Він ввічливо покашляв, і вмить зібрав на собі кількадесят малесеньких поглядів. Частина крихітних створінь одразу кудись зникла; інші перестрибнули на вищі гілки. Але декілька сміливців підлетіли до нього.

Вони сміялися тоненькими дзвінкими голосами, вказуючи пальцями на хлопця в подертих черевиках, нижній білизні, капелюсі й ковдрі. Трістран почервонів і загорнувся у ковдру щільніше.

Один із крихітних насмішників заспівав:

Інший підхопив:

— Ану геть, телепні! — розчервонівшись, крикнув Трістран і кинув у них капелюхом — нічого кращого під рукою не було.

Кошлатий чоловічок повернувся з села під назвою Гулянка (втім, залишалося таємницею, звідки взялася така назва: село було нудне, похмуре, і здавалося, там усі трохи несповна розуму). Він застав Трістрана під тим само кущем глоду, у тій само ковдрі, але тепер ще й у жалю за втраченим капелюхом.

— Вони плели нісенітниці про мою кохану, — пояснив Трістран, — про панну Вікторію Форестер. Та як вони посміли?!

— Ця малеча нічого не боїться, — пояснив друг. — У їхньому базіканні багато нісенітниць. Але також чимало істини. Кожен, хто їх слухає — як і кожен, хто нехтує їхніми словами — робить це на власний ризик.

— Вони сказали, що я дістану прочухана від коханої.

— Справді? — байдуже перепитав коротун, розкладаючи на траві його новий гардероб. Навіть у місячному світлі Трістран міг розгледіти, що цей одяг анітрохи не схожий на те, що він носив раніше.

У селищі Стіна чоловіки вдягалися у коричневе, чорне й сіре; від сонця й дощу навіть найчервоніша хустка на шиї найрум’янішого фермера поступово набирала стриманішого забарвлення. Трістран розглядав оберемок багряної, жовтогарячої і помаранчевої тканини, що була схожа на костюм мандрівного комедіанта або вміст карнавальної скрині його двоюрідної сестри Джоан.

— Це що, мій одяг? — запитав він.

— Так, тепер це ваш одяг, — гордо підтвердив кошлатий чоловічок. — Я його дуже вдало виторгував. Як бачите, він значно кращої якості — міцний, не подертий і не потертий. Крім того, ви тепер не виділятиметеся, не буде видно, що ви нетутешній. Так тут вдягаються, розумієте?

Трістран замислився, чи не подолати решту шляху в ковдрі, загорнувшись у неї, наче дикун з ілюстрації у шкільному підручнику. Потім, зітхнувши, зняв черевики, скинув ковдру на траву і почав вдягатися у свій новий шикарний одяг. Кошлатий чоловічок постійно підказував:

— Та ні, хлопче, це повинно бути зверху. Який жах, і чому тільки вчать нинішню молодь?

Нові черевики були значно зручніші за попередні.

Одяг і справді був новий і шикарний. Хоча й кажуть «не суди з одежі, а суди з розуму», і не лише пір’ям славний птах, та проте одяг — це як прянощі, без яких страва не так смакує. У цьому жовтогарячому й багряному Трістран Торн почувався іншою людиною, ніж колишній Трістран Торн, що вбирався у пальто і святковий костюм. Його хода стала помітно твердішою, рухи — впевненішими. Він вище підняв голову, а в очах зажеврів вогник, якого ніколи не бувало за часів капелюха-казанка.

Поки вони поласували продуктами, принесеними з Гулянки — а це була чудова копчена форель, миска нечищених бобів, трохи печива з родзинками і пляшка легкого пива — Трістран остаточно звик до нового одягу.

— Що ж, — сказав коротун. — Ви, хлопче, врятували мені життя — там, у сухолісі. А ваш тато зробив мені послугу ще до вашого народження. Хай потім не кажуть, що я невдячний тип, який забуває про добро…

Трістран пробурмотів щось про те, що новий друг вже й раніше багато для нього зробив, але кошлатий чоловічок, не слухаючи, продовжував:

— …от я й подумав: ви точно знаєте, де та ваша зірка?

Трістран не вагаючись показав кудись у темний горизонт.

— А тепер скажіть: ви ж знаєте, чи далеко та ваша зірка?

Досі Трістран про це не замислювався. Але на власне здивування відповів:

— Шлях туди лежить через небезпечні гори і розпечені пустелі. Якщо спинятися тільки на нічліг, за час мандрівки місяць виросте і змаліє усього півдюжини разів.

Трістран здивовано замовк: це було зовсім не схоже на його звичайну мову.

— Так я і думав, — сказав кошлатий чоловічок, йдучи до свого клунка. Він прикрив собою замок, щоб Трістран не побачив, як він відчиняється.

— До того ж, швидше за все, ви не єдиний, хто її шукатиме. Пам’ятаєте, що я раніше казав?

— Про те, що треба копати ямку, коли йдеш в туалет?

— Та не це.

— Що не можна нікому називати свого справжнього імені й розповідати, куди я йду?

— Навіть не це.

— А що ж тоді?

— «Скільки миль до Вавилона?»

— А, ви про це. Так.

— «Ще й повернешся, не бійсь… будеш там, не згасне свічка». Але весь секрет у воску: далеко не кожна свічка для цього згодиться. Я довго шукав таку, як треба.

Коротун витягнув недогарок свічки не більший за лісове яблуко, і подав його Трістранові.

Хлопець не бачив у недогарку нічого особливого. Звичайнісінька свічка — воскова, не сальна; видно було, що палили її вже не раз. Ґніт був чорний, обвуглений.

— І що я маю з цим робити? — запитав він.

— На все свій час, — відповів кошлатий чоловічок, витягаючи з клунка ще щось. — Це теж візьміть. Стане в пригоді.

Подарунок заблищав у місячному світлі. Трістран узяв його в руки. Це був тонкий сріблястий ланцюжок з петлями на обох кінцях, холодний і слизький на дотик.

— А це що?

— Усе традиційно: котяче дихання, риб’яча луска і місячне світло зі ставка, що біля млина. Вам слід узяти цей ланцюг з собою.

— Справді?

— О, так.

Трістран дав ланцюжкові зісковзнути з однієї долоні в іншу. На дотик він був як ртуть.

— Куди ж мені його покласти? У цьому одязі немає кишень!

— Обв’яжіть навколо зап’ястя; коли знадобиться — знімете. Ось так, правильно. До речі, одна кишеня там таки є — пошукайте під тунікою.

Трістран знайшов приховану кишеню. Над нею був маленький отвір для ґудзика, і хлопець почепив туди свій пролісок — скляну квітку-оберіг, отриману від батька на прощання. Хлопець замислився, чи батьків оберіг вже вплинув на його долю, і якщо так, то що саме він приніс — успіх чи біду.

Трістран встав і міцно стис ручку своєї сумки.

— А тепер розповім, що вам треба зробити, — сказав чоловічок. — Візьміть свічку в праву руку. Я зараз запалю ґніт. І тоді просто йдіть по свою зірку. Ланцюжок допоможе взяти її з собою. Залишився зовсім малесенький шматочок свічки, тож раджу вам не марнувати ані хвилини, щоб потім не жалкувати. «Не барися, ширше крок»!

— Мабуть… ваша правда, — сказав Трістран.

Він стояв, чекаючи, що буде далі. Кошлатий чоловічок провів над свічкою рукою, і ґніт раптом спалахнув. Полум’я було жовте згори і блакитне знизу. Дмухнув вітер, але вогонь анітрохи не сколихнувся.

Тримаючи свічку, Трістран виставив перед собою недогарок і ступив крок уперед. Свічка освітлювала все навкруги, кожне дерево і кожну травинку.