Колись я теж був причиною, що спонукала дерева вдаватися до екстраординарної допомоги. Коли я тільки почав працювати лісничим, то наказував робити круговий надріз у корі молодих буків. Цей метод передбачає зрізування смуги кори на висоті одного метра, щоб у такий спосіб зумовити смерть дерева. Врешті-решт це один із методів прорідження, коли дерева не зрубують, а вони зсихають самі і відтак як сухостій зостаються в лісі. Навіть тоді вони утворюють більше місця для живих, тому що на їхніх кронах уже немає листя, а тому до сусідів потрапляє більше світла. Звучить жахливо? Так. Адже смерть настає із запізненням на кілька років, тому надалі я такого більше не робитиму. Саме тоді я побачив, як завзято буки боролися, — деякі з них навіть вижили. За нормальних умов це було б неможливо, тому що без кори дерево не здатне доправляти цукор від листя до коренів. А тому коріння вмирає з голоду, припиняє качати поживні речовини, й оскільки через стовбур до крони більше не проникає вода, то ціле дерево засихає. Проте багато представників виду й далі більш-менш бадьоро росли. Тепер мені відомо, що це було можливо тільки завдяки їхнім уцілілим сусідам. Через підземну мережу ті переймали перерване забезпечення коренів і таким чином уможливлювали виживання своїх товаришів. Деяким навіть пощастило заповнити прогалину новою корою. Визнаю, що дотепер трохи соромлюся, коли бачу, що тоді накоїв. Хоча саме в той час я збагнув, наскільки потужною є спільнота дерев. Ти сильний такою мірою, якою є сильний найслабший член твоєї спільноти — саме цей старий ремісничий вислів можна застосувати і до дерев. Й оскільки їм це відомо на інтуїтивному рівні, вони безумовно допомагають одне одному.

Любов

Спокійний характер дерев виявляється також і під час розмноження, адже своє відтворення вони планують щонайменше за рік. Чи дерева любляться щовесни, залежить від кожного біологічного виду. Якщо хвойні дерева поширюють своє насіння щороку, то листяні дотримуються зовсім іншої стратегії. Перше ніж починається період цвітіння, вони проводять голосування. Чи треба плодитися наступної весни, чи краще ще рік або два почекати? У лісі дерева цвітуть усі одночасно, бо тоді гени багатьох індивідуумів добре змішуються. Хвойні дерева думають так само, а листяні беруть до уваги ще один чинник — кабанів і сарн. У цих тварин просто вовчий апетит на букові горіхи та жолуді, що допомагає їм наїсти товстий шар підшкірного лою. Тому вони з надзвичайною зажерливістю накидаються на ці плоди, адже ті містять аж до 50 відсотків жиру та крохмалю — більше не має жодна інша їжа. Восени цілі лісові райони часто виїдаються до останньої крихти, відтак навесні вже не здатне зародитися нове потомство. Тому дерева одне з одним домовляються. Якщо вони цвістимуть не щороку, то кабани й сарни не зможуть розраховувати на постійну наявність харчів. Таким чином, їхнє потомство існуватиме в припустимих межах, оскільки взимку вагітні самиці мусять пережити довгий, бідний на харчі період, деякі представники виду взагалі не виживуть. Якщо ж, зрештою, водночас цвітуть і плодоносять усі буки та дуби, то ті нечисленні рослиноїдні тварини, що не загинули, усе спожити вже не здатні, а тому залишається й проростає достатня кількість невиявленого насіння. У такі роки кабани потроюють свій коефіцієнт народжуваності, адже тоді навіть узимку в лісах залишається досить харчів. З давніх-давен у Німеччині існує поняття «дубово-букових урожайних років», що його вживають на позначення періодів, особливо щедрих на насіння дубів та буків. Тим благословенним часом сільське населення послуговувалося з користю для приручених родичів кабанів — свійських свиней, а саме виганяло їх у ліси. Перед забоєм вони мали насититися дикими плодами й наростити ще грубший шар сала. Кількість кабанів, як правило, вже наступного року зменшувалась, адже дерева знову робили перерву й лісова земля ставала неплідною.

Цвітіння з інтервалом у кілька років має такі самі вагомі наслідки і для комах, передовсім бджіл. Позаяк для них діє той самий принцип, що й для кабанів: багаторічна пауза означає зменшення їхньої кількості. Проте для бджіл цей процес незворотний, адже великі популяції відновитися вже не здатні. Причина полягає в тому, що справжні лісові дерева не цінують маленьких помічників. Навіщо деревам кілька запильників, якщо вони розпускають мільйони квіток на сотнях квадратних кілометрів? Тому деревам потрібне щось інше, щось надійніше, щось, що не вимагало б ніякої данини. А чи може бути щось краще, ніж допомога вітру? Він вириває з квіток порохуваті пилинки й переносить їх до сусідніх дерев. Окрім того, повітряні потоки мають іще одну перевагу: вони існують також і за низьких температур, менших від дванадцяти градусів — позначки, коли бджолам ще занадто холодно й вони сидять удома. Можливо, та сама причина спонукає і хвойні дерева дотримуватися цієї стратегії. Власне кажучи, цього їм не треба, адже цвітуть вони майже щороку. Кабанів вони теж не бояться, бо маленькі горішки зі смерек та подібних до них видів не є привабливим джерелом харчування. Хоча існують птахи, як наприклад, шишкар ялиновий, що — як уже видно з самої назви — перехрещеними кінчиками свого могутнього дзьоба навпіл розлуплює шишки та поїдає насіння. Проте, якщо глянути на їхнє існування з погляду загальної кількості представників виду, то це не здається аж надто великою проблемою. Та оскільки жодна тварина не має наміру відкладати насіння з хвойних дерев як зимовий запас, дерева відпускають потенційних нащадків у дорогу й вони, наче маленькі літачки, повільно опускаються з гілки на гілку, їх підхоплює та відносить вітер. У будь-якому випадку хвойним деревам не треба робити паузи, як то чинять буки й дуби.

Деколи складається враження, що смереки й подібні до них види під час парування хочуть навіть перевершити листяні дерева, адже породжують неймовірно великі кількості пилинок. Їх аж так рясно, що навіть легкий порив вітру здіймає над квітучими хвойними лісами велетенські хмари пилку — здається, наче під верховіттям куриться. Тому виникає неминуче питання: як у такому безладі можна уникнути схрещень із «близькими родичами»? Дерева вижили до сьогодні тільки завдяки тому, що в межах кожного їхнього виду існує велике генетичне різноманіття. Якби навіть усі водночас випустили в повітря свій пилок, то найдрібніші крупинки усіх екземплярів змішалися та опустилися б на крони всіх дерев. Й оскільки власне насіння навколо кожного представника виду сконцентроване найщільніше, то зростає небезпека, що воно, врешті-решт, запилило б також і власні жіночі квітки. Проте, з описаних причин, цього дерева й прагнуть уникнути. Щоб знайти вихід зі скрутного становища, застосовують розмаїті стратегії. Деякі види — наприклад смереки — роблять ставку на правильний вибір часу. Чоловічі та жіночі квітки розквітають із проміжком у кілька днів, тому останні запилюються переважно чужим насінням представників того самого біологічного виду. Черешні, що покладаються на комах, такої змоги не мають. Чоловічі й жіночі статеві органи містяться на тій самій квітці. Крім того, черешня належить до одного з небагатьох справжніх лісових видів, який запилюють бджоли, що систематично обстежують цілу крону та примусово розподіляють іще й власний пилок. Проте черешня є дуже чутливою і відчуває наближення небезпеки через інцест. Перевіряється кожне пилкове зерно, що, потрапивши на приймочку маточки, через ніжні пилкові трубки намагається проникнути та прорости в напрямку центральної клітини. Якщо це власний пилок, то схрещення припиняється й він гине. Пропускають лише чуже генетичне багатство з настановою на успіх: тільки за його допомогою пізніше утворюються плоди й насіння.

Яким чином деревам вдається відрізняти своє від чужого? Це дотепер ще не відомо. Знаємо лише те, що гени дійсно активуються й мусять пасувати. Так само можна сказати: дерево це відчуває. Хіба ж фізична любов і в людей не означає щось більше, ніж викид певних послань в організм, що своєю чергою активують певні секреції тіла? Питання про те, як відбувається парування в дерев, ще, напевно, довго залишатиметься в царстві роздумів і здогадок.