазії. Якби ж не та сама австралійська дослідниця — доктор Моніка Ґальяно. Вона досліджувала мімози — тропічні напівкущі. Ці рослини є дуже добрим об’єктом дослідження, тому що, як очевидно, їх можна трохи розізлити, крім того, в лабораторії їх вивчати значно легше, ніж дерева. Якщо торкнутися мімози, то захищаючись, її перисті листочки зімкнуться. Під час одного з лабораторних дослідів на листя цієї рослини регулярно падали поодинокі краплі води. Спершу її листочки відразу ж перелякано змикалися, але за якийсь час кущ зрозумів, що волога не становить для нього небезпеки й не може йому зашкодити. Тому надалі, попри краплі, листя залишалося відкритим. Для Моніки Ґальяно ще несподіванішим стало те, що мімози цей урок запам’ятали і навіть через кілька тижнів без будь-яких додаткових тестів змогли застосувати^{11}. Шкода, що в лабораторію не можна перевезти цілі буки чи дуби, щоб іще глибше проаналізувати процес їхнього навчання. Утім, принаймні стосовно води існує польове дослідження, що окрім зміни поведінки виявило ще одне: коли дерева мучить сильна спрага, вони починають кричати. Якщо ви зараз мандруєте лісом, то, звісно, цього не почуєте, адже все відбувається в ультразвуковому діапазоні. Дослідники Федерального інституту досліджень лісу, снігу і ландшафтів у Швейцарії записують ці звуки й пояснюють їх так: коли в стовбурі припиняється потік води від коренів до листя, виникають вібрації. Це суто механічний процес, що, можливо, не має жодного значення^{12}. Чи навпаки? Зараз відомо тільки, як виникають ці звуки. Та якщо ми пильно глянемо на утворення наших власних звуків, то там теж немає нічого особливого: потік повітря з трахеї змушує вібрувати наші голосові зв’язки. І коли я думаю про результати дослідження стосовно тріскотливого коріння, то припускаю, що ці вібрації могли б бути чимось більшим, скажімо, криком зі спраги. Можливо, вони також слугують терміновим попередженням для одноплеменців про вичерпання водних запасів.