Наступний крок — і Трістран опинився на березі озера, а вогник свічки відбивався у воді. Ще крок — гори й самотні скелі; язик полум’я відбивався в очах мешканців засніжених висот. Наступний крок — і хлопець опинився на хмарах — вони хоч і були напівпрозорі, але якимось дивом витримували його вагу. Потім, міцно стискаючи свічку, Трістран пройшов під землею, де при світлі вогню виблискували мокрі печерні стіни; потім він знову опинився у горах, потім — на лісовій дорозі. Там він встиг побачити жінку в червоній сукні, що мчала в колісниці, запряженій парою білих цапів. Вона здалася йому схожою на кельтську королеву Боудіку, як її зображували у підручниках з історії. Ще крок — і Трістран стояв на зеленій галявині, поряд з якою плюскотів дзвінкий струмочок.

Ступивши ще крок, він помітив, що галявина нікуди не поділася: навколо росла висока папороть, наперстянка та в’язи. Місяць висів біля краю неба. Хлопець підняв свічку, шукаючи чогось схожого на зірку, що впала, — але не бачив нічого, хоч трохи схожого на звичайний чи коштовний камінь.

Поруч жебонів струмок, але за його шумом Трістран розчув ще якийсь звук — наче хтось захлюпав носом і проковтнув слину. Здавалося, хтось намагається не розплакатися.

— Хто тут? — гукнув Трістран.

Хлипання змовкло. Але Трістран був упевнений, бачив під кущем ліщини якесь світло, і пішов туди.

— Перепрошую, — почав він, сподіваючись заспокоїти того, хто засів під деревом. Йому дуже не хотілося знову зустрітися з крихітним народом, що вкрав його капелюх.

— Я шукаю зірку.

Замість відповіді з-під куща вилетіла грудка мокрої землі і влучила Трістранові в обличчя. Було трохи боляче; за комір посипався бруд.

— Я не збираюся кривдити вас, — голосно гукнув Трістран.

Цього разу хлопець встиг ухилитися — чергова грудка влучила у в’яз, біля якого він щойно стояв. Трістран йшов уперед.

— Забирайся геть! — промовив заплаканий дівочий голос. — Просто йди звідси, дай мені спокій!

Дівчина скоцюрблено сиділа під ліщиною і вельми недружньо дивилася на Трістрана. Вона вже вхопила в руку чергову грудку, але не кинула її.

Очі у дівчини були червоні й заплакані, а волосся таке світле, що здавалося зовсім білим. Блакитний шовк плаття мерехтів у світлі свічки. І вся дівчина, здавалося, мерехтіла.

— Будь ласка, не кидайте в мене грязюкою, — попросив Трістран. — Зрозумійте, я зовсім не хотів вас турбувати. Десь тут упала зірка, і я повинен знайти її, перш ніж догорить ця свічка.

— Я зламала ногу, — сказала юна леді.

— Співчуваю, звісно, — відповів Трістран. — Але ж зірка…

— Я зламала ногу, — сумно повторила вона, — коли падала.

З цими словами дівчина знову підняла грудку. З її руки посипався блискучий пил.

Грудка землі влучила Трістранові в груди.

— Забирайся, — схлипнула дівчина, затуляючи обличчя руками. — Забирайся і дай мені спокій!

— Ви і є зірка, — нарешті дійшло до Трістрана.

— А ти — бовдур, — в’їдливо сказала дівчина, — а ще невіглас, йолоп і телепень!

— Еге ж, — погодився Трістран. — Мабуть, так і є.

Тут він розмотав з руки вільний кінець срібного ланцюжка і накинув його на тонке зап’ястя дівчини. Ланцюжок враз затягнувся.

Дівчина люто зиркала на нього.

— Що це ти таке робиш? — запитала вона, чомусь вже без гніву і ненависті.

— Забираю вас із собою, — відповів Трістран. — Я дав обітницю.

Тієї ж миті вогник свічки затріщав, останній шматочок ґнота сплив у калюжці воску. На мить полум’я спалахнуло яскравіше, освітило галявину, дівчину і нерозривний ланцюг, що з’єднував її зап’ястя з Трістрановим.

Свічка згасла.

Трістран дивився на дівчину — на зірку — не промовивши ані слова.

«Чи встигну я туди при свічці?» — подумав він. — «Ще й повернешся, не бійсь». Але свічка догоріла, а до селища Стіна було шість місяців важкого шляху.

— Але знай, — сказала дівчина крижаним тоном, — хто б ти не був і які б не були твої наміри щодо мене, я не надам тобі анінайменшої допомоги. Я зроблю все можливе, щоб зіпсувати твої плани. — І дуже емоційно додала: — Придурку.

— Гм, — сказав Трістран. — Ходити можете?

— Ні, — відповіла вона. — В мене нога зламана. Ти, виявляється, не лише тупий, а ще й глухий?

— А спати ваш народ лягає? — запитав хлопець.

— Звичайно. Тільки не вночі. Вночі ми сяємо.

— Гаразд, — сказав Трістран, — я саме зараз збираюся трохи поспати. Нічого іншого наразі на думку не спадає. Непростий був у мене день, стільки всього навалилося. Вам, певно, теж варто було б поспати. На нас чекає довга подорож.

Небо потрохи світлішало. Трістран ліг на траву, підклав під голову сумку, намагаючись пропускати повз вуха лайливі й образливі слова, якими обсипала його дівчина в блакитному платті.

Він думав, що робитиме кошлатий чоловічок, коли помітить, що Трістран не повернувся.

Думав про те, що зараз робить Вікторія Форестер, і вирішив, що вона, певно, в будинку батьків, у своїй спальні — лежить на ліжку й бачить солодкі сни.

Думав про те, наскільки довга перед ними подорож — півроку — і що вони весь цей час їстимуть.

Думав про те, що їдять зорі…

А тоді заснув.

— Бовдур. Дурноверхий йолоп, — сказала зірка.

Зітхнувши, вона спробувала вмоститися якомога зручніше, наскільки дозволяли обставини. Нога дошкуляла безперервним тупим болем. Кілька разів вона посмикала за ланцюг на зап’ястку і зрозуміла, що він був міцний і прилягав досить щільно — його не можна було ані розірвати, ані скинути.

— Кретин, безпросвітний телепень, — пробурмотіла вона.

І незабаром також заснула.

Розділ п’ятий

в котрому відбувається запекла боротьба за корону

У яскравому вранішньому світлі юна леді здавалася більш земною і менш небесною. Відколи Трістран прокинувся, вона і слова не промовила.

Поки дівчина сиділа під платаном і метала у хлопця неприязні погляди, він підібрав зламану гілку і обрізав її так, щоб вийшла милиця. Перекладину милиці він обмотав свіжою корою, здертою з зеленої гілки.

Вони ще не снідали, тож Трістран був як пес голодний. Поки він працював, у животі бурчало. Зірка про голод нічого не казала. І взагалі вона нічого не робила, тільки дивилася на Трістрана — спершу з докором, а потім з неприкритою ненавистю.

Хлопець міцно намотав кору, зробив петлю і затягнув її на вузол.

— Нічого особистого, чесне слово, — сказав він, звертаючись до дівчини і до всієї галявини. У сонячному світлі мерехтіння зірки було ледь помітне, причому лише там, де на неї падала тінь.

Зірка провела блідим пальчиком по ланцюжку, що їх з’єднував, і не відповіла.

— Я роблю це заради кохання, — продовжував Трістран. — І на тебе тепер вся моя надія. Її ім’я — моєї коханої, я маю на увазі — Вікторія. Вікторія Форестер. Вона найпривабливіша, найрозумніша і наймиліша дівчина у всенькому світі.

Зірка презирливо фиркнула.

— Значить, це чудове, миле створіння прислало тебе сюди, щоб мене мучити?

— Ну, не зовсім так. Розумієш, вона обіцяла мені все, що я забажаю — шлюб, поцілунок у губи — якщо я принесу їй зірку, що впала з неба, поки ми розмовляли. Адже я вважав, — признався Трістран, — що зірка — це щось схоже на діамант або камінь. Навіть уявити не міг, що це дівчина.

— Отже, це таки дівчина. Чому тобі не спало на думку допомогти або дати їй спокій, а не вплутувати у своє безглуздя?

— Це кохання, — пояснив хлопець.

Дівчина дивилася на нього небесно-блакитними очима.

— Та вдавися своїм коханням, — тихо сказала вона.

— Е, ні! — відгукнувся Трістран з напускною впевненістю і доброзичливістю. — Спробуй-но ось це.

Він подав дівчині милицю і схилившись, хотів допомогти їй звестися на ноги. Від дотику до її шкіри пальцями пройшов приємний холодок. Але зірка навіть не думала вставати — вона сиділа нерухомо, мов пень.